| Середа 24-05-08 12:39 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах Мага Віра. Сторінка 2756-б. Співпереживання і Жертовність. Любови немає там, де немає
Співпереживання. Любов — це турботливе ставлення людини до людини:
турбуюся, бо люблю; люблю, бо турбуюся. Щасливо залюблені ті, в яких
співчуття і Співпереживання випромінюються з сердець, і чуються в слові,
в інтонації слова, в погляді, у виразі обличчя.
Щасливо залюблені мають весну в серці в усі пори року; між ними є рівність у почуваннях. Немає прагнень одного "я" панувати над другим "я". Жінка не є служницею чоловіка. Жінка — Друг. Другом бути тяжче, ніж служницею. Є жінка, яка воліє бути служницею в того мужа, який її вірно і ніжно любить, і за служіння обдаровує добротою. Жінка-друг бере на себе велику відповідальність, половину родинного тягару. "Я рівною хочу бути", — каже жінка. І муж відповідає: "Я тільки цього від тебе й хочу. Іди зі мною, будеш мішки носити, картопля вже обсохла". І жінка в ім'я рівности, піднімає мішок тяжкий. І чулий муж каже: "Ні, жіночко, я муж (мужність), а ти жена (життя). Ти готуєшся народити мені сина, доню. Твій жіночий труд тяжкий по-жіночому, мій чоловічий труд тяжчий по-чоловічому. Між нами хай буде рівність душевна, однаковою любов'ю любімо себе. Дбай про моє здоров'я так, як я дбаю про твоє: це й буде нашою рівністю. Не піднімай тяжких мішків". Так є: що та рівність між чоловіком і женою варта, коли між ними немає Співпереживання? Не рівність, а вільність має бути, незалежність. Той, хто чується залежним, стає нервовим, нещасливим, пригнобленим. Є в нашому народі пісня: одружився і зажурився, і мискою, й колискою. Одруження — не журба, а приємна турбота: муж має з жоною думати про миску і колиску. Коли одружуються двоє байдужих самолюбів, щасливого родинного життя у них немає. Він в ній бачить все тільки зле, а в собі бачить все тільки добре. Вона в ньому бачить все тільки зле, а в собі бачить все тільки добре. І вони живуть разом, самі себе пригноблюючи: у них мало ясних днів. Їхні серця скупі на щире слово. Їхні обличчя скупі на щиру усмішку: у них душі скупі. Скупі душі ніколи не були щасливими. У щасливому подружньому житті потрібна душевна близькість, спільність поглядів на любов, на життя, на віру. Є люди, які любляться, але говорять один одному слова грубі, зневажливі, неприємні. Це означає, що у них невиховані душі. З грубих душ випромінюється груба любов. Краса і глибина любови залежить від вдачі людської. Удача самолюбна має мілку любов: самолюбство перешкоджає відчути красу і щастя любови. Справжня любов там, де зворушена, трепетна душа, високі почування. Усі хочуть мати любов у подружжі. Любов між мужом і женою щасливішає і міцнішає там, де є спільна віра, спільна мета. І головне: відсутність сварливости, образ. Є чоловіки, яким тяжко догодити: усе для них не так, а як — то часто вони й самі не знають, бо думки у них швидко міняються, і жінки такі бувають. І ніхто з них не винуватий: причина та, що вони є людьми неповноцінної вдачі. Вони бувають лагідними з приятелями і з чужими людьми, а в родині поводяться як грубіяни: така неповноцінність людська народжена неправильним вихованням. Відомо, що щасливіше подружжя те, в якому муж і жена мають однакову групу крови, або близькі групи. Наприклад, "О" і "О", "А" і "А", або "АБ" і "Б", "Б" і "Б". Знаємо: жартівливість, веселість, замкнутість в собі, пристосованість до різних умовин життя є притаманністю тієї чи іншої групи крови. Є двоє: вдача весела, яка навіть у прикру хвилину вміє всміхнутися і наснажитися вірою в прихід кращої хвилини, і вдача понура, яка навіть у радісну хвилину не вміє радіти і не має надії на прихід кращої хвилини. Їх може об'єднати хвилева закоханість (любов з першого погляду), та узгідненого подружнього життя вони не матимуть. Молоді люди повинні вміти відрізняти закоханість від любови. Миттєва закоханість мілка — миттєво закохалися і миттєво розкохалися. Закоханість переходить у любов (кохання) тоді, коли переходить у дружбу. Дружба зміцнює любов. Двоє людей стають друзями тоді, коли у них одна віра, одне розуміння життя, оточення, одне відчування любови до рідного народу. (Коли у закоханих немає любови до рідного народу, вони вважаються людьми байдужими: я вже говорив, що байдужі люди — дрібничкові самолюби. Їхнє життя мало одухотворене). Закоханість буває бурхлива, сильна, але часто подібна на солом'яний вогонь. Закоханість, яка швидко гасне, означає, що вона мало проникла в душу: немає у закоханих спільного погляду на шлях життя. Там, де немає спільного погляду, появляється тінь недовір'я, яка перешкоджає задушевному обмінові думок і настроїв. Кохання — нерозгадана сила людська, яка робить всі почуття (зір, слух, нюх, смак, дотик) чутливішими, натхненнішими, дає їм палкіший жар сприймання життя. Великим коханням можуть кохатися тільки глибокі зворушливі душі. Кохана ставиться до коханого, як до себе. Її кохання випромінюється з її серця. Вона частинно забуває про своє "я, а він — про своє "я": з двох "я" твориться одне подвійне закохане "я". Їх єднає не тільки тілесна любов: їх єднає їхня рідна віра — єдині переконання і почування, єдині радощі і вболівання. З цього й жаріють квіти вірної любови. Тілесне кохання, коли не співдіє з розумом, стає виснажливим, спустошуючим душу. Чуттєво-тілесне кохання має переходити в дружбу: а де дружба, там Співпереживання. Співпереживають ті, які самі собі болів не завдають зневажливими словами, співчутливістю збагачують душі свої. І є думка, що жити з любов'ю в серці тяжко: не завжди за любов платиться любов'ю. Та жити з ненавистю в серці ще тяжче. Є люди, які люблять, але на любов не вміють відповідати любов'ю. Не знають, як виявити сердечну прихильність. Любов у таких людей може бути щира, вірна, але не барвиста. Закохані не всі вміють кохатися. Кохатися у квітах, у піснях, у книжках, у красі родинного життя треба вміти. І роки не повинні мати великого значення в любові тоді, коли дві особи мають одну велику мету — мистецьку, наукову, політичну, громадську, духовну. Велика мета вимагає великої душевної і тілесної енергії. Залюблені в мету забувають про різницю років, про різницю в освіті й багатстві. Велич мети їх єднає і робить подружнє життя щасливим. Звичайні люди цього не знаючи, дивуються, що вона на багато років молодша за нього. Наприклад, студентка Марія Склодовська і проф. Кюрі. Молоді люди, які не мають в житті великої мети, задовольняються звичайним родинним життям. Є думка, що сільській молоді корисно одружуватися без великої різниці в роках. Спосіб сільського життя підказує, щоб вони були майже одних років: так було вчора. Сьогодні селянська молодь має вищу освіту. І її життя майже не відрізняється від життя міського. Дівчата, які довгі роки присвячують науці, не мають часу нудьгувати у мріях кохання. Вони не подібні на тих безтурботних подруг, які про науку не думали. У безсонні ночі мріяли про лицаря на білому коні. Є враження, що технологія життя робить кохання безбарвним. У країнах високої технології є намагання кохання замінити сексом. Секс без душевної краси не тривкий: кохалися без радости, розійшлися без смутку. Жінка більше потребує друга, ніж чоловік. Склад душі жіночої такий, що їй потрібний радник, оборонець. Їй потрібна мужність (муж), щоб мати безпечнішу долю, їй часто хочеться виговоритися — все сказати вірному другові, щоб на душі полегшало. Чоловік переносить самітність легше, ніж жінка. Усі чоловіки ждуть від жінок жіночности (ласки, співчуття, зрозуміння, співпереживання). І особливо нетерпеливо чоловік жде від тієї жінки жіночности, яку він щиро любить. Він хоче, щоб любов відповідала на любов любов'ю. Чоловік, не діждавшись від любої жінки жіночности, починає на неї дивитися як на "живу річ", з погордою, часами з безпорадною ненавистю. Інколи між людьми він неприємними словами ображає свою жену, ніби мститься, а справді робить це тому, щоб розвіяти досаду. Інколи такий чоловік шукає потіху в колі мужчин, які топлять душу в чарці, або починає час проводити з знайомою жінкою, зовсім не красивою. Що він в ній знайшов? Знайшов співчуття, чутливу душу, ніжне слово — лік для душі. І є хитрі жінки, які, знаючи цю чоловічу слабість, не щирими, але ніжними словами ласкають їх. І є мужчини, які нездібні щиро до жени усміхнутися, а від неї ждуть ніжности, щирої усмішки. "Перед одруженням звав принцесою. А тепер навіть не хочеш смітник з хати винести, служницею стала". Так є: не всі принцеси стають королевами. У первісні часи юнак брав дівчину силою. А тепер — усе узгоджено з правилами поведінки, ще й принцесою називає. І інколи, незважаючи на приємну життєву обрядовість, подружжя розлучається. Причин розлучення багато, та найголовнішою з них є зрада. Ревнивість робить любов жорстокою: заторкнуті найвразливіші якості гідности, дружби, приємности. Жорстока зрада закублюється у душах потайних, або розбещених. Українки славляться охайністю, чепурністю. Нечепурний мужчина — півбіди, нечепурна жінка — повна біда, на столі хліб, ложки і гребінець. І дивне те, що всі люди (чепурні й нечепурні) люблять охайність, чепурність. Таїна жіночої привабливости — чепурність, свіжість її льолі, охайність її тіла. "Негарна я, задивляєшся на іншу, та ж вона старіша за мене!" "Так — але вона чепурніша". У чепурної жінки навіть старість не є дуже помітною. Тарас Шевченко, будучи вже старшою людиною, залюбився в молоду красиву дівчину і покинув її тому, що вона не була чепурною. Жінка жіночна знає свою вартість — знає вартість своєї ніжности. Їй притаманна думка: чоловіче, ти покорив світ, а я покорю тебе, бо хочу бути покореною твоєю мужністю, щоб родити мужність. Хочу бути покореною твоєю славою, щоб родити славу. Ніжна жінка ніжністю покоряє суворих володарів. Слабою жінкою є та жінка, яка має нахил до сварок, грубих слів, погроз, нарікань, прискіпувань. Майже в кожного діловитого мужа є мета, в ім'я якої він живе. Ідучи до мети, він падає, страждає, переживає радість. Коли жінка каже: "Чоловіче, я тебе люблю, але твою мету ненавиджу", — хай не жде від мужа співчуття, щирої любови. "О жінко, коли б ти сказала, що мене не любиш, але мою мету любиш, була б ти любою дружиною: нас єднала б одна мета, одне Співпереживання і співчуття. Єднали б нас одні душевні хвилювання. І твоя нелюбов до мене перетворилася б у любов, і я б погарнішав, скорегував би сам себе, натхненний твоєю любов'ю до мети моєї". Жертвеність — самовідданість, самопосвята, добровільне відречення від лихих звичок, замилувань, щоб любов міцніла: в цьому краса залюблених! Людина має спочатку в людині полюбити людину, а потім — жінку чи чоловіка. Як кохалися — мирно жити присягалися, а як одружилися, то посварилися. Чому? Родина — зразок родинного життя для дітей. Донька запам'ятовує ставлення мами до тата. Одружившись, починає з мужем своїм сваритися. Вона щиро вірить, що так треба. "Яка мама, така й я". Інший приклад: дівчина побачила в кіно: наречена, сперечаючись з нареченим, долонею ляснула його по обличчі. Він спокійно, як лицар достойний, відповів: "Кохана, чому ти така збуджена?" І дівчина вирішила зробити так, як у кіно: розгнівавшись, ударила свого Юрка. І яка гірка несподіванка: Юрко замість того, щоб сказати: "Кохана, чому така збуджена?" — дав відчутну здачу: на удар відповів ударом. Люба заплакала, кажучи: "Юрко, ти не лицар!" І опісля сказала мамі: "Я хотіла, щоб було так, як у кіно". Мама відповіла: "Доню, мені в житті було дуже тяжко, але я ніколи руки не піднімала на мужа. І ти не бий Юрка. Кіно є кіном, а життя є життям". Є прислів'я: вибираючи подругу життя, поцікався, як мати твоєї нареченої ставиться до мужа свого. І це відноситься й до нареченого: наречена має поцікавитися, як ставиться тато її нареченого до жени своєї. У житті, як на довгій ниві, є тіні, є проміння. Є родини нещасливі: замилування до горілки, невихована емоційність, вуличний словник, неохайність тілесна, убогість душевна — і все ж у такій родині інколи буває виросте лілея. Є ж прислів'я: на болотистій воді чисті лілеї ростуть. Дівчина (добра душа), бачачи пекло в родині своїй, починає тужити за раєм — мріє створити родину кращу, ось таку, як у подруги: у них у хаті крику не чути, сварок немає. Є в них клопоти, є суперечки, але вони їх полагоджують згідливо, спокійно. Коли один говорить — усі слухають. А в нас — усі говорять одночасно, а слухати немає кому. Культура — значить обрядність. Культурна розмова там, де є вміння говорити і вміння слухати. Там, де всі говорять одночасно, немає ні культурних промовців, ні культурних слухачів, і, очевидно, між такими людьми не можуть утверджуватися згода, велика мета, успіх, розумний погляд на ту чи іншу справу? 6-в. Душевна Краса і Вірність. Та дівчина не красива, але вона така мила, така симпатична, що просто всіх чарує. Звідки це все в неї береться? З її красивої душі. Душевна краса — добра вдача. Добра вдача щира, співчутлива, лагідна, ніжно усміхнена і ніжно засмучена. Навіть горе не спотворює її лиця — лице випромінює хвилювання душі. Є написані гори книжок, у яких то заперечується існування душі, то доводиться існування душі. У релігіях Евразії є десятки відповідей на питання: "Де є душа?" "Душа в крові", "душа в очах", "душа в серці", "душа у голові", "душа в печінці", "душа в легенях". Наприклад, біблійні жиди вірили, що "душа в крові". Могамет забороняє своїм віросповідникам їсти кров. Справді, душа — це людина: немає душі — немає людини. Є в нас вислів, що мова — душа народу. Правильно! Яка мова — такі й люди. У тварин є мова — вони розмовляють при допомозі звуків і рухів. У них твариняча мова, неусвідомлена: вони знають значення звуків і при допомозі них спілкуються. Людина при допомозі мови виявляє мислення, хвилювання, переживання. У мові виражена вдача народу, розвиток його "я", спосіб мислення. Північні варвари забороняли українцям в Україні мати українську мову, мова — душа народу. Вони забороняли українцям мати українську душу, вдачу, самобутність. Немає мови — немає людини. Українці відкинули грецько-церковне розуміння душі. Є живучі народні міркування про душу. Усюди між українцями чуємо: "добра душа", "темна душа", "щаслива душа", "проклята душа", "грішна душа", "спокійна душа", "заяча душа", "чужа душа — темний ліс", "чужа віра — чужа душа", "занапащена душа". І — "душа не приймає", "душа бажає", "душа в п'ятах", "душа на місці", "людина з душею", "людина без душі", "душу й тіло ми положим за нашу свободу". "Красива душа". Родина — об'єднання різних душ. Усі члени родини є тілом одного тіла і є душею однієї душі, і є духовним життєствердженням рідної віри. І всі вони живуть для завтрашнього дня, щоб мати приємне сьогодення. (Хто живе сьогоденням, тому не належить майбутнє). Щаслива та родина, яка вміє всі душі єднати, знаходячи у кожній душі щось добре, щось приємне і співчутливе. Немає абсолютно бездушної душі. Кожний член родини має душу. Є душа маленька, а все ж таки душа. Душа кожна хоче бути вислухана, пошанована. І родина, яка складається з душ, які вміють самі себе терпеливо вислуховувати і шанувати, щаслива, мила, дружня. Ніхто в родині не може бути суддею. Любов, терпіння, пошана — незамінимі закони родинного щастя. Щастя — душевний спокій. І тому й є переконання: кожна людина має сама творити рай у душі своїй: спокій, розраду, щастя. І ніде цих скарбів не шукати. Душевний спокій — це не збайдужіння "до всіх і вся", ні, це правильне користування душевною енергією. Людина повинна сама собі своєю поведінкою робити душевний спокій. Обачним спокоєм зустрічати хвилі житейського моря, не терзати нерви лякливістю, гнівом, викликаним уразливими дрібницями. Перебільшено лякливі душі самі себе стомлюють. Вони часто лякаються явних і уявних небезпек: хвороб, поговорів, смерти. Наприклад, людина, яка постійно боїться померти, не має на душі спокою. Неспокій стає її стражданням: від довготривалого страждання постають хвороби. Родина — дім рідних душ. У рідних душах буде мир і блаженство тоді, коли всі вони матимуть рідну віру, щоб вільно себе покращувати, заспокоювати, славити і боронити всюди і завжди дім рідних душ. Кожна душа в родині повинна сама себе щиро питати: що я маю добре зробити, щоб всі душі в родині мене любили, щоб мною гордилися і мною щасливилися? Що я роблю зле, що душі моєї родини на мою любов не відповідають любов'ю? У домі рідних душ — мати — це віра, а тато — це хліб, а діти — це майбутнє. Мати, колишучи дитину, співає: "Вирощу ладу, любов-забаву, серцю на щастя, роду — на славу!" Син, донька є такими, якими їх створює мати. (Мати започатковує людину у чреві своїм, мати молоком вигодовує людину, мати дає людині мову — душу. Мати, навчаючи дитину добрих звичок, ощасливлює себе і дитину. Мати розвиває в дитини душевну красу). Душевна краса — краса хотінь, краса почувань, краса переживань, краса настроїв, краса гніву і радости, краса ненависти і любови. Краса має пристрасних оборонців і ворогів тому, що красиве — некрасиве, некрасиве — красиве. Є в народі прислів'я: не те красиве, що красиве, а те, що кому подобається. І так є: не краса вибирає людину, а людина вибирає красу: вибирає собі красивий одяг, красиве оздоблення мешкання, красиві квіти, красивих приятелів, красиву пісню, красиву зачіску. Краса — приємність, вона дуже потрібна людині: приємність активізує зір, слух, нюх — пожвавлює наше мислення, оприємнює життя. І кожна людина має вроджене тяготіння до краси. (Я вже говорив, що зі всіх красот, що є на світі, красива людина є найкрасивішою). Краса має таку могутню силу, що, здається, людина залюбилася б у чорта, коли б він був надзвичайно красивим. Чорта уявляє людина як щось потворне. Є неприхильність до форм потворних тому, що вони творять неприємність. Очевидно, ми вже знаємо, що краса має мати красиву форму і красивий зміст. Почування не завжди погоджується з розумом: почування більше любить красу, ніж розум. Та почування, красивішаючи, стають окрасою розуму. Людина любить красу, щоб не було в душі ненависти. Ненависть втомлює душу. У людини немає ненависти до краси: людина хоче бути заполонена красою миловидною і змістовною. Квіти у нас викликають приємні почування. І тому ми в них кохаємося, їх малюємо, тримаємо в рамці на стіні. Мистецтво — туга за красою і увічнення краси: чим шляхетніше почування, тим шляхетніше мистецтво. (Дохристиянське українське мистецтво нищила грецька церква, щоб знищити в народі волю проявляти самобутнє мистецтво, волю самозвеличуватися і самооблагороднюватися). Людина любить силу, а співчуває слабості. Що сильніше: любов до сили чи співчуття до слабости? Любов і співчуття походять з світу душевної краси. Мати дає людині силу: сильний не той, хто сильний, а той, хто вміє розумно силою розпоряджатися, хто вміє володіти своїми почуваннями. (У душу людську часто вриваються грізні бурі, які можуть зламати, знівечити сильне життя людини: сильні люди вміють самі в собі ті бурі втихомирювати, опановуючи їх). Слабі ті жінки, які кажуть: у мене чоловік поганий. Слабі ті чоловіки, які кажуть: у мене жінка погана. У поганої людини не все погане. Коли ти стараєшся погану людину зробити доброю, ти добродій. Коли ти добрій людині помагаєш стати поганою, ти злодій. Хто постійно говорить тільки про погане, той думає тільки про погане: не знаходить у своїй душі місця для доброго. Знайди в людині щось добре і говори про добре, думай про добре: часто погана людина, почавши думати про добре, стає добрішою. Є родини слабі, тобто роз'єднані: кожний член родини живе сам для себе, живе своїми інтересами явними, або затаєними. У кожного "душа на замку": кожний поза родиною має приятелів, у колі яких почуває себе краще, ніж під рідним дахом. Що сталося з цією родиною? Кожний член цієї родини півжиття проводить поза родиною. І те оточення, в якому він перебуває, діє на нього, навчає, настроює, хвилює і часто добру душу ламає, як вітер берізку. Сильно діє чуже оточення на тих дітей, які належать до родини, де немає родинних святощів, обрядів, де батько і мати збайдужілі до справ рідного народу, тобто — егоїсти: мають життя сіре, думки про гроші, меблі, ситі обіди. Душа юна не може жити порожньою: коли родина її не заповнює, вона йде на вулицю і там душу заповнює тією духовістю, яку дають злі чи добрі люди. Особливо нещасні ті діти, яких мати настроює проти батька, або батько — проти матері. Діти мають вроджену жалість до батьків — їм тяжко ненавидіти тата, або — маму. Та є випадки, що душа дитини так затьмарена ненавистю, що відрікається від тата чи мами. Хто відрікається, той ожорстокішав, і треба лишити його в спокої, не оприкрюватися небажаною добротою. (Є в житті й такі приклади: батько потелефонував до доні, що хоче її бачити. Вона зустріла тата і його другу жену. Почалася розмова: "Добре, тату, ти не злюбив маму, лишив її, десь поїхав. Я мала сім років. У моїх подруг тати, які їм дають гроші на цукерки. Ти мені ніколи дарунків не присилав: а хіба я була винувата, що ти лишив мою маму? Я з мамою виросла. Працюю, тепер ти хочеш, щоб я тебе татом звала, привіз мені дарунок. Ні, тату, ти мені непотрібний, я тебе ждала-виглядала, як маленькою була". "Донька тобі щиру правду каже, — сказала друга жена і заплакала, — мені її шкода". І всі троє (тато, доня і друга татова жена) плакали. Донька, повернувшись додому, навіть не сказала мамі, що бачилася з татом: не треба на стару рану сипати соли. Родина, яка складається із збайдужілих людей, має черству душу: в домі не можна відчути любови до Вітчизни, до народу, до рідних святощів. І така родина нещаслива. І нещастям вона сама себе втомлює, пригнічує, її життя стає сірим, нецікавим: які люди, таке в них і життя. Є переконання: там, де немає Вірности, немає любови. Правильно: любов не любить розлучатися, любов любить єднатися: єднатися щиро, радісно, пристрасно, з палким душевним трепетом. Де ж знайти людей вірної любови? Є твердження, що доброю вірною жінкою може бути та дівчина, яка є доброю вірною дочкою. І тільки добрий син може бути добрим мужем. Дівчина, яка повернулася спиною до тата і мами, і топчиться по тому, що для родичів святе, доброю жінкою бути не може. У неї розвинена відвага бути жорстокою. І вона цю жорстокість називає особистою волею: хочу — знущаюся над душею родичів, а хочу — зжалююся. Дівчина, яка захоплюється тим юнаком, який осуджує своїх родичів, захоплюється нещастям. Коли син до матері ставиться жорстоко, ставитиметься він жорстоко і до жінки своєї. Коли донька сердечно ставиться до тата свого, вона ставитиметься сердечно і до мужа свого. Щасливі батьки ощасливлюють дітей своїх, показуючи їм свою душевну красу: діти відчувають себе щасливими, радісними, коли бачать, що тато і мама вірно себе люблять, жаліють, живуть згідливо, не зневажають себе образливими словами. Є такі родини, в які вторглися спритні, дуже влесливі релігійні душохвати — релігійні постійні сварки руйнують дім рідних душ. Хто в цих релігійних сварах правовірніший? Той, хто має рідну (самобутню) віру. Бо ж рідна віра — духовна воля, непідлеглість чужим святощам і поняттям. Що треба звати скарбами рідної віри? Оте все, що в твоїй душі святе (любов до Вітчизни, рідне поняття Бога, самобутні родинні святощі (обряди, правила) вільне самовдосконалення, віддана любов до мами і тата, є твоєю рідною вірою. Ніколи, ніколи, ніколи чужу віру не став вище рідної, не принижуй своє єство! Кожна людина жадає вічної любови: яка вона? Вічна любов подібна на вино: вино, старіючи, міцнішає, дорожчає. Є подружжя, які, чим довше живуть, ділячи радощі і смутки, тим більше залюблюються одне в одного. Їм сподобалося спільно все переживати. Їм сподобалося жаліти себе, поважати, ласкати, оповідати один одному про почуте і побачене. Їм приємно спільно на щось гніватися і спільно щось обожнювати. І в цьому проявляється розкіш душевної краси, багатство вічної любови. Я бачив вічну любов: ідуть вулицею двоє стареньких. Він дбайливо її тримає під руку: так, як наречений наречену. Вона щось оповідає і, повернувшись, усміхнеться синіми поморщеними устами. На усмішку він відповідає усмішкою, у лівій руці тримає кошик з купленими харчами. Ідуть люди вулицею і їм стає на душі приємно, що такі старенькі люди ставляться ніжно до себе, достойно, співчутливо. Старенькі дарують молодим радість вічної любови. А ось інших двоє стареньких: у них не життя, а море страждань. Вона в'їдливо каже: "Вік прожила, від тебе ніжного слова не почула. Усе кричав: а ти сяка та перетака. Висушив ти душу мою, сякий ти сину. Та щоб тебе трясця взяла, до чужої жінки де в тебе ті й ласки беруться". Він відповідає: "Мовчи, дурна бабо, дівкою вже не будеш. Усе життя мені торочиш, що вариш та переш. А забуваєш: коли б не працював, то не мала б що варити і прати. Де я тебе взяв таку надокучливу?" І ці старенькі добрі люди, але зневажливо, жорстоко вони ставляться самі до себе. Вони самі свої душі пригнобили словами докірливими, образливими, дрібничковими. І діти їхні і внуки гіркоту в душі мають, що дідусь з бабусею постійно війну мають, і не думають про мир. Родина, в якій за дрібнички починається сварка, дрібничкова, невихована. Не розуміє, що там, де є прагнення іти до великої мети, про дрібнички думати не хочеться. Не можна погодитися з думкою, що сварка там, де злидні, а мир там, де розкіш, багатство. Бездіяльні люди найсварливіші. Вони завжди люблять бути там, де сварки; вони сваряться пристрасно і безтолково. Витративши енергію на сварку, заспокоюються, і їм стає легше, і почуття у них таке, ніби ними довершене діло дає їм право на заслужений відпочинок. Не кажу, що в родині не повинно бути жодних сварок: на світі мало досконалих родин. Сварки є майже в кожній родині, але нещастя не у сварках, а в способі сваріння. У культурних людей сварка культурна: незгоди, розбіжності в поглядах, розпач, спричинений невдачею, помилкою, злагіднюються. Він і вона сваряться: є поважна причина посваритися. Але вони не вживають вуличних слів. Їхня сварка подібна на гостру суперечку, у якій немає дрібничкових причіпок, погроз, глумливих насмішок, немає хотінь повністю спалити міст приязні. Вони сказали все, що мали на серці, вибачилися, простили провини, обмінялися усмішками, не лишили на душі отрути, яка гнобить здоров'я. Чому між ними не розгорілася така сварня, що хоч тікай світ за очі? Вони вміють самі собою володіти, уміють не падати в розпач, у прірву запаморочливого гніву, стемнілого самолюбства. Вони вміють під час сварки якнайчастіше вживати слово "ми" і обминати слово "я". Там, де він і вона під час незгоди ставлять свої "я" вище "ми", розумного виходу з сварки немає. Найбільш клопітливих вчинків (навіть трагічних) робить людина у хвилину глибокого потрясіння (збудження, хвилювання, обурення, ревнування). І потім, шкодуючи, думає: треба було бути спокійнішим, розсудливішим. Зроблену помилку тепер тяжко виправити: собі і ближньому завдані душевні рани. (Особливо неприємні ті люди, які чинять у громаді сварку, уживаючи образливі слова, погрози. Як поводитися, потрапивши у громаду розсварених? Коли чуєш сварку, рятуй сам себе: не дозволяй, щоб гнів розсварених вторгнувся в душу твою. Зберігай почуття душевного спокою, сам себе словом своїм лікуючи: "Я щасливий, бо я не гніваюся; я розумний, бо я не гніваюся; я добре здоров'я охороняю, бо я не гніваюся"). (Людина, яка швидко гнівається, пошани в громаді не має. Її вважають нервовою і стараються обминати, щоб мати спокій. Нервові люди завжди чимсь незадоволені: незадоволення тримає їхні нерви в напруженні, збудженні, і це їх виснажує, стомлює, робить їх хворобливими). (Хто перестав нервуватися, той почав жити: варто ці слова тримати на стіні в кухні, в громадському домі. І знати: ідучи між люди, не показуй їм свого нервування, гнівом спотвореного обличчя, не роби людей хворими, псуючи їм настрій. Щоб зберегти добрий настрій в громаді, треба не запрошувати людей жорстоких: жорстока та людина, яка псує громаді добрий настрій, затруює життя. Такі жорстокі люди, маючи завжди попсутий настрій і роздратування, не здібні ні правильно мислити, ні правильно відчувати оточення громадське, їх часто називають хоробливими еµоїстами). Людина не любить гніватися — чому ж гніватися? Є багато джерел гніву родинного. У молодій родині, наприклад, появляється боротьба за престол: хто в родині є царем — він чи вона? Два царі на одному престолі не помістяться. У таких випадках часто престольна боротьба кінчається розлученням. Або — щоденним гнівом. На повагу не відповідається повагою — вже є гнів. Гнів — почуття, властиве кожній людині. Вихована людина вміє гнів злагіднювати, стараючись не думати про ті причини, які гнів викликають. Годину подумавши про справи приємні, вона ослаблює гнів: трохи стає легше на душі. Чим культурніша людина, тим їй легше неприємні почування заміняти приємними. Гніватися — значить виснажувати енергію душі: до виснаженої душі загощують різні хвороби. (Я часто важливі твердження повторюю, щоб міцніше вони засвоювалися). Є переконання, що родинну боротьбу за престол треба замінити абсолютною рівністю між чоловіком і жінкою, або — "ліберейшен". Дослідження виявляють, що є "рівна нерівність", наприклад, в США є 48 відсотків американських родин таких, де жінка домінує над чоловіком. Домінувати — значить брати на себе більший родинний тягар. Не всі жінки такою домінацією захоплюються. Ті жінки, які хочуть домінувати над чоловіком, не бажаючи брати на себе головного родинного тягару, смішні. Щоб родинне життя багатіло душевною красою і Вірністю, розумна мати між членами родини тактовно розподіляє домашні обов'язки. Наприклад, у п'ятницю вечором вся родина має спільно робити порядок у домі. І вважати це приємністю: там, де порядок, є згода, щастя, родинна краса і слава. У дитини рано прокидається хотіння все робити те, що мама робить: таке хотіння є природнім проявом самовдосконалення. І мама зобов'язана дитину призвичаювати робити порядок у своїй кімнатці, біля свого ліжка. І не треба казати: "Ти мусиш кімнатку зробити гарною". Треба навчати: "Велика приємність робити свою кімнату гарною, роби, дитинко, — це дуже приємно". Добра звичка стає вдачею і помагає людині мати життєві успіхи. Хто в дитячі роки не збагатив себе добрими звичками (точністю, охайністю, послідовністю, стриманістю, наполегливістю, ощадністю, щедрістю), той у старі роки стане жертвою поганих звичок. І тому треба знати: добрий не той батько, який дітям придбав маєтки і гроші, а той, який умів своїх дітей виховати для себе, для Вітчизни своєї, збагативши їх добрими навиками — найвеличнішими скарбами життя.
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |