| Четвер 24-05-09 04:04 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах Мага Віра. Сторінка 196650. Попи в Лебедині приглядалися до мук страшніших, ніж ті, що
переживав Христос. І ніхто з них не сказав: "Не мучте, вони ж люди, у
них є жінки і діти. Вони нікого не вбили, тільки з любови до Вітчизни не
схотіли служити Москві”. Скажіть імена єпископів, які стали по стороні
гетмана Мазепи? Таких немає.
У кожного попа є антимінс (антиманса, "настольник”, прямокутний кусник матерії, в якій зашиті мощі святого, на антимінсі намальоване покладення Христа до гробу. І напис: Государ Петро 1. Піп, маючи антимінс, здійснює літургію (богослужіння), славлячи Христа і Гасударя Петра 1. Він славить отого "Першого, що розпинає нашу Україну”, і цим деморалізує народ: гнобить народну душу, в’ярмлює її догмами православія і вважає себе добродієм народу. 651. Де в Лебедині поховали 900 замучених мазепинців? "Історія Русів” пише, що замучені мазепинці були поховані на кладовищі, яке було "відлучене від християнського і відоме під назвою "Гетманці”. О, яка велика честь! Попи найвірніших синів не порахували християнами. Заборонили їх ховати на християнському кладовищі, їм було виділене окреме місце, яке в народі назване — Гетманське кладовище. Попи заборонили на Гетманському кладовищі ставити хрести, пам’ятники, саджати квіти. І рекли, що "мазепинці пішли на дно пекла і під час воскресіння мертвих не встануть, бо їх поховано, як дохлих псів”. "Історія Русів” пише, що "лебединські тиранства”, "звірячі лютості” "жахають саму уяву людську”. (Побожні православні раби обминали Гетманське Кладовище, як місце прокажених, церквою Христовою проклятих безбожників-мазепинців. Та чулися на Гетманському Кладовищі тихі ридання: тайком приходили дітки оплакати замученого тата. Приходила наречена оплакати замученого нареченого, покласти пучок квітів. І в попів появилася лютість, яку не можна назвати людською: щоб проявити зневагу до нехристиянського Гетманського кладовища, було побожним православним оголошено, що дохлих псів, коней, котів треба заривати на Гетманському кладовищі). 27 червня почався Полтавський бій. (Перед боєм король Карл був тяжко ранений у ногу. Автор "Історії Русів” пише, що українці (козаки), "випаливши на нього цільно із своїх гвинтівок (...), поранили в ногу і розтрощили йому голінку” (стор. 289)). 652. Карл і Мазепа на початку бою мали успіх; бій "розпочали шведи на самім світанку, і кіннотою своєю напали на регулярну кінноту російську і прогнали її за її шанці. Але начальник козацький Палій, з козаками своїми напавши тоді на шведів ззаду і на фланги їхніх фронтів, і прорвавшися в інтервали, завдав великої їм поразки списами та з мушкетів, через що вони, замішавшись, побігли до своїх шанців і втратили генерала свого Шліпенбаха, узятого в полон”. Московська піхота, очолена Меншіковим, побачивши, що українці загнали шведів у шанці, зробила напад "на шанці шведські”. Три години іде бій. Шведи "показали у фронті своєму чимало прогалин, а Палій теє зауваживши, зараз удерся в них з козаками і вчинив загальне замішання серед ворогів. Густий туман, що налягав увесь той день, сприяв козакам охопити шведів і ззаду, і з флангів, а шведам допомагав приховати свій відступ з місця баталії. Се почалося порядком ретиради, але опісля, змішані козаками, кинулися шведи втікати. Росіяни, женучися за ними в тумані, забрали в полон офіцерів швецької армії”. Маючи на увазі цей "Історією Русів” занотований хід Полтавського бою, стає з сорому неприємно на душі: по-рабському побожні українці самі на своїй шиї петлю неволі затягали, о, жорстоко попами обдурені люди! Козаків, які послухали попів, "було 20.000 під командою генеральних старшин і колишнього наказного гетмана Задніпровського Семена Палія”, "Шведська армія мала трохи більше за 20.000, а Мазепиних військ... не більше було, як одна тисяча” ("Історія Русів”, стор. 290). 653. "Не було більше, як одна тисяча” українців, здібних звільнитися з тьми попівських проклять. Гетман Мазепа декілька місяців перед Полтавським боєм закликав українців стати об’єднано в обороні державних прав України (Руси). Він у маніфестах голосив, що є підписана умова гетманом Мазепою, королем Карлом 12, королем Станіславом, що: "Україна обох сторін Дніпра з військом Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільною від усякого чужого володіння. Союзні держави ні під протектом визволення її, чи опіки над нею, чи під яким-небудь іншим не мають претендувати на абсолютну владу над Україною й військом Запорізьким, ні на ленну залежність чи якусь підвладність, ані не мають брати з неї яких-небудь доходів чи податків... Цілість границі її, непорушність вольностей, законів, прав і привілеїв її свято заховувати (зберігати), аби Україна вічними часами тішилася своїми правами і вольностями без усякого ущербу” ("Записки НТШ”, т. ХСІІ, Львів, 1909 р., стор. 18, 19). 654. (У 1674 році Києво-Печерський монастир видав книгу "Синопсис” ("Великий огляд”). "Синопсис” став підручником історії "о начале Славяно-Российського народа”, про перших Київських князів, про Володимира святого і "до пресветлаго й благочестивого государя нашего царя й великаго князя Алексея Михайловича всея Великая, Мальія й Бельія России самодержця”. Цар Алексій Михайлович (на думку монахів Києво-Печерського монастиря) після 1654 року став самодержцем України (Руси), бо його таким визнали єпископи, протопопи, попи, архимандрити, монахи — духовні отці православні походження українського. (Чому "Синопсис” виданий у Києві, а не в Москві? Москва хоче в Европі й Азії створити думку, що Київська Русь перейшла "в новую квартіру”: тепер столицею Русі є не Київ, а Москва, і про це повідомляє сам Київ устами монахів Києво-Печерської лаври, які (в "Синопсисі”) написали, що після проголошення в церквах возз’єднання Малоросії і Московії, цар Алексій Михайлович повернув собі "споконвічну прабатьківську вотчину”: так монахи обґрунтували право царя Московитії на володіння Україною). 655. (Нещастя обдурених: українські християни славлять Києво-Печерський монастир і гніваються на західних европейців, які на історію України дивляться так, як написано в "Синопсисі”, виданому Києво-Печерським монастирем). "Синопсис” був перекладений на грецьку і латинську мови і з Києва розісланий до бібліотек Західної Европи, до університетів, королівських дворів. "Синопсис” був двадцять сім разів перевиданий: українська молодь по ньому вивчала історію своєї Вітчизни. У "Синопсисі” монахи не забули поглумитися й з рідної віри України (Руси), з українських народних обрядів і звичаїв). (Києво-Печерські монахи за виданий (за вказівкою Москви) "Синопсис” були обдаровані такими привілеями, які вони мали тільки в часи Татаро-Монгольської орди. Монахи жили, як барони: трапезу мали після трапези, обпивалися найкоштовнішими винами, на їхніх столах лежала найвишуканіша їжа. Піп Агапій Гончаренко у "Споминках” пише, що Києво-Печерські монахи тримали дівчат для заспокоєння тілесної похоті, убивали діток, народжених монахинями. Немає причин дивуватися, що "Синопсис”, ними написаний, має малу моральну вартість). 656. 23 липня гетман Мазепа і король Карл були у місті Бендери. Туреччина не будучи християнською, дала їм прихисток. Біля гетмана Мазепи були старшини: Войнаровський, Орлик, Горленко, Красноперич, Нахимовський, Ломиковський, Максимович. Історики, виховані в чужих школах, написали, що гетман Мазепа війну програв тому, що не був оборонцем українських трудящих мас. А кат-цар Петро 1 був? Українські трудящі маси довірили свою душу попам: попи, використовуючи це довір’я, впровадили їх у ярмо. 22 серпня великий гетман Іван Мазепа помер. "Мазепа, як усім відомо, бувши християнином, глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців, і додержував того з рішучою твердістю..., ніхто не докаже, що його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над росіянами” ("Історія Русів”, стор. 290). 657. (Віра православна замучила гетмана, і в цьому його трагедія і трагедія його народу. "Історія Русів” пише, що попи по всій Малоросії вістили (перед Полтавським боєм), що "шведи, зневажаючи образи святі і топчучи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чудотворний образ Богородичний у селі Дехтярівці, що над Десною (де стояли мазепинці, — Л. С.), в мурованій тамошній церкві, ним, Мазепою, спорудженій і що той образ (Богородиці, — Л. С.) видавав тоді жалісний стогін, а Мазепа, стоячи на ньому, зрікався своєї віри і присягався на віру шведську. Відгомін про це перейшов зараз по всій Малоросії, із зміною тільки місця та назви ікони Богородиці. Дехто говорив, що сталося теє з образом Баликинським, а інші з Каплунівським, і так далі”. "Винищування шведів од народу тривало далі по всіх місцевостях і при всяких нагодах, де їх тільки зручно знайти могли, і злість на них зростала з горливости народної до зневажаної віри своєї, з чого за одну осінь і зиму поменшало шведів сливе до половини” (стор. 284). Не дивуймося: "Православна церква на протязі століть морально виховувала Український народ своєю благодаттю і далі виховує і закликає народ дорожити православієм”. Король Швеції, знаючи, що його військо вже перед боєм поменшало "сливе до половини”, не гнівався на Мазепу, він бачив перед собою старенького, тяжко хворого дідуся і йому сказав: "Ах, Мазепо, ти мене й армію мою згубив своїми запевненнями”). 658.1711 рік. (Петро 1 був у 1706 р. в Києві вітаний єпископами, попами, монахами. Вони ката вітали, тримаючи хрести, святі ікони, хоругви. І співали йому славу. Богослов Феофан Прокопович у св. Софії назвав ката "Христовим намісником на землі”). (У 1709 році знову Петро 1 приїхав у Київ. І богослов Прокопович у Києво-Могилянській академії читав свій "Панегирикос” (прославлення перемоги Петра 1 під Полтавою). Сяючи у ризах єрея (жерця), він рукою підтримував панагію і речав: "Скверное лицо, мерзкая машкара, струп й стьід твой, Малая Россие, измена Мазепина! О врага нечаяного! О изверга матери своея! О Иуды нового!”) (Вони (єпископи, попи і монахи), звеличуючи Петра 1 (ката дітей українських, живцем спалених у Батурині) і проклинаючи гетмана Мазепу (оборонця українських дітей), стараються міцно церквою утвердити за собою право вважати себе добродіями Українського народу, благочинними учителями моралі, культури, літератури). 659. (Богослов Прокопович вважав, що "є православний народ, який складається з різних рас”, національні почування — це поганство, язичество. Бачачи, що в Україні (Русі) ще жевріє почуття національної гордости, ще відчутна прихильність до древньої батьківської віри, він у 1705 році написав трагікомедію "Володимир” для студентів Києво-Могилянської академії, яку вони ставили "під час літніх рекреацій”). (У трагікомедії "Володимир” на сцену виходить грек-філософ. І починає вести дискусію з українцями-філософами (волхвами). Богослов Прокопович українцям-філософам дав зневажливі імена — Жеривол, Курояд, Піяка. І вивів їх, як лицемірів, п’яниць, ненажер: волхв Жеривол такий обжера, що за один раз з’їдає вола. Грек-філософ питає царя Володимира: "Се ли мудреци ваші?” Мета трагікомедії "Володимир”: навчити українців зневажливо ставитися до української мудрости, привити українцям почуття меншої вартости, пригнобити їхню душу і переконати їх, що чужа мудрість мудра, а рідна — глупа. Який вихід? Треба відтісняти з українського життя українські національні справи, як справи глупі і вважати православіє (твір грека-філософа) справою мудрою і рідною, і в ній знаходити задоволення національних почувань). 660. (У богослова Прокоповича (а він вважається найвизначнішим викладачем філософії, риторики, богослов’я) словник грубіянський, неморальне мислення, мала культура почувань. Людина благородної духовности не буде вживати такі слова, як "мерзкая машкара”, "струп”, "изверг” на адресу гетмана України (Руси). Петро 1 в 1710 році призначив богослова Прокоповича ректором Києво-Могилянської академії. Доручив йому виховувати покоління побожних православних рабів в дусі любови до рідної церкви — оборонительки московської загарбницької політики). Петро 1 оп’янілий перемогою під Полтавою, увірвався в Бесарабію, щоб ще більше загарбати землі для Москви. І був він оточений Турецьким військом. П. Шафіров (віце-канцлер) викупив з турецького полону свого царя Петра 1; дав 12 липня турецькому воєначальникові (візирові) золотий гаманець. Султан Ахмед 3, довідавшись, що Петро 1 за гроші з полону викуплений, наказав повісити грошолюбного візира. 661. Петро 1, розгромлений турками, віддав їм Азов. І пообіцяв, що не буде вторгатися в Польщу. Потерпівши поразку в війні з Туреччиною, він повернувся додому. І почав робити загарбницькі наскоки на береги Балтійського моря. Вирізував мирні фінські селища. "Невгамовний Орлик, користуючись з нових заворушень (в Україні, — Л. С.), силувався зацікавити ворожі Московщині держави українською справою, та все було даремно” (М. Грушевський). Чому? Західні держави знали, що в українців приспана національна свідомість: вони є стадом овець церкви православної. Вони не пішли до гетмана Мазепи. Вони убивали союзників-шведів, які прийшли їм помогти утвердити державну Україну (Русь). Помагати українцям, які не хочуть самі собі помагати, европейці не хотіли. Не хотіли ділити долю шведів. 662. "Аже кто переховує мазепинца, той антихрист”, — рекли попи. Мазепинці ховалися по стодолах, на горищах, у болотах, жили в криївках, у Чорному лісі. Ті, які носили їм хліб, були ловлені і жорстоко катовані. Піп гуртував біля себе побожних парахвіян, які при кожній нагоді хрестилися, били поклони перед образами і, дбаючи про спасіння душі, робили доноси. "Характерні того часу доноси гадяцького протопопа Федора Лисовського і монаха Мгарського лубенського монастиря Дамаскина. Протопоп Ф. Лисовський, через доноси, по волі царя, став із священика сотником козацьким, і доносив він на Гадяцького полковника Черниша” (Костомаров, кн. 6, т. 16, стор. 753). Костомаров пише, що монах Дамаскин доносив на обозного Лубенського полку і на Роменського сотника, що вони говорять "ругатєльниє слова” на адресу царя Московського. Протопоп Ф. Лисовський грав ролю патріотичного козацького сотника, довідувався про таїни старшинські; в доносі він писав, що Гадяцький полковник Черниш назначив полковим своїм заступником запорожця, який під час спілкування гетмана Мазепи з королем Карлом 12 показував шведам дорогу до міста Веприки. 663. На основі доносів московський воєначальник Дімітрій Ґоліцин арештував у Лубнах полковника і в Ромнах сотника, і катував їх (без допиту і суду) розпеченим залізом, під нігті (за монгольським способом) забивав шпильки, ламав ребра. Гетман Скоропадський хоч і був гетманом-рабом, але йому було шкода рідних людей. І він благав москаля (руского) Ґоліцина облегшити катування, милосердно глянути на сльози жінок і дітей, які стоять на колінах і благають: "Помилуйте нашого татуся, він же весь у крові від ран, на милість Божу помилуйте ж”... Попи, роблячи доноси, збагачували свої маєтки: московські кати їх обласкавлювали царськими ярликами (грамотами), дарували їм пасовища, села, відібрані в мазепинців разом "с крестянамі”. Монах Іван Вишенський (посник Афонського монастиря) жив з того, що на Афоні робив дерев’яні хрести на продаж. Він не був шпигуном, немає жодних даних, які б твердили, що він був шкурником. Бачачи стиль життя єпископів християнської України, він писав: "Що ж ви, панове єпископи..., селами володієте, але вашими душами володіє диявол, звете себе пастирями, але ви є вовки, священими себе звете, але ви є прокляті, єпископами себе іменуєте, але ви є мучителями, духовними себе розумієте, але ви є поганцями і язичниками”. Монах Вишенський не знав, що у зневажливих словах "поганці і язичники” затаєна трагедія його душі і сліпота його віри: язичники в Україні (Русі) не служили чужій вірі, чужим панам, чужим князям. У них була висока національна мораль — велика прив’язаність до роду свого. 664. "Дабы никакой розни й особого наречия не было”, — давав Петро 1 вказівки православним богословам у Києві. Українці повинні забути українську мову і, як народ, щезнути. І в цьому бачити "прогресивне значення” політики Петра 1. "Возз’єднання України з Росією, що об’єднало два великі слов’янські народи, мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів” ("Історія Української РСР, т. 1, стор. 258). (Наприклад, у 1740 році (так твердить перепис населення) на Полтавщині і Чернігівщині — 866 шкіл з українською мовою викладання; школи ці охоплюють дітей з 1034 сіл. Діти вдома і в школі говорять рідною мовою. У 1804 році в ім’я "величезного прогресивного значення”, в ім’я "культурного розвитку українського і російського народів”, був з Московитії присланий наказ, оголошений жандармами: заборонити у школах України (Русі) учити українських дітей українською мовою. Школи, які не дотримувалися цієї заборони, були забиті дошками). Попи (по-походженню українці, по-професії — слуги Московії) рекли біля кивотів, що "Разность язиков может проізвесті і разность в мислях, опасную для церкви”, яка прагне, щоб вівці стада Христового "вовеки вси єдино бьіли!” Попи і жандарми запроваджують порядок московський у "Малоросії, добровольно подченившейся” (Н. А. Добролюбов, "Ізбранниє філософскіє проізвєдєнія”, Ленінград, 1948 р., стор. 323). 665. У 1876 році з Москви прийшов в Україну (Русь) "Емський указ”: українцям забороняється писати і друкувати книжки українською мовою. Попи і учителі отримують підвищену платню (нагороду з Москви) "за обрусеніє”. Перепис населення, зроблений в 1897 році, показав, що за п’ятдесят років українці, які були відомими як освічений народ, стали неписьменними: на сто українців тільки дванадцять можуть писати і читати. Україна (Русь), прийнявши грецьку віру, "відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці” і тепер, як пише В. Бєлінський, "злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці”. (Українці не здібні бути творцями цивілізації, освіти, мистецтва, науки, їх робила цивілізованими людьми Візантія, а тепер — Москва?! І тільки треба в це вірити, і ця віра їх робитиме низькими рабами на рідній землі). 666. 1718 рік. Гетман І. Скоропадський заляканий лакей Московитії. Петро 1 знав, що хани зріднювалися з князями московськими, одружуючи їх з своїми доньками. У гетмана є русокоса дочка. "Гетман Мазепа був проти кровного змішання українців з москалями і ти, Скоропадський, його думку поділяєш? Давай дочку!” Граф Петро Толстой подякував Петрові 1 за те, що він йому подарував доньку гетмана Скоропадського. Скоропадський, бачачи перед собою варварів, мовчить. Він раб, але на серці має гордий щем: чинять москвини наругу "над народом Малоросії”. Він каже, що в Україні постійно стоїть Московське військо, яке об’їдає українців: солдати ходять по селах озброєні і батогами спини порють тим українцям, які їм не дають вола, коня, свиню, горілки, непокірних звуть мазепинцями. Таке явище не об’єднує два народи, а витворює між ними ненависть. У Московії був вислуханий гетман Скоропадський та ніхто на його жалі уваги не звернув. Скривджений, з ображеною душею, з журбою по донечці, яка мусіла лишитися в Московщині, він повернувся додому. 667. 1722 рік. Московія прислала в Україну (Русь) "жєлєзнаго” генерала Степана Вельямінова. Вельямінов владний, жорстокий татаро-монгольський аристократ; він споріднений з царським родом Нари (Нарішкіних), вважає себе родичем Петра 1. І він, як "істинний рускій православний”, очолив Малоросійську колегію — став деспотом України (Руси). Він має завдання перетворити Малоросію у губернію Московського государства, омосковщити українців при допомозі православія. Гетман Скоропадський знову їде в Московію. І знову жаліється, що генерал Вельямінов робить козацьких старшин шпигунами і при старшинах принижує його (Скоропадського), називає хохлом, хапає за носа, шилом несподівано кольне і сміється, і дивиться: хто з старшин підтримує його глузування з гетмана, той "свой парень”. Гетман Скоропадський починає виступати проти Малоросійської колегії: колегія складається з шістьох московських командирів, які очолюють Московське окупаційне військо. Генерал Вельямінов задирливо каже малоросам, які на правах лакеїв належать до Малоросійської колегії, що "малороси должни работать, а велікароси управлять, прікази давать”. Малорос — лакей, а велікарос — гаспадін. Треба малоросів помилувати: щоб не було "розні”, навчити їх говорити нормально, тобто мовою московського ґаспадіна; такі слова, як "пивна”, "папір”, "гроші” дико звучать для Вельямінова; дізнавшись через перекладача про їхнє значення, він гнівно кричить: "Малороси, є слова "кабак”, "дєнґа”, "бумага”, говоріть по-людському”. Гетман Скоропадський у Москві захворів, обідаючи з московськими боярами; хорий повертався додому і помер 3-го липня 1722 року. 668. Богослов Прокопович потоваришував у Петербурзі з тим "Першим, що розпинав нашу Україну”. І порадив йому узяти титул імператора: бо ж тепер Україна (Русь) стала колонією Московитії. Титул імператора Петро 1 прийняв 22 жовтня 1721 року. "Гордися імператоре, слава й історія Києва тепер належить тобі! Ти Київ завоював. Московитія історії не має, бо вона виросла, як головний пункт по збору данини для Орди. З такою історією не можна йти в світ. І тому дай нову назву державі своїй, дай ім’я Россія. І це поможе тобі привласнювати історію і славу Київської Русі (України). Щоб Київ "не волновался”, дай йому закони московські і обдаровуй тих малоросів, які омосковщуватимуть Киян”. У варварів (особливо в монголів Темуджінових) був звичай: ім’я славного убитого ворога брати собі. І ім’я Темуджін — це ім’я убитого хана Темуджіна, яке носить Чингіс Хан Темуджін. "Россія — спотворене ім’я Русі (України). Московитія (ослов’янщені Урало-Алтайці, хоробрий і суворий народ) узяла собі мову слов’янську, ім’я слов’янське і тепер прагне одягнутися в мундири европейські”. 669. "Петро Великий варварством переміг россійське варварство” і "видніється зловіща фігура Россії” (К. Маркс, "Вибрані твори”, т. 1, Москва, 1955 р., стор. 354, 449). (Прогресивний цар Петро 1 (улюбленець большевицьких шовиністів) не тільки мав у собі войовничу татаро-монгольську кров, він був варваром у модерному европейському мундирі. Москвини обожнювали його, він (Петро 1) був для них, як пише Н. А. Добролюбов, "півбог”. І діла його "півбожественні”: "скоро сміріли, 130 чєловєк повєсілі, 140 білі кнутом і сослалі, до 2000 разослалі по разним µородам в тюрми”, "казньонних... 4000”, "Красная площадь била покрита обезглавленними тєламі, стени Бєлого і Зємляного города унізани билі повешанимі”, "Через несколько времені свєзлі із Москви і сложілі у разних дорог 1068 трупов” (Н. А. Добролюбов, "Ізбранниє філософскіє проізвєденія”, Академія наук СССР, Ленінград, 1948 г., стор. 334, 335). І тут же (на стор. 318) Добролюбов пише, що у палацах Петра Першого були "форми азіатського веліколєпія, господствовавшіє при дворе єго предков”, а на стор. 323 він (Добролюбов) додає, що Россії "Малоросія добровольно подчінілась”. "Великий ліберал” Добролюбов вірить, що з православної любови до "зловіщої фігури Россії українці добровільно "подчінілісь” москалям”. "Історія Української РСР” (т. 1, стор. 258) учить дітей українських по-антиукраїнському: учить, що Богдан Хмельницький підпорядкував Україну законам московської деспотії, виконуючи "волю народних мас”.
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |