| Четвер 24-05-09 01:48 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах Мага Віра. Сторінка 11451. Як виглядали храми-святилища дохристиянської України (Руси)? Хто нам
про це вісточку подасть? Чому ми так тяжко чужою вірою скривджені, що
не знаємо правди про себе? Єреї візантійського ідола Саваота з
віровідступниками зрівняли з землею святині України (Руси): поробили нас
сиротами на землі рідній.
Арабський письменник Ал Масуді, який особисто оглядав святині України (Руси), у книзі "Золоті Луги" написав: "Святиня була побудована з червоного коралу та з зеленого смарагду. Посередині Святині був великий купол (баня). У Святині стояв образ Бога, руки, ноги і голова Його були створені з дорогоцінного каменя чотирьох родів: із зеленого хризолиту, червоного яхонту, жовтого сердолику та білого кришталю, а голова Його була з червоного золота. Біля Бога стояв образ білявої дівчини, що приносить йому жертву — квіти. Ця Святиня була призначена якомусь мудрецеві, що був у них за давнього часу". 52. О, мусульманине Ал Масуді, не монахи-християни, а ти, спостережливий і безупереджений арабе, вірний сповіднику науки великого пророка Могамета, описав вигляд святині Дажбожої України (Руси). І читаю я твої писання з такою святістю, як ти читаєш "Коран". Ти бо зберіг у древніх анналах арабського світу вісточку про святиню Предків моїх. Я б зронив сльозу з радости, коли б сьогодні стояла у Київському Священному Гаю, як свідок великої і древньої культури України (Руси), Святиня, споруджена з червоного коралу та зеленого смарагду. Оглядаючи образ Бога України (Руси), я б пізнавав розвиток уяви київських скульпторів, їхнє відчування краси, їхню самобутню творчість, і думав би -тут молився мій цар Святослав, тут з благоговінням клали квіти духмяного степу чарівні киянки. 53. Я був у Атенах, уважно оглядав святині дохристиянської Греції (Геллади). Оглядав статуї богів грецьких, і бачив я, що греки (аристократія атенська) гордяться не євангельськими святощами жидівськими, а святощами рідних предків своїх. І кажуть вони мені, що ось ці їхні дохристиянські святині й божества звеличують їх; навіюють їхній душі почуття гордости. Чому, чому ж мене так тяжко покарано "розп'ятієм грецької ортодоксії"!? Чому ж у мене відібране право гордитися творіннями Предків моїх, о бєси-бєси візантійського ідола Саваота, ви вбили в душі моїй радість, ненавиджу я вас! Ви поруйнували, попалили, бєсовством назвали святі ідеали духовної незалежности України (Руси)! 54. У Священному Гаю біля Святині стріли царя Володимира Віщий Радогост і Віщий Чара. І Віщий Чара сказав: "Царю, земля наша — Єдиний Храм Дажбожий, і всі ми внуки Дажбожі у цьому Храмі живемо. І тому наші Предки не ставили рукотворних храмів. І не ставили рукотворних зображень. Вони молилися у домах, у гаях, біля криниць і поклонялися не деревам, криницям, домам, а Дажбогові. Та тепер у нас є Святині з дубового древа споруджені. У них є наші знамена, є заповіти отців наших, є договори. О, царю, споруди у граді Кия могутню Святиню з вічного каменю, весь Київ вийде святе діло робити, прибудуть люди з Чернігова, Любеча, з градів близьких і далеких прибудуть мудрі умільці". 55. І сказав віщий Радогост: "І відішли додому чужих дівиць, яких ти тримаєш у Вишгороді, Білгороді, Родні, Берестові. І ти, і воїни твої до чужих дівиць хіть маєте. І діється така розпуста, якої ще не було на землі нашій. Між тими дівами немає наших дів, та воїни наші з чужими дівами вдачу свою псують, і скверне проявляють залицання до дів київських". І сказав цар Володимир: "Є така віра, яка дає право цареві мати дівиць. І такий цар у письмі християнському вважається мудрим Соломоном, улюбленцем Саваота. Волхви віри грецько-правовірної кажуть мені, що цар — Наставленик Неба й Землі, волхви не мають права обмежувати волі царської". 56. 982 рік. Зла вість прийшла з В'ятичії: в'ятичі не хочуть бути руськіми. Вони кажуть: "Не хочемо давати данини Україні (Русі), підемо до Югри, з чудями житимемо. Не хочемо, щоб Київ звав нас, в'ятичів, руськіми. Були ми хозарськіми, були ми руськіми, тепер ми — вільні в'ятичі!" Цар Володимир присмирив в'ятичів. Ті в'ятські селища, в яких жив намісник царя українець (русин), вважалися руськіми: і від цього часу й устійнився на в'ятських землях вислів "Ми руськіє, бо прибулий з Києва українець (русич) нам "наряди" дає". Зима. Віщий Радогост з сином Божедаром приніс в дім сіна запашного. Віста на покуті поклала сіно і застелила рушником: на рушникові взори вогнистого кольору нагадують блискавицю. Вогнисті взори обрамлені чорними лініями. Вогонь-світло, чорні лінії — темінь. 57. У бідній півземлянці хлібороба і в багатому домі вогнищанина (атімана) — один обряд: спільний предківський звичай. Дослідник Федір Вовк у "Студіях з Української етнографії і антропології" (виданій у Празі в 1927 році) на сторінці 183 пише, що "відварені в воді зерна пшениці або ячменю з медом, та зварені у воді сушені овочі нагадують ще неолітичну добу". "Неоліт" (новий кам'яний вік) був в Україні (Русі) шість тисяч літ тому — в епоху буйного розвитку чарівної староукраїнської (Трипільської) культури. І в ці часи українці (русичі) мали Святу Вечерю: вони казали не "свята", а "света", що значить "світла". Світла вечеря в честь світла — в честь Різдва Світла. Шість тисяч літ — з роду в рід вічна й загадкова, могутня і великодушна Оріяна (Україна-Русь) щороку здійснює свої ведійські обряди. 58. І поклала мати Віста біля снопа калач — калач має дванадцять ріжків: ріжки ознаменовують дванадцять братів — Березень, Квітень, Травень, Червень, Липень, Серпень, Вересень, Жовтень, Листопад, Грудень, Січень, Лютень. У печі тихо горять дрова. Світильник на покуті освітлює дванадцять страв: варена пшениця, вар, борщ з грибами і рибою, пироги з ягодами, пироги з сиром, пиття медове, риба смажена, риба сушена, риба охолоджена, напій з чорниці, меду і маково-сім'яним молоком. На Святій Вечері немає страви з животини — усе, що живе на землі внуків Дажбожих, радіє Різдвом Світла й Тепла. І господар Святу Вечерю маючи, не забуває й про животину: він іде в загороду і скотину обділяє печивом і зерном. І ці многотисячолітні звичаї стверджують те, що пише "Влес-Книга" (літопис дохристиянський): "Боги Русі не беруть жертви людські, а ні животини, єдине — плоди й овочі, квіти і зерна, мед, питво на травах настояне". Чому Боги України (Руси) не беруть жертв кривавих? У жорстоких людей Боги жорстокі — вимагають кривавих жертв, у благородних людей Боги благородні — вимагають благородних жертв. І горе українців (русичів) в тому, що їхні предки — творці чарівної Ведійської (Мізинської) віри й культури, маючи чарівну природу і спосіб життя хліборобський, передчасно розніжилися, миролюбством облагороднилися. 59. Увійшов віщий Чара і сказав: "З Богом іду в дім. Різдвяна зірка встає — Свята Вечеря настає". Віщий Радогост з родиною вийшов з дому — став біля порога: на тихому зоряному небі яскраво горить Вечірня зоря. Вечірня (Різдвяна) зоря загорілася — усі гради України (Руси) натхненні зоряним благословенням, переступають пороги хат своїх — сідають в новому одінні за столи. Усі покупані і всі врочисті. І так щороку — з віку в вік. Віщий Радогост каже: "Ідіте Тато Орь, Мати Лель, ідіте, Предки наші, до нас на Святу Вечерю. Ось ложки для вас, ось їжа для вас". Віщий Чара каже: "І так воно на світі Божому є: світ не мав початку і світ не матиме кінця. Усе, що приходить з Буття — відходить в Буття, і ми в Бутті і Буття в нас". З дітьми прийшла Богумила — принесли вечерю татові Радогостові і мамі Вісті. Донька Богумила, тримаючи у білій полотнині дзбанок з варом, заспівала: "Та немає квіту кращого від маківочки, та немає роду милішого від матіночки, ой, Дажбоже!" Її діти (Богдан і Веснянка) сипали зерно на Сніп-Дідуха, співали: "Сію, вію, повіваю, з Різдвом поздоровляю. Родіте, ниви, жито, пшеницю, жито пшеницю, всяку пашницю". 60. 983 рік. Цар Володимир розгромив військо Ятв'ягії, яке вторгалося на межі землі України (Руси). Українці (русичі) святкували перемогу, славили Богів України (Руси). Варяг Тура і його син, маючи віру грецьку (християнську), відважилися глумитися з обрядів українських (русичівських). Люди, не мігши знести зневаги, киями забили злих чужинців. Монах-християнин у "Початковому літописі" (під 983 роком) придумав байку, що українці (русичі) принесли в жертву Богам "варяга Тура і сина його". Є у всіх релігіях визначено: Богові жертвується все, що є найкраще — Авраам з камінців створив жертовника, поклав в'язанку дров, зв'язав свого сина-первенця Ісаака, і над ним підняв ножа, маючи намір пожертвувати для Бога Саваота. Грецький вождь Аґамемнон зв'язав свою доньку Іфіґінію, поклав на жертовник, і залізним вістрям її заколов — приніс у жертву Богові Греції. Улюблена жертва, прийшовши до Бога (на думку древніх людей), має репрезентувати перед Богом тих, які її до Бога послали. Ніхто й ніде не жертвував Богові щось бридке, або -ворога свого: ворог, прийшовши до Бога, недостойно репрезентуватиме тих, які його послали. Монах-християнин, пишучи, що в Україні (Русі) були два християни (варяги) пожертвувані Богам, знав, що жодного кривавого жертвоприношення справді не було: варяги були киями забиті. Ніхто не має права, загостивши до чужих людей, зневажати їхні святощі. 61. 984 рік. На північ від Чернігова і на південь від Смоленська живуть Радимичі. У них виникло переконання, що цар Володимир — син рабині, рід якої живе ось тут в лісистій місцевості біля них: коло Любеча. Радимичі відмовилися давати данину рабові. Є між людьми стара (міцно встійнена) думка: "Скажи, чий ти син і я скажу, хто ти такий?" Звідки постала між людьми думка, що є кров володарська і є кров рабська? Люди на основі життєвих досвідів спостерегли: коли доброго коня спарувати з доброю лошицею, буде народжене добре лоша. Коли з купи пшениці вибрати найкращі зерна і їх посіяти, буде добрий врожай. Людей тяжко переконати, що не завжди у мудрих родичів родяться мудрі діти. Цар Володимир дає наказ, щоб воєвода Вовчий Хвіст пішов на землі Радимичії, і присмирив їх, і примусив давати данину граду Кия. Радимичі покорилися силі. 62. 985 рік. До Києва прибули посли з В'ятичії і Мордвинії. Сказали, що болгари, які живуть на Волзі, відібрали в них ту данину, яку вони везли до Києва. Цар Володимир іде з військом до Волги. Падає Болгарське ханство. Зима. Коли сонце виглянуло з-за Кий-гори і осяяло засніжену Хрещату долину, рушив похід людей до Дніпра. Весь Київ (діти і дорослі) йдуть на Водосвячення. Дівчата несуть у срібних глеках червоний навар з калини. За ними ідуть матері з порожніми дзбанками. Старі й недужі люди їдуть на санях. Посередині Дніпра біля ополонки стоять косаки. Вони зробили з льоду велике, кругле сонце. Цар Володимир з Віщим Радогостом підійшов до ополонки. Передня частина колони вже стоїть біля царя, а задні ряди колони ще рухаються по Хрещатій долині. 63. Волхв Гончар стоїть біля царя Володимира і з косаками врочисто співає: "Святіться, святіться, святіться, солодкії води Дніпра. Моліться, моліться, моліться, всі праведні люди, пора, щоб Великого Дня могутнії льоди скресила і Світлом небесним сінила". Водосвячення — значить Водоосвітлення. У Різдвяні свята Сонце перемагає тьму, освітлює поля, ліси, ріки; та перемога не приходить легко — сили холоду і тьми могутні. Людям хочеться помагати сонцю скресити лід на скутій святій ріці. Дівчата вилили з дзбанків калиновий вар на сонце льодове — небесне Сонце промінням з'єдналося з льодовим сонцем. І впало світло (відблиск) у глибини вод Дніпрових — відбувається освітлення (освячення) Різдвяної води. 64. Матері у дзбанки беруть освячену воду Дніпрову і несуть її в доми свої: Різдвяна вода свіжа і здорова. Весною різдвяною водою святяться ріки, криниці, джерельні струмки і колодязі. І волхви правду кажуть: коли влітку взяти води з Дніпра — вона швидко псується. Свято Водосвячення світле невинністю людської первовіри — єднанням душі людської з душею природи. І хоч монахи-християни і написали, що в цих обрядах є "бєсовство" і що цар Володимир "оскверняху землю требами своїми", я бачу в цих обрядах задушевне самообадьорення, бачу обряд Виласа. Волхви кажуть, що Бог Виласа себе проявляє в обрядах, у піснях, у баяннях баянів (боянів, казкарів). Обряди дають душі вилас; душа без виласу жорстока, нездібна захоплюватися красою світу Божого. 65. Стародавні українці (трипільці — творці ведійських вірувань) любили Бога Виласа. (Санскритське слово "Виласа" значить "облагороднення", "виласкавлення", "видобрювання"). Усі співці (поети) є внуками Бога Виласа. Вони помагають Виласові піснями-ласами (ласками) виласкавлювати (облагороднювати) душу людську. І древні кияни любили святкові виласки-походи в діброви, ліси, в гори, на поля. Виласки виласують (виласкавлюють) не тільки душу, а й тіло. (Слово "вилас" вони також вживали в значенні "спорт"). Цар Володимир, ставши на Кий-горі, спитав Віщого Чара: "Скажи, волхве, буде цього року врожай, чи ні?" І сказав Віщий Чара: "Уже цілий тиждень після Водосвячення бачу: дерева покриті памороззю — добрий урожай віщую". "А що б мало бути тепер, щоб урожай був лихий?" І відповів Віщий Чара: "Велителю мій, з покон-віків від благовірних дідів передається, що коли на Водосвячення потепліє, літом над нивами нашими пролітатимуть громиці і град поразить колосся". Зараз, Ви читаєте сторінку Дажбожу, №114
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |