| Середа 24-05-08 17:29 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах Мага Віра. Сторінка 253ДЕНЬ 43 1. Дорогі побратими і посестри — вірні внуки
Дажбожі! Кожний народ має своє сонце, сонце не позичене, не дане, не
вижебране. Народ у сонці родиться. Він живе в ньому. Ним дихає, ним
вічніє. І щовесни воскресає сонцем! Немає сонця — значить немає
оновлення, помолодіння народу. Кожний народ має свою землю. І в ній свої
коріння, зародки своєї непроявленої притаманности. 2. Воскресають зерна, які не дихаючи, лежали під снігом. Їх воскресило Сонце! Їх напоїла животворними соками мати-Земля. І вони щедрою мовою життя загомоніли. І по їхніх жилах потекла (до Сонця!) зелена пракров. Вони різноквіттям закрасувалися, принаджуючи тружениць-бджілок, хвилюючись у царстві пташиних співів. Купаючись у росі, у теплому золоті сонця. "Бог життя воскрес!" — світ славив Тато Орь. 3. Слово "воскресіння" походить з кореня "крес", "крас", його синоніми — "скрес", "скресіння". У непроглядних глибинах мовних таїн іскриться промінь народження слова "воскресіння". Воно пов'язане зі словом "вас" (санскрит) — "веселість", "весна". "Васанта" — кажуть сьогодні в Індії. Воно пов'язане з появленням перших стеблин трави і воскресінням білогрудої берези. У санскриті слово "ґрас" означає "пагінець" (перший провісник життєвідродження, який виходить із землі, посланий до сонця воскреслим зерном). І звідси німецьке "ґрас", англійське "ґресс", латинське -"ґрамен", що значить — трава. Наші предки одинадцять тисяч років тому казали "драва": від "драва" походить слово "трава", "ґрава", (ґрас). 4. З Сонця постало воскресіння, — вірив Тато Орь. Згустки сонця сховані в зерні рослин. Згустки сонця сховані в сім'ї тварин і людей оживають, благовістять життям. Птахи, які весною прилітали з далеких країн, будували гнізда в гаях над Дніпром. Тато Орь помітив, що яйце, сонцем зігріте, творить у собі краплю червоної крови. Кров — життя. Самопостала в Тата Оря віра, що життя виникло з яйця. Сини і дочки дарили один одному червоні яєчка (писанки) — символи життя вічного. 5. Щоб з дерева, з каменя викликати іскру сонця, треба мати кресало. Треба проявляти дію — кресати, скресати. Є в нашому народі вислів, що "після зимової сплячки скресла ріка. "Олеся заговорила, неначе воскресла", — пише син природи Іван Нечуй-Левицький. "У моїй голові воскресли спомини", — хвилюється окрилений мислитель Іван Франко. "В темряві ночі шумить воскресла річка", — говорить коханець сонця Михайло Коцюбинський. "І навіть дух живий нової віри не може воскресити того трупа", — каже дочка волі Леся Українка. "В найдрібнішому і щуплому зерні все ж закладена жива велика сила: і з-під снігу вона воскресає навесні", — ніби молиться, ніби входить у святиню воскресіння життя на землі рідній письменниця Дніпрова Чайка. "А Ігоревого храброго полку не скресити", — журно молиться Баян. "Воскресни, Мамо! І вернися у світлицю-хату", — молиться великий Тарас Шевченко, "...із мертвих воскресне Україна!" — провіщує Пантелеймон Куліш. 6. Воскреснути — значить відродитися, оживитися, відновитися, прорости, дати ознаки життя, пробудитися, самопізнатися, самовідчутися, вернутися у світ життя! Воскреснути — значить відбудуватися, духовно помолодіти, обадьоритися, пригадати щось давно забуте, омолодити пам'ять, чуття, вернутися до тілесного і духовного самоутвердження! 7. 10961 рік Дажбожий. Провесна. На мапі Манітоби випадково знаходжу село Україна. Відчуваю велике хотіння його відвідати. Минувши Давфин, я побував у Сифтоні й Етельберзі, де мешканці майже всі українці. Вони мені показали дорогу, зазначивши: "Не варто їхати, в Україні бідна земля, одна крамниця, пошта, залізнична станція, на якій напис "Україна"". 8. О десятій ранку я поставив авто біля залізничної станції Україна. Оглянув убогий ліс. Бачу — оподаль стоять глиняні фармерські хатини: у них живуть мої добрі люди. І хоч віяло морозяною північчю, мені на душі було тепло від самого слова "Україна", біля якого я стояв, як один у полі воїн. Я не чувся загубленим — думи мене повели до Дніпра, на широкі степи, згадав я діда Трохима, весь мій добрий косацький рід. 9. Я відчув голод; свіже повітря і втома клонили до сну. І я задрімав у авті. Крізь сон почув, що хтось стукає. Біля мене стояла бабуся з дівчинкою років дванадцяти. "Христос воскрес. Ви тутешні?" — спитала вона. Дівчинка тримала їжу в мисочці. Я відповів: "Дажбожий внук воскрес!" Появилося насторожене мовчання. "То ви не християнин?" — спитала бабуся. "Ні". Бабуся насторожено перехрестилася, схопила внучку за руку й приспішено пішла, й там на дорозі біля крамниці стала й задумалася. Я дивився на них. Дівчинка йшла до мене. "Вернися!" — гукнула бабуся. Дівчинка не вернулася. "Ви голодні? — спитала дівчинка, підійшовши, — тут вареники, дві писанки. Бабуся там стоїть і плаче, і каже, що десь є гріх, а де — не знає. Спитає священика. Гріх угощати нехристиянина і гріх лишити його голодним. Що ви думаєте?" Я відповів: "Ти скажи своїй бабусі, що мене народила українська жінка. Українець, який допомагає українцеві — творить святість, українці — діти однієї Матері". Дівчинка пішла. 10. Я сидів у затишку під дерев'яною стіною залізничної станції Україна, їв вареники і (вибачте, що не приховую особистих почувань) плакав. Чомусь так гірко стало на душі. Краплі сліз падали на мої руки, на їжу, на весь світ білий. І тоді з-за хмари виглянуло сонце. І незрозуміле збудження заволоділо моєю розчуленою душею. І спалахнула в крові сила дивна, буйна, вільна. Вона окрилила мене. І стало мені так легко, ніби тіло моє утратило вагу, ніби зі слізьми вилилася гіркота самотности. Я поки-що не знайшов таких слів, які б мені допомогли висловити ці почування. Їх можна назвати наднатхненням. Вони мої гості вірні, любі, несподівані, гості великого душевного збудження. 11. І задумався я: мене не любитимуть брати (сповідники чужих релігій і поглядів). Вони не любитимуть мене тому, що я не раб, не маю ні рабських звичок, ні рабських почувань. Їх тривожить, їх лякає моя волелюбна вдача. Вдача не падає з неба. Вона була присуща далеким предкам моїм (воїнам Святослава, воїнам Анта). Сьогодні вона обізвалася в мені і тому я втратив здібність бути таким, як всі мої брати — раби. І куди ж я з нею піду? Хто відважиться бути моїм вірним побратимом, хто відважиться піти проти тисячолітнього переконання, яке загніздилося у навиках, у почуваннях народу, у звичаях його рабського життя? Ніхто? Буду я самітнім, самітнім між людьми моїми, яких я так щиро і пристрасно люблю, вони і в рабстві красиві. Вони і в злиднях чепурні, співучі, закохані в квіти і сонце. Повернути б їм їхню предківську волелюбну вдачу, і вони б перебудували світ, ощасливили б людство вишуканими творами мислі і краси! 12. "Христос воскрес", — говорять брати (сповідники віри чужої) і ненавидять мене, що я не поклоняюся чужим богам. Не вірю, що жид може виконувати обов'язки Бога. Їхня ненависть мене не лякає. Я їхню ненависть ослаблю. Вони вірять, що вони сильні тому, що люблять Христа і ненавидять Дажбога. Їхня любов до Христа народжена ненавистю до Дажбога. Любов, народжена ненавистю до духовности предків рідних, не є моральною! 13. О думи — святі орли душі моєї, летіть у світ дня завтрашнього, летіть без спочинку, летіть без зневіри, летіть без нарікань, летіть без страху. Сонце озолотить ваші крила, лет скріпить вас і ознаменує новим духовним воскресінням! І ніколи і ніде (в годину лету священного і всеперемагаючого, у години втоми смертельної) я не скажу: "думи, горе мені з вами, доле моя гірка, крилечки зітру, поки море перелечу". Жебраки долі, відстороніться від мене. Я сам творець своєї долі — з її чаші п'ю солодкий і гіркий напій, я не пещене дитя долі, я син вільної Мислі і Борні! 14. Думи мої — щастя мені з вами. Ви з чистого джерела Духа Нації родитеся, Ви воскресаєте вогнем великої Віри. Доле, я твій творець. Створю тебе з алмазу терпінь і мук, з вогню борні, з крови серця мого! Крила життя мого, летіть! Коли не скорите просторів незвіданих, не розженете чорні хмари, які повисли над душею народу мого, то впадіть на граніт. І не тремтіть з болю. Станьте дзвоном, який сповістить, що ви вміли летіти і вміли у леті згоріти! 15. Діду мій, волхве сивоусий! Друже мій старий, як дуб столітній. І душею молодий, як весна, учителю мій, дударику Трохиме. Ти мені сказав сонячного росяного ранку (на могилі предків): "І отож внуче мій, написано, що "Бог Ізраелів Саваоф", а значить, коли Ізраелів, то не наш. У нас Дажбог, а ми Його внуки. І так воно на нашій землі завжди було і так має бути. Горе, що не всі знають про цю благу вість. Не знають та й поклоняються зайшлим богам. А коли б знали, то воскресли б, як ось весною воскресає зерно новим життям. Я печать благословення на чоло твоє поклав, її ні смертю, ні життям стерти не можна. На дні душі вона. А мені мій батько поклав печать благословення. А йому — твої прапра-діди далекі. І тому ми з роду в рід живемо з печаттю віри Дажбожої. Твій батько боїться тобі про це сказати, я сказав і ти благословення моє в душі хорони. І ще скажу: життя солодке, коли людина мучиться за любов до життя. А життя, то і є молитва до Дажбога, ділами багата і вдачею вільною. Рости мені на радість. А коли мене не стане, ти дітям своїм признайся, що твій дід любив Дажбога, і гордився, що коріння життя його глибоко живуть у землі рідній, у душі рідній, у небі рідному, у вірі рідній. У кожному колосочкові, що ось на ниві цій росте, живе життя моє. Не стидайся, що діда твого язичником називають. Внуче мій, несказанна радосте моя, зачарую тебе навіки чарами віри моєї, і слово завжди стоятиме на варті душі твоєї". 16. Є в житті кожної людини слова, які падають в душу і залишаються навіки в ній. І сяють, як діяманти. Сказавши, "Дажбожий внук воскрес", я почав сперечатися з собою: а хіба він був мертвий, хіба його розпинали на хресті, хіба він "син Божий", хіба можна казати: "Дажбожий внук воскрес!", хіба омолодження душі народу не можна назвати воскресінням? І я пішов у світ глибоких роздумів. І появилися в мене нові хвилювання. І думи родили думи. І відчинив я двері бібліотек Клівленду, Дітройту, Чикаго, Монтреалю, Мехіко Ситі, Міннеаполісу, Філядельфії, Ню Йорку, Константинополя, Багдаду, Атен, Бенаресу, Парижу, щоб знайти у книгах Близького сходу, Індії, Китаю відповідь на питання, які не давали спокою душі моїй. І, забувши про сьогодні, про вигоди "я" свого, я помандрував у нетрі давновідгомонілих тисячоліть. Уявно я був на святах Сумерії, Вавилону, Індії, Ірану, Сирії, Єгипту, Греції, Юдеї, Риму. Я стрічався з предками-оріянами на їхніх святах біля Дніпра, я відчув, що душа моя поповнішала, оновилася, воскресла! 17. Я вже оповідав вам про походження і значення слів "дим", "дім", "дама", "домовина". Наші предки вірили, що є опікун дому. Він був ними названий Домуса (Домовик). Він невидимий, але всюдисущий опікун Роду (Дух Роду). Щоб урятувати чадо своє, Домуса взимку страждав. Сили тьми і смерти прагнули перемогти Його. Спільно з Ним страждало й чадо Його. Та після тяжкої борні Домуса перемагав смерть. Він, будучи півживим, відмолоджувався, відроджувався, воскресав. І своїм чудовоскресінням спасав дітей своїх — весь живий світ! 18. Людина — втілення мислі. Тато Орь бачив, що восени все, що оточує чада його, вмирає. В'януть і падають листя з дерев, гинуть (убиті морозом) квіти, трави, відлітають у вирій птахи, в нори ховаються звірі, і там засинають, лежать мертві комахи, холодніє зажурена земля, приходять дні понурі, снігова хуртовина все померле покриває білою ковдрою. І сидів біля вогню Тато Орь, і думав: значить у природі є сили, які змагаються між собою. Між ними немає любови — лід не любить вогню, тепло не любить морозу. І коли б сили смерти були всесильні, їм би (людям) прийшла смерть. "Ні, — думав Тато Орь наш, — сили життя могутніші за сили смерти. Із силами життя йде сонце, йде квітуче воскресіння, йде людина!" 19. Шість тисяч років тому з Оріяни (Праукраїни) наші предки, присвоївши коня і створивши першого на плянеті Земній воза, ішли, як богатирі світу, в незвідані землі. Вони (плем'я сумеріян, тобто кімерійців) поселилися на плодючих долинах Тигру і Евфрату. І там вони продовжували свято берегти віру в доброго Домовика (Домуса). Семітські кочові племена (Аккади і Халдеї), які зі всіх сторін оточували осілих жителів (українців — сумеріян, перших у світі хліборобів), приглядалися до їхніх весняних свят, які відбувалися в березні. Сумеріяни — перші хлібороби. Археологи твердять, що вони хліборобську культуру принесли до Месопотамії з Трипілля (України).
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |