Субота
18-11-17
21:21

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

Мага Віра. Сторінка 183




446. В Україні (Русі) духовенство утвердило в народі переконання, що православіє спасає народ і народ повинен бачити у православії основу національної свідомости і державности. Справді: коли народ перебуває на низькому рівні національної свідомости, тоді він чужовір’я вважає національною справою і боронить його, як рідні святощі, не знаючи, що він цим сам себе обманює, виснажує й тримає в неволі.
Наприклад, князь Василь К. Острозький свої сили і скарби жертвував справі православія, бачачи в православії національні справи народу і цим він сам себе обманув і дітей своїх поробив нещасними. Він утратив дітей своїх, які, не маючи національної свідомости, ополячилися: православіє їм не сказало, хто вони, ким і чому обмануті. І вони (окатоличені нащадки Острозького) в 1620 році (12 років після смерти батька-князя Острозького) "розігнали академію православія в Острозі”. Ізуїти їх переконали, що єреї грецького православія завжди скріплювали Москву і валили Київ.
Вважати православіє справою української національної свідомости, значить обманювати народ. Національна свідомість тільки тоді є національною свідомістю, коли над нею не домінують чужі світогляди (релігії прийняті чи накинуті, вчення іноземних мудреців, реформаторів, соціологів).
447. Українці (юніятські єпископи) і українці (православні єпископи) сили свого розуму, енергію душі своєї витрачають на відбирання один в одного маєтків, парахвій -надійних джерел прибутків. Село йде війною проти села. У місті вулиця воює проти вулиці. Монастир іде штурмом проти монастиря за віру Христову, за рідну церкву, в якій нічого рідного немає, є тільки рідні люди, які стоять на колінах перед образами старих юдеїв, греків, латинів.
Януш (син князя Константина Острозького) відійшов від грецької церкви. Боронить римську церкву, яку батько поборював. Його молодший брат Олександр тримається грецької церкви, їхня сестра Анна (у 1624 році) засновує в Острозі ізуїтську колегію, в якій виховуються українці бути послушними рабами короля Польського.
У Києві А. Грекович покинув грецьку церкву і визнав римську, зібрав однодумців і пішов війною проти монахів Михайлівського монастиря. Монахи розгромили ватагу А. Грековича і втопили його (в 1618 році) в Дніпрі. Головні винуватці втекли в Суздаль, притаїлися у монастирі, стали агентами Московитії: таємно навідуються до Чернігова, пропагують вороже ставлення до Польщі і прихильне до Москви.
448. Українське військо роззброїло турецьку фльоту в Очаківському порті. Незважаючи на те, що турки мають славу першорядних вояків, вони, побачивши запорозькі чуби, відвагу косацьку, меткість військову, часто тікають з поля бою.
Чому запорожці штурмують Очаків? Архимандрити і єпископи намовляють їх штурмувати маєтки тих архимандритів і єпископів, які стали юніятами. Запорожці неохоче йдуть в такі походи: не тому, що бояться Польського короля, а тому, що не люблять убивати рідних людей.
(У 1609 році Київський митрополит Іпатій ("батько юнії”) дав наказ силою забирати маєтки у православних попів і давати католицьким. Він 11 липня з монахом-василіянином Йосипом Рутським ішов до церкви св. Тройці. Православний Іван Тупека стояв, тримаючи меч під плащем. "Удар меча був такий сильний, що відрізав митрополитові два пальці на руці, перетяв золотий митрополичий ланцюг, рясу й сорочку. Залитий кров’ю 70-тилітній старець упав зомлілий на землю” (Г. Лужницький, стор. 300)).
Ненависть українця до українця, під’юджувана єреями чужовір’я і названа "національною справою”, тримала душу нації в духовній темноті й охлялості; справи рідного державотворення у таких обставинах не мали можливости розвиватися. І тому й повстання народні не будуть спрямовані на шлях державотворення, матимуть церковні гасла "за православіє” й анархічні — "за вольность”, очевидно, бездержавну, не оборонену владою рідного царя, короля. У ці часи у Европі ніхто про республіку не думав.
449. Київський митрополит Потій на своє місце приготував Йосипа Рутського. Йосип Рутський — Київський митрополит. Хто він? Його батько Фелікс Вельямин — москвин, утік в Польщу від переслідувань царя Івана Ґрозного.
Йосип Рутський — вихованець ізуїтського монастиря в Празі, щирий приятель Йосафата Кунцевича, римо-католик. Він, як москвин-ізуїт, вороже наставлений до національних справ України (Руси). І тому король Польський назначив його Київським митрополитом (духовним батьком Українського народу). І він учить побожних рабів любити рідну церковцю і бачити в ній свого оборонця, своє щастя і вважати себе вівцями стада Христового. "А чому ж москалям християнство не шкодить? Як їм — ні, то й нам — ні”, — так приколихує сам себе в рабстві побожний раб (українець). Він не знає, що в Московії християнство існує для того, щоб обожнювати царя і державу. І як мудро: син (Михайло) — цар, а його тато (Філарет) — митрополит, якого син-цар проголосить "патріярхом Московським і всєя Русі”.
450. 1614 рік. Мати-земля щедро ставиться до дітей, дає тілові силу, а душі — красу, бадьорість, відвагу, а розумові — свідомість і самопроявлення. Вони (2000 українських юнаків-запорожців) на чайках перепливли Чорне море. Причалили до берегів Малої Азії, де на торгах продаються невільники, наловлені татарами на берегах Дніпра. Натхненні силою священної помсти, вони зруйнували турецькі фортеці Синоп, Трапезунд. І попалили кораблі, визволяючи братів, прикутих до весел. Покоряючи бурхливі хвилі, повертаються до Дніпра.
У Києві (в 1615 році) організувалося братство грецької церкви. Шляхтянка Єлисавета Ґулевичівна повірила архимандритові Є. Плетенецькому, що православіє — рідна справа народня. З любови до народу і до свого сина Михайла, вона пожертвувала багаті маєтки, які мала на Подолі — з угіддями: майном, родючою землею, прибутками. Вірила вона, що буде школа, де навчатимуться прості люди: їм треба сказати, хто вони, чиї вони діти; їм треба оповідати про історію України (Руси).
Братська школа ширить літературу про чуда грецьких святих, осуджує римську релігію. Братство помагає сиротам і вдовам збіднілих братчиків. У братській школі до українських дітей учителі говорять грецькою і малозрозумілою старо-болгарською (церковною) мовою, українська мова не є викладовою. Освячується прививання молодим українцям комплексу меншої вартости.
"Чому в Братській школі учителі не говорять по-українському”, — питає Михайло (син Єлисавети Ґулевичівни) і йому відповідають знайомі юніяти, що мова українська "лайдацька”, запорожці — це лайдаки, лайдацькою мовою розумні люди не говорять. І тому й у Братській школі лайдацькою мовою ні про Божі істини, ні про історію учителі не говорять. І Михайло, чуючи це, зненавидів маму (Єлисавету Ґулевичівну і її школу) і став католиком: у католицькій школі поляків учать по-польському, бо мова польська не лайдацька. Православіє зробило українську мову лайдацькою.
451. "Академію збудувала Ґулевичівна, єрусалимський патріярх Феофан хвалив її, що православіє боронить, Іов Борецький (перший ректор академії) її ім’я згадує, хор їй співає "многая літа”, а сина Михайла втратила...”. "Ти мене лайдаком не зробиш”, — кричав син. Серце материнське обливалося сльозами, вона покинула Київ. У скромній хатині в Луцьку жила самітня, забута. У сімдесят років померла, не захотів син Михайло приїхати на похорон.
У запорожців є хотіння, щоб попи у церквах молилися по-українському: українцям старо-церковна мова мало зрозуміла. (Треба, щоб православіє перестало зневажати рідну мову України-Руси). "Мья-ца-й сина..., Отче наш, оже єси, і око на небесі, око на землі, і ізбави нас од лукавого святого”, — письменник Іван Нечуй-Левицький (син попівський) пише, що так молиться українська мати, її не можна звати темною, її душу отемнило православіє, переслідуючи рідну мову народу.
(З Афону шле погрози монах Іван Вишенський, що "Євангелію” у церквах треба читати тільки старослов’янською мовою, бо вона "чесніша перед Христом”. Він сам поганенько знаючи рідну мову, не радить книги друкувати рідною (українською) мовою: українська мова може "занечистити православіє”. Боронить він "чистоту православія”, бо як пише Д. Дорошенко, дуже хоче "до Христа дотиснутися”).
452. 1616 рік. Турецька фльота під проводом Алі-Баші припливла до Дніпрового Лиману, щоб почати війну з Українцями. Українці (запорожці) розгромили фльоту Алі-Баші. Узяли в полон вісім галер і 80 човнів. Припливши до Криму, спалили Кафу, визволили з татарської неволі 3000 українців. Успішний бій Українців з Татарами був очолений гетманом Петром Сагайдачним.
(У необачній пісні співається, що Сагайдачний необачний, бо "проміняв жінку на тютюн та люльку”. Справді, Сагайдачний був обачним полководцем. "Польський уряд мусів звернутися за допомогою до Сагайдачного і скласти з ним умову. Сагайдачний зібрав 20.000 козаків і пішов у Московське царство, здобув гради: Путивль, Єлець, Лебедянь, Шацьк, Коломну і опинився під Москвою. Сагайдачний розбив московське військо під проводом князя Волконського, перейшов на його очах ріку Оку” і "через Серпухов і Калугу із військом своїм пішов додому. З того походу він вже не вернувся на Січ, а пішов у Київ” (М. Аркас, стор. 160)).
453. Українці-хлібороби весною з піснями ідуть в поле: весна їм дарує нові надії. І ніби душа оновлюється, воскресає, бадьориться. Вони натхненно оспівують божественну красу Вітчизни. Молодь в полі, за селом виводить веснянки, дівчата плетуть віночки, стають звабними, закоханими в життя. Самоосвідомлюється молодь Свідомістю Всесвіту (Дажбогом), сама цих сил не розуміючи.
Монах І. Вишенський підняв хреста. І в обороні чистоти православія, погрозливо закликає знищити уцілілі обряди української самобутности, самовизначености. Він рече: "Празник диявольський на поле Ізшедших сатані офіру танцями і скоками чинити”, заборонити. В ім’я чистоти православія знищити в народі все те, що ще показує ознаки його національної свідомости. "Усі бо ми вівці стада Христового”. І повинні на перше місце в житті ставити "піст, бдіння й молитву”. Дмитро Дорошенко (знову пригадую) пише: "Якби ідеї Вишенського запанували серед Українського суспільства, то це був би може кінець для Української народности”.
454. 1619 рік. Єрусалимський патріярх Теофан жив у мусульманському Єрусалимі. Щоб прожити, треба просити подаяння. Дізнавшись, що Москва дасть добру милостиню, він прибув у Москву. І за гроші 16 липня висвятив Філарета Нікітіча на Московського патріярха. Патріярх Філарет оголошує, що влада царя Михайла (його рідного синка) "Богом дана”. Є моноліт (церква і цар), корисний для скріплення основ Московського государства (династії Романових-Кобилиних).
(Народ України (Руси) ставиться до Москви неприхильно: є переконання, що Москва — нова (по-слов’янському розмовляюча) Орда, у ній порядки ординські. Боярин раба вбиває без суду, не дає йому прав оправдуватися. Українські війська (запорозькі) від сотників своїх чують, що Москва колись була колонією України (Руси). Та тепер, дякуючи татаро-монголам, скріпла, вторгається в Смоленщину, Чернігівщину, Путивльщину. Москвини сильні тоді, коли вони вторгаються на землі племен Сибіру. Стрінувшись з українцями (запорозькими косаками), вони (москвини) часто тікають з поля бою додому. Рік тому (в 1618 році) українці вигнали їх (москвинів-рускіх) з Путивля. Виганяючи їх "дамой”, українці взяли Серпухов, Калугу, Шацьк, Коломну. І ставши під мурами Москви, українці сказали: "Москалі (рускіє), не чіпайте Чернігівщини, Путивльщини, не лізьте, як сарана, на наше подвір’я!”).
У Москві москвини в Єрусалимського патріярха Теофана "купили анатему”. Патріярх, їдучи з Москви, зупиниться в Києві. І за гроші (отримані в Москві) почне погрожувати, що накладе на українців анатему, коли вони проявлятимуть вороже ставлення до "єдіновєрної Москви”. Патріярх має право накладати анатему (прокляття) на місто Київ та інші міста України (Руси). Побожні раби бояться анатеми: "хто помре, маючи на собі анатему, то не воскресне в день воскресіння мертвих”.
455. 1620 рік. 23 березня патріярх Теофан прибув у околиці Києва. Він, виконуючи завдання Москви, почав у гетмана Петра Сагайдачного і в його старшин вимагати, щоб вони перед хрестом склали присягу, що не піднімуть шаблі проти Москви.
Гетман Петро Сагайдачний і його старшини з дитячих літ виховані коритися архиєреям. І тепер вони со страхом і трепетом стали на коліна перед святощами грецької церкви. Гетман і його старшини "три рази ставали на коліна перед патріярхом Теофаном, цілуючи йому руки”. Король Польщі (загарбник України-Руси) написав листа до патріярха Теофана, вітаючи його "мирнотворний приїзд”.
26 березня біля Києва (півтаємно) патріярх Теофан висвятив Йову Борецького на Київського митрополита. У цей же час є Київським митрополитом (юніятським) Йосиф (Рутський). Йову підтримує Москва, бо він присягнувся патріярхові Теофанові, що вестиме промосковську церковну політику. Йосифа підтримує Польща, бо він призначений польським королем; веде пропольську церковну політику. Київ став ареною, на якій чотири ворожі Україні (Русі) сили грають головні ролі — Москва і патріярх, Варшава і папа.
456. Військова енергія українська (одідичена від легендарних предків-скитів) невсипуща, метка, безстрашна. Та хиба її в тому, що вона утратила цілеспрямованість. Українські військові частини, наприклад, вторглися на передмістя Станбулу (Константинополя). Розгромили Турецьку фльотилію "при устю Дунаю”, "добре погуляли і повернулися додому”.
Поляки, почувши про українські військові успіхи, й собі вирішили "погуляти”. Турки (очолені Іскандер-пашою) біля Цецори (літом 1620 року) розгромили Польське військо, убили полководця Жолкевського. Поляки переконалися, що їхні походи роблені без участи українців, терплять поразку.
Польський король, почувши, що патріярх Теофан висвятив митрополита і п’ятьох єпископів, обурився: тільки король має права в Україні (Русі) вирішувати справи призначення архиєреїв.
У гетмана Петра Сагайдачного 60 тисяч косаків. Польща потребує української крови, щоб при її допомозі почати війну з Туреччиною. І тому король "робить ласку”: вибачливо ставиться до справи висвячення митрополита і єпископів. За таку "вибачливість” (прихильність до православія), 40 тисяч українців, очолених гетманом Петром Сагайдачним, ідуть з поляками бити Туреччину. Якщо буде перемога, військова слава належатиме Польщі. Українці і поляки (у серпні 1621 року) розгромили на Поділлі (під Хотином) добірні Турецькі війська. Українці везуть з поля брані раненого гетмана Петра Сагайдачного.
457. Єпископ Ісая Копинський діє так, як йому радить (підкуплений Москвою) патріярх Теофан: пише з Перемишля "прошеніє” до царя Михаїла Московського; просить його прийняти побожних рабів України (Руси) під свою "високу руку”. Київський митрополит Йов Борецький приймає гостей з Московитії, отримує дари і "любов від Московського патріярха Філярета”. І "батько народу” (митрополит Йов) в Україні (Русі) витворює по церквах настрої і погляди корисні Московській політиці.
Чому архиєреї православія в Україні (Русі) не голосять по парахвіях, що гетман Петро Сагайдачний "Богом наставлений володар”? Вони його використовують для справ церковних, але не звеличують його авторитету. Гетман Сагайдачний вибраний гетманом "запорозькими холопами”, а не церквою Христовою; не коронований він ні митрополитом, ні патріярхом, він не є "Христовим помазаником”.
458. Київський митрополит (юніятський) Йосиф Рутський приймає гостей з Польщі. І він, як "батько народу”, витворює по церквах України (Руси) настрої і погляди, корисні Польській політиці. По-рабському побожні кияни (у рідних церквах під’юджені архиєреями чужовір’я) гострять ножі самі проти себе. Київський війт Ф. Ходик з єреєм-юніятом І. Юзефовичем почали запечатувати у Києві ті церкви, у яких попи славлять єдиновєрную Москву. Попи повідомили запорожців, що "святе православіє переслідується”. Запорожці, не вникаючи у суть політики, веденої православієм, прибули (у січні 1624 року) у Київ і вбили війта Ф. Ходика, І. Юзефовича та їхніх прихильників.
459. 1623 рік. 12 листопада (в неділю) у Вітебську товпа парахвіян сокирою зарубала архиєпископа Йосафата Кунцевича. Вітебськ — славне місто Білорусії, окуповане Польщею. Король Польщі, довідавшись, що його вірний Йосафат убитий, дав наказ ловити і вішати винуватців. У 1624 році митрополит Йов (Борецький) третього листа посилає з Києва до царя Михаїла Московського: заявляє свою вірність йому.
(Гетман Петро Сагайдачний (10 квітня 1622 року) умираючи, дав розпорядження передати частину свого майна православним братствам. Школа, яка була в Києві ним заснована, буде зватися Києво-Могилянською академією. Він звільнити народ з польського ярма не міг тому, що народ був у церкві вихований покірно служити єпископам: єпископи служили чужій владі і не підтримували влади гетмана рідного.
Православні попи, яких він боронив, не підтримували його тому, що він бив разом з поляками православну Москву. Попи-юніяти не підтримували його тому, що він обдаровував "православні братства”, які вели гостру антиюніятську пропаганду. Він був похований у Києві в Богоявленській церкві: його могили не можна знайти. Попи, ставлячи на місці старої церкви нову, придушили кам’яною стіною кістки гетмана Петра Сагайдачного).


[10-02-16][All for the tourists of]
Race, like holiday (0)

[09-08-15][Відпочинок за кордоном.]
Канада: історія кленового сиропу (0)
[09-08-15][Відпочинок за кордоном.]
Неповторний мир. Мальдівськие визначні пам'ятки (0)
[09-08-15][Відпочинок за кордоном.]
Киргизськая охота (0)