Вівторок
18-09-25
11:07

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

Мага Віра. Сторінка 101




125. Коли перед Мага Вратами став віщий Гугул і молитовно підніс руки до неба, всі люди на Хрещатій долині стали на коліна. «Ми внуки (помічники) Дажбожі, і Схід, і Захід, і Південь, і Північ охоронені мечами нашими, і озорені Світовидом. І живемо ми, щоб відрікатися від злих діянь наших і чинити добрі діяння наші, і дітей ми учимо своїх, щоб розум їхній ширшав і душа відважнішала, і такі ми є, і се тайна великая єсть».
«Прародителе Орь, Прародителько Лель, ми — діти Ваші, маємо кості ваші, маємо кров вашу. Маємо віру вашу і покони ваші, і ми не хочемо мішатися з гречинами і варягами, щоб не загубилася вдача наша, і се тайна великая єсть. Косаки, ви є на світі раттю нескоримою, бо той, хто смерти не боїться, стає володарем Неба і Землі, і смерть на полі брані миліша, як неволя, і се тайна великая єсть».
«Між Небом і Землею стоїмо ми, внуки Дажбожі, відважно. Ми вміємо вмирати, щоб во віки і віки жила Україна (Русь)! Слава Дажбогові!» — сказав Віщий Гугул.
126. Юнаки, які мають по чотирнадцять літ, ще не є косаками — їх ждуть військові вправи. Сьогодні вони при допомозі двох патиків «ру огень» (родять огонь). І йдуть з смолоскипами по Хрещатій долині. Грають сурми. Лунають пісні. Посередині колони на дрюкові юнаки несуть Купалу.
І чути співомовки: «Не бійся Купало — не все пропало! До твоїх долонь хай торкнеться вогонь. Вогонь нищить тьму, проганя зиму. Купала, не будь, як пала!» Купало мовчить -він, як лісова звірина, боїться вогню. Він зі страху слова сказати не може.
Юнаки кидають Купала в вогонь. Показують йому, через вогонь скакаючи, що вогонь для відважних не страшний. Купало смалиться. Одна дівчина вдає, що їй жаль Купала: «Купало-Купалонько, нечепурний сонько, з біди тікай до води! Сам собі поможи, мене бідну бережи! Ой, Купало, глухий, як рало, ось так роби так, як звитяжець-косак!»
127. Інша дівчина вдає, що плаче: «Ой, Купала пощадіте, йому вушка не паліте, пальчики горять — ніженьки болять! Ні, з Купала не глузуймо, лякливого порятуймо! Понесімо, дівиці, Купалонька до водиці. Понесімо до ріки, нехай знають парубки, що Купало, як косак, пливе мужньо — ось так, так!»
Юнаки вихоплюють осмаленого Купала з вогню, несуть Хрещатою долиною під співи, крики, гудіння бубонів. Дівчата приспівують: «Купало, чистая вода, не бійся, врода молода! Схаменися-бадьорися, літня вода — не горе, тебе обадьоре, пливи — виринай, силу здобувай».
Старші люди розжалілися, і просять косаків не ганити Купалу, а славити, славою обадьорений він стане косаком — ознаменує себе звитяжною вдачею. І йдуть косаки, співаючи: «Іде Купало, несе немало, меди і жито, прирост, присип. Славим Купала, не спим до рана, не спи дівчино, косак — не спить!»
І дівчата, вінки тримаючи, ідуть назустріч косакам, співають: «Ой, ладо Ладо, лелечко Лель, сплетемо квіти в один вінок. Ой, ладо Ладо, славимо радо, ми лелі Лель, сплетемо квіти в один вінок!» (Слова «ладо Ладо» значать «ладний Ладо», «лелечко Лель» — «ніжна Любов», «лелі Лель — «діти Лелі»).
128. Юнаки вкинули Купала у Хрещатий струмок — хай сам себе відвагою славить. Купало пливе по Хрещатому струмкові до Дніпра, пливе, як колода. І молодь іде за ним — лунають пісні.
На березі Дніпра горять багаття. Грають у ріг дударі. Коли Купало виплив з Хрещатого струмка в Дніпро, косаки перелітали через вогонь і скакали у хвилі Дніпрові. Вони пливуть, у лівій руці тримаючи лук і стрілу. Дівчата пускають вінки на воду і співають, залицяльно тримаючи руки в боки: «Хто віночка пойме, той дівоньку возьме. Хто вінка дістане, то той моїм стане».
129. Як тільки сонце починає до вираю іти, зникаючи у водах Дніпрових, киянки мовчазно ідуть з кошиками до Дніпра. У кошиках степові вінки і світильники. Вони пускають кошики на хвилі — звеличують немеркнучу пам'ять про тих воїнів-косаків, що на полі брані життя віддали за славу роду свого, і пішли у вирай, де стріли їх діди і бабуні, і зраділи, що внуки їхні достойними людьми приходять у Царство Духа Предків.
По Дніпрі пливуть сотні кошиків-світильників — божественна Містерія Купальської ночі. По зорях небесних, які мерехтять на Дніпрі, пливуть до вираю вогні Купальської ночі.
130. У Купальську ніч серця славляться любов'ю до життя. Людині хочеться любити людину. І волхви кажуть, що все, що живе, прагне любови, розмноження, прагне краси, ніжности і вічности.
Видющі матері дівонькам, що вже вінки мають, кажуть, щоб ніхто з них не був Мореною. Морена дівчина закохана, але нечепурна, лінива, не вміє шити, прясти, їжу варити, хату білити. Любить косака, а до праці не швидка.
З придніпрянських селищ ідуть люди до берега — беруть причалені кошики, ставлять нові світильники, і знову пускають їх на хвилі Дніпрові. Світильники пливуть — таємну розмову ведуть з живою землею, з ранньою зорею, і чують усі в Україні (Русі), що ті, що вмирають — зорями сіяють, і в серцях дівочих і словах пророчих і в роді-родині, і в росі-сльозині, і в маковім цвіті, і в ласці-привіті, хто умів за волю життя своє дати, той сонцем сіяє на покуті хати, і славлять такого бога молодого у Купальські свята найкращі дівчата.
131. Греки (єреї), на Подолі, біля кирікону Іллії, приглядаючись до Купальського свята, речуть: «Бєсовство! Ідолопоклонники хочуть Дніпро підпалити. Скакає Україна (Русь) через вогонь — з дияволами спрягається!» І колись вихований єреями духовний раб повернеться з печери, з Афону, повернеться із зламаною душею, з прополосканим розумом, і, як безпорадний блудний син, зарече: «Купала на Крєстітєля утопіте і огненноє скаканіє отсєчітє» (Іван Вишенський).
132. Купало — свято молодости, спорту, краси, любови, сподівань, родичання, свято вибуялої волі, молодечої вигадливости, народної бадьорости, духовної нескоримости. Молоді радіють славою батьків своїх, батьки радіють, бачучи парування-квітування синів і доньок своїх. Волхви (як завжди таємничі і щирі, як дитяча безпосередність) оповідають про цвіт ліщини, про два колоски на одному стеблі жита, про «цвіт папороті».
133. Видюща мати Хвала, узривши Малуню (ключницю цариці Ольги), сказала: «Малуньо, усе ти так робила, як я казала? І отож — щодня купайся у зіллі пахучому. І в житлі тримай м'яту. І — любисток, він же тепер цвіте! І коси мий у пахощах не іноземних, а рідних — рідне з рідним і потом рідниться, і сльозою, ось тобі зернята у вузлику».
«І не забувай — душа жінки живе в любові, а тіло жінки живе в чистоті. Немає любови — жінки немає, немає чистоти — чару жіночого немає. Життя — квіти, з яких мед збирати -мужа кохати. Вірністю і ніжністю мужнього косака покоряй. Він, дари дівочі маючи, гради покорятиме, в злоточари ясочку свою одягатиме, і рід свій прославлятиме».
134. Малуня побігла на Хрещату долину — там грає сопілка, рокотять гуслі, співи чути. І не думала — не гадала Малуня, що її жде царевич Святослав. Ідуть косаки з дівчатами у гай — усі співають. І царевич Святослав іде, і з ним іде Малуня — миловидна славна дівчина (ключниця).
І чи то Купала такий боязкий — лихо робить, чи зорі розморгані душу причарували, чи шепіт вікових дубів серце сп'янив — є на світі щось віще, загадкове. Святослав сів під дубом, і біля нього сіла Малуня. І він їй подарив золоті усерезі (серги). І сказав: «Ти моя милостниця, не бійся. Тут, ближче сідай, дворянко русокоса».
Малуня тримала золоті усерезі, і не знала, що має робити — плакати чи радіти, отримавши від царевича дар зоряної Купальської ночі. І... — все сталося так, як гаї, зорі, квіти хотіли. І чув Святослав, тримаючи у своїй руці руку Малунину, як біля Дніпра співали його ровесники-косаки: «Пустимо стрілу, як грім по небі. Пустимось кіньми, як дрібен дощ. Блиснемо мечами, як сонце в хмарі».
135. Цариця Ольга, вертаючись з Константинополя, в дорозі зимувала. Тепер (весною) вона везе до Києва мадярку (принцесу Ілдико). Знаючи, що кияни — люди горді, вміють свої творіння цінувати і їх звеличувати, вона дала мадярці ім'я київське, сказала: «Не Ілдико ти, а Предслава. Стаєш женою Святослава, стаєш першою (передньою) славою града Кия».
«Матінко, царице світлая, сумували, ждали-виглядали тебе. Таємно скажу, що ключниця Малуня», — почала говорити дворянка Ласа. Спізнилася — дворянка Ярна вже про все оповіла. Цариця Ольга позвала Малуню, і тихо сказала: «Служницею бувши, відважилася сидіти біля Святослава. Ні! Не плач, не жадай кари!
І вмертвитися не маєш права. Під твоїм серцем росте мій внук. Ні, ти не поїдеш до Любеча! Дарую тобі село Будутинь. Не пара ти Святославові. Приїхала княжна, і вона є його женою».
136. Увійшов Святослав — глянув на матір, на старих атіманів-воєводів, і сказав: «Я проваджатиму Малуню до Будутиня. Вона вже залишила Двірець». Він вийшов з Двірця і сів на коня. Він знає — є строгий у Києві порядок: інколи родичі одружують молодих тоді, коли їм тільки по п'ять-сім років. І одружені діти виростають разом — стають мужем і женою, і родичі передають їм свої достатки, поучення, наставлення.
Він (Святослав) не має сил виступити проти волі матері, атіманів-воєводів, дворян. Волхви з ним, їм Малуня рідніша, як Ілдико. Вони кажуть: «Дажбог хоче, щоб українці (русичі) були українцями (русичами) всюди і вічно, їм належить їхня кров і їхня слава, їхня вдача і їхня віра. З Дажбожої волі сосна не рідниться з дубом, корова не рідниться з конем — усе, що живе має свій шлях, свою вроду і свою красу. Мадяри хай будуть мадярами, кияни хай будуть киянами».
137. Сім днів жив у селі Будутинь царевич Святослав. У глиняній білій хаті Малуня народила сина. Повитуха Дарава сказала: «Синула жвавий». Прибулим з Києва послам сказав Святослав, щоб вони лишилися до ранку.
І прибув волхв Свадар, і прибула з Любеча видюща мати Берегиня, зілля сушене (торішнє) принесла. І, дитя оглянувши, усміхнулася — досконале дитя. Стала вона біля покуті, де горів світильник, і сказала: «Дажбоже, сонце святеє, бережи свого помічника Володимира. Він виросте, змужніє, стане косаком, ім'я Твоє прославить, і землю Твою, і внуків Твоїх, і небо, і ріки, і поля, і ліси, і пасовища, слався Дажбоже і нині, і завжди».І прибув волхв Свадар, і прибула з Любеча видюща мати Берегиня, зілля сушене (торішнє) принесла. І, дитя оглянувши, усміхнулася — досконале дитя. Стала вона біля покуті, де горів світильник, і сказала: «Дажбоже, сонце святеє, бережи свого помічника Володимира. Він виросте, змужніє, стане косаком, ім'я Твоє прославить, і землю Твою, і внуків Твоїх, і небо, і ріки, і поля, і ліси, і пасовища, слався Дажбоже і нині, і завжди».
138. Волхв Свадар освятив Володимира у воді цілющій. І сказав: «Будь багатий, як земля, і здоровий, як вода. І так, як земна вода єднається з водою небесною, єднайся новонароджений з родом своїм». І він занурив дитя у воду, і поклав на кожух розстелений посеред хати. І закутав його в біле хутро.
Не було в хаті ні золота, ні срібла, і тому (за звичаєм предківським) обсипали повиточок зерном пшеничним. Щоб був багатим, щоб був завзятим, щоб ділився хлібом-сіллю з ближніми своїми. Волхв Свадар в супроводі кумів і гостей три рази обніс дитя навколо хати, ознаменовуючи Триєдиність вічну — народження, життя і будуччина. І співав він: «Родимось, щоб жити, живемо, щоб бути сьогодні і вічно на землі й на небі, предки і потомки, вітайте обновки і душі, і тіла. Мати, ти будеш в дитяті себе пізнавати. Тато, передай дитяті обряди багаті. І лади, і лелі — ідіть до оселі, мед будемо пити, Дажбога хвалити, життя даруй гоже, великий Дажбоже!»
139. Видюща мати Берегиня, коли всі в хату з дитям зайшли, стала на порозі, рушником себе перев'язавши. І сказала: «Світ внука Дажбожого починається від рідного порога. Хорони його, владичице Перемога. А ви, злії духи, злії люди, житло наше обминайте. Ідіть на болота, на очерета, дитя не чіпайте. А ти, Дажбоже, Спасителю наш, освіти віконце, дитя любить сонце, і огрій колиску, і ощедри миску, щоб ріс Володимир, як з води — без хороб і без біди».
Волхв Свадар поклав Володимира у сповиточку біля образу Первоматері Лель, біля світильника, де стоїть сніп-дідух, і вар, і калач. Сніп-дід затаює в собі вічність роду: обжинковий сніп стоїть на покуті у Різдвяні Свята, під час освячення дитини і в дні весілля. Весною беруть три колоски з обжинкового снопа — виминається з них зерно, і це зерно змішується з зерном, яке весною на ниві розсівається — і так щороку, від покоління до покоління, від віку до віку. Є таїна вічна в снопові дідухові: щороку дідух оновлюється, єднаючи древні покоління з сучасними.

Зараз, Ви читаєте сторінку Дажбожу, №101




[10-02-22][All for the tourists of]
Scapulars (0)

[09-07-30][Відпочинок за кордоном.]
Австралія: особливості національної кухні (0)
[09-08-14][Відпочинок за кордоном.]
Що їдять данці? (0)
[09-09-18][Відпочинок і поради]
10 кращих місць планети для сноубордистів (0)