| Четвер 24-05-09 00:18 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах Мага Віра. Сторінка 199706. "Екзекуції були завжди прилюдними і, як подають сучасники, польські
шляхтянки з насолодою придивлялися тим екзекуціям. Польському королеві
пересилано звіт з виконаних екзекуцій, Кодна (...) була тільки одною із
багатьох місцевостей на Правобережній Україні, де шляхетсько-польські
"носії культури”, католики, переводили такі суди й екзекуції над
українськими жертвами”, "у Коденській книзі реєстр екзекуцій й жертв
польського військового суду в Кодні за один рік, від половини 1769 до
половини 1770. В ньому зареєстровано:
11 липня 1769 року: 59 постинані. ("Постинані” значить покарані способом відрубування голови, — Л. С). 13 липня: 61 постинані; 11 серпня: 2 постинані; 25 серпня: 4 постинані; 15 вересня: 18 постинані; 16 вересня: 4 постинані; 16 вересня Василь Паламаренко живим четвертований. 18 вересня: 1 засуджений на смерть помер перед екзекуцією. 4 жовтня: 7 постинані; 23 жовтня: 9 постинані. 8 листопада: 6 постинані; 14 листопада: З постинані; 21 листопада: 3 постинані; 29 листопада: 2 постинані; 18 грудня: 15 постинані”. "1770 рік. 2 січня 3 постинані. 19 січня: 7 постинані. 27 січня: 23 постинані. 23 травня: 1 стятий, 1 липня: 1 стятий, 10 липня: 1 живцем четвертований. 16 липня Осип Дяк-Митинський здерто два паси, а тоді живим четвертовано. 18 липня: 8 постинані. 1 серпня: 51 постинані” (Др. Петро Мірчук, "Коліївщина”, стор. 298). 707. Я бачу Вишневе село Кодня на Правобережжі. Я чую: трепетно б’ються серця матерів, сестер, наречених. Вони стоять і бачать, як падають одрубані сокирами голови їхніх чоловіків, братів, наречених. І в моїй уяві на фоні небесної райдуги появляється постать хліборобського сина Тараса Шевченка. Він, бачачи ями, начинені тілами братів своїх, говорить до православного Саваота: "А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих, як мордували, розпинали і вішали. А ти не знало? І ти дивилося на них і не осліпло. Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко? Ти спиш в кивоті”. Тарасе Шевченко, те око (той Саваот-ідол візантійський) спить сном мертвого боввана, окропленого архимандритами мелхиседеками, які осліплюють побожних рабів православних, навчаючи їх "бити поклони перед кожним урядом”, і за науку рабську отримують срібняки на ризу і подаянія для живота. О, ереї! "Не вам, не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать і за свободу. Розпинать, а не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш?” І справді: "Чи не попи і біскупи навчили наш народ бити поклони перед кожним урядом, здаватися на ласку згори, ждати помилування там, де належало б упоминатися свойого права? Чи не біскупи і попи завсігди спиняли у нас почини яснішої, рішучішої, хлопської і щиронародної політики?” (Іван Франко, "Громадський Голос”, 1889 р, ч. 22-24). 708. 1775 рік. Запорозькі косаки послали у Московитію (Росію) послів: писаря Антона Головатого, Сидора Білого, Лонгина Мощенського. Їдуть посли Запорозької Січі з універсалами великого гетмана Богдана Хмельницького, що були видані в 1655 році, де голоситься, що возз’єднується не раб і пан, а вільний з вільним, рівний з рівним. Є військо у гетмана Богдана і є військо у государя Алексія. Возз’єднання двох народів не означає, що москаль має давати накази українцеві, чи що москаль має гнати "под караулом” українця на каторжні роботи у Сибір. Запорозькі посли прибули у Петербург. Москалі зустріли їх образливими словами: "хохли приєхалі”. (У 1770 році українці (запорозькі косаки) брали участь у розгромленні турецької фортеці Кафа: у Европі широко рознеслася вістка, що "Росія перемогла Турцію”. Запорожці в Петербурзі почали доводити, що без них Москва не мала б перемоги. Український народ послав на війну кращих синів, дав тисячі возів хліба, полотна, дав стада волів, коней, овець, сотні бочок сала, меду, сиру. Війна виснажила Українців: у селах багато калік, немає кому і немає чим ниви орати, солдати московські їздять по селах, грабують селян, новими тяжкими податками застрашені хлібороби. У Петербурзі на слова Запорозьких послів ніхто не звернув уваги). 709. Архимандрит В. Сокольський очолює духовне життя Запорозької Січі, він — радник кошового отамана Петра Кальнишевського. І донощик: він про настрої запорожців доносить Київському митрополитові Гавриїлові, який є ставлеником Московського патріярха. Архимандритові В. Сокольському московськая "Тайна Канцелярія” доручила виконати такі обов’язки, які виконав архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський, намовивши гетмана Залізняка і полководця Гонту ставитися з довір’ям до московського генерала Крєчєтнікова. 4 червня московський генерал П. Текелій, маючи наказ з Московії, оточив Запорозьку Січ. Він має 8 полків кінноти, 10 піхотних полків, 13 полків донських казаків, 20 ескадронів гусарів, 17 ескадронів шкіперів. Запорозька Січ має 20 гармат, 10000 запорожців. І 15000 запорожців, які "хліб роблять, і при потребі можуть взяти зброю”. 710. "Генерал Текелій з великим військом російським ввійшов в запорозькі землі як добрий приятель.., несподівано обложив саму Січ. Москалі (рускіє) ніколи і ніде не казали, що вони вороги України і українців. Вони завжди і всюди кажуть: "Українці — наші браття”. (І кажучи ці слова, мучать тих українців, які не виконують московських директив, — Л. С.). Виставивши перед нею свою артилерію, дня 5 червня послав оповістити Січовиків, що Січі більше не має бути. Запорожці мусять піддатися, покинути Січ і розійтися, коли не хочуть, щоб російське військо їх воювало”. "Страшенно се збентежило Запорожців, не знали що робити. Багато було таких, що не хотіли здаватися, а битися з московським військом” (М. Грушевський, "І. У.”, стор. 462). 711. "Битися будемо! Геть москалів із землі нашої матері — Січі Запорозької! Геть вторжників жорстоких, які катували гетмана Залізняка, сотника Гонту! І тепер вторгнулися в запорозьку хату, щоб запорозьких дітей поробити московськими рабами. Кари москалям!” — кричали запорожці, ждучи наказу іти до бою. І появився "троянський кінь”: архимандрит В. Сокольський. Він цілував образ Покрови і казав кошовому Петрові Кальнишевському, що "Господь Бог Христос покарає його, коли він почне проливати "православну християнську кров””. Архимандрит звернувся до запорожців, щоб вони "покорилися волі Божій”, "отець Володимир Сокольський, почав прохати, щоб не проливати крови христіянської та з надією на Бога покоритися його волі. Отаким способом насилу вгамували більшість завзятих Січовиків, і старшина пішла з хлібом-сіллю до Текелія, бо сподівалася, що покірством (голошеним церквою православною, — Л. С.) запобіжить якоїсь ласки од уряду. Текелій прийняв їх ласкаво, але незабаром арештував їх і одпровадив до Петербурга” (М. Аркас, стор. 365). Архимандрит В. Сокольський клявся, що "єдиновєрниє браття москвини прийшли на Запорожжя з ласками милостивого Христа”. Запорожці, які були по-рабському побожні, повірили христолюбцеві, склали зброю. І москвини їх пов’язали, і погнали в Московитію на катування, назвавши мазепинцями. Запорожці, які знали, що "попи і архимандрити — брехня”, тікали на Кубань. І казали: "архимандрит Сокольський, хоть і наша костка, однак обросла псятиною і воняє”. Монахи Пустинно-Миколаївського монастиря після зруйнування Запорозької Січі отримали дар від матері-цариці Катерини 2-ої: 1620 десятин родючої землі, відібраної у Запорозьких косаків. Монахи експлуатували кріпаків, які жили і працювали на монастирських землях, і казали їм не думати про вольності "і о козачествє молчать”. 712. Москалі (рускіє) арештованих українців відпровадили на катування до Петербурга, ограбувавши їх. Вони в арештованого кошового Петра Кальнишевського "забрали 50.000 рублів і кілька сот червонців, 639 коней, до 1000 штук рогатої худоби та 14.000 овець. Розмірно багатими були й рядові запорожці” (І. Крип’якевич). Щоб в Україні (Русі) москалі (рускіє) були начальниками, господами, руководителями, зверхниками, а українці (русичі) рабами, "казьоннимі крестянами”, треба в ім’я "возз’єднання двох братніх народів”, узаконити московську рабовласницьку систему. Катерина 2 українські землі й українців подарувала своїм воєначальникам. Хто з москалів (руськіх) скільки отримав (після зруйнування Запорозької Січі) десятин родючої, густо українською кров’ю политої землі? Юсупов (генерал-майор, потомок Астраханського хана Ісуба, тепер "настоящій рускій”, гордість історії Московської) отримав 12.600 десятин з селами, пасовищами, українцями і скотом; В’яземський (генерал, прокурор) — 100.000 десятин; Прозоровський (генерал-поручник) — 12.400; Сабуров (прокурор) — 6.600; Сємічєв (статській савєтнік) — 6.250. 713. Балабін (бриµадир) — 6.200; Бахматов (реґістратор) 1700; Баламов (прапорщик) —1702; Герасіванов (майор) — 6.582; Завров (майор) — 4.850; Лавров (майор) — 9.700; Муравйов (осадчий) — 1.513; Муснєлов (князь, прапорщик) — 3.260; Наковальнін (майор) — 6.620; Нєплюєв (майор) — 12.040; Пісемскій (майор) — 5.020; Патьомкін (генерал-майор) — 14.680; Ракітскій (прокурор) — 3.300; Турчанов (адютант) — 3.540; Фєдоров (дивізійний квартирмайстер) — 6.500; Черяков (поручник) — 15.720; Чертков (поручник) — 3.800; Шалагін (совєтнік) — 4.850. 95 осіб отримало від Катерини 2-ої 602.302 десятини землі Запорозької Січі. Рабовласники, щоб "казьонние крестяни”- українці були смиренними, обдарували попів і архимандритів соболями, золотими хрестами, ризами і вони у церквах рекли: "Православні християни, коріться своїм господам, хранителям православія, что б єсмі вовєкі всі єдіно билі в стадє Господа Христа”. 714. Катерина 2-га не забула й за тих, які зрадили український народ, ставши лакеями Московитії. Їм вона також трохи подарила їхньої (запорозької землі). Гараджа (запорозький старшина) отримав 3.005 десятин; Гордієнко (старшина) — 3.046; Коростовець (перекладач) — 1.500; Рудь (старшина) — 3.300; Потапенко (старшина) — 1.500. Лєнін, це маючи на увазі, проголосив, що поміщики рускіє і українські гнобили робітників руських і українських, і тому робітники, як брати, яких у окопах гризла одна воша і які їли з одного котєлка, повинні об’єднатися в боротьбі проти експлуататорів. Український робітник, повіривши лєнінській науці, стає глупою людиною: українські поміщики такі, як Гордієнко і Потапенко, справді були поміщиками московськими: вони зробилися поміщиками тому, що зрадили рідний народ, стали лакеями Москви. Українські поміщики, які не хотіли зрадити рідний народ, були московськими поміщиками поставлені "под караул”: старшини (поміщики) Запорозької Січі курінний отаман Головко, суддя Головатий, полковники Кулик, Чорний, Пелех, Порохня в "кандалах” привезені в Москву на катування. Хто витримав татарські тортури біля стін Кремля, був на вічну каторгу засланий на Сибір. Є відомо, що запорізький суддя Павло Головатий склав кості на березі Тобольська. Інші з кайданами на руках, як "українські поміщики”, були разом з поміщиком (кошовим) П. Кальнишевським запроторені на острів Білого моря, на Соловки. (Обох робітників гризла одна воша, їли вони на фронті баланду з одного "котєлка”, але доля в них неоднакова: у Києві на вулицях чути мову Петра 1 і Пушкіна, і майже не чути мови Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка). 715. Свята правда не старіє: мова — душа й розум народу. Принижена мова — принижений народ. Українець і руській їли в окопах з одного "котєлка”, щоб була принижена душа Українського народу, щоб українець був рабом. Рабом є та людина, яка з тих чи інших соціяльних, політичних чи релігійних причин не може говорити рідною мовою. Є раби освічені, професійні, орденоносні, заслужені: вони не говорять мовою рідної матері. Наприклад, українець іде вулицею Києва і не говорить по-українському: він цим перед світом демонструє, що він є рабом у рідній столиці. Слово — це людина, немає слова — немає людини. Українське слово творить українську людину. Якщо українець не говорить українською мовою, значить він не думає по-українському. Українець, який не думає по-українському, може себе вважати католиком, православним, баптистом, большевиком, але він не може себе вважати повноцінною людиною такою, як англієць, француз, москаль (руській), німець. Він неповноцінна людина тому, що не вміє думати по-рідному. Думаючи по-чужому, він є чужий сам для себе, тобто він є людиною без національної моралі. 716. Земля — джерело життя. Українець отримав у спадщину багату землю. Хто володіє землею, той має силу, владу, умовини для розвитку душі, розуму, почувань. Москвини (руськіє), знаючи цю істину, відібрали від українців (русичів) джерело життя: українці не розпоряджаються українською землею, значить вони не розпоряджаються самі собою. Москалі (рускіє), ставши власниками Української землі, живуть у розкішних палацах, їхні жінки і доньки ходять "прикрашені золотом спереду і ззаду” і оточені вони численними прислугами-малоросами. Їхні сини мають царські титули (князь, барон, граф), учаться в університетах Парижу, Риму, Лондону. Вони мають гроші в банках Европи: пшениця, вирощена у степах Малоросії, на всіх ринках має вартість. Людина, як рослина: коли вона живе в добробуті, то всебічно розвивається. Коли живе в нужді, приниженні, то в’яне, не розквітнувши. Вартий уваги такий історичний дослід. Хан Акбар (походив він з династії великих моголів), як вторжник, ханствував у Індії в 1556—1605 роках. Йому брагмани казали, що людина родиться розумною. Він відповідав: коли хочеш бути розумним, пануй, поневолений народ глупий, не має можливости свій розум розвивати. Хан Акбар узяв від матерів новонароджених дітей (китайських, індуських, бірманських, тібетських та інших) і тримав їх під опікою глухонімих няньок. І ключ від цього "дитячого садка” був у нього: діти не мали права чути людської мови. Коли пройшло десять літ, Акбар відчинив двері, щоб оглянути дітей і почути їхню мову. І він, і мудреці, які прийшли з ним, здивувалися: у поводженні дітей нічого не було людського. Вони лазили, нагадуючи звірів. Вони не мали мови. Вони нявкали, ричали, шкірилися, щурилися, дряпалися, клацали зубами. Акбар дав наказ випустити дітей з "дитячого садка” і почати робити їх людьми. Усі старання були даремними. Дітей, які виросли в нелюдських умовах, не вдалося зробити людьми. 717. У селах України (Руси) з наказу Катерини 2-ої все "взято на учот”: корова, телиця, вівця, мішок пшениці, юнак. У білих ліплених хатинах неволя, нужда, спідниця — латка на латці, "під тином голодна дитина мре”. Усе загарбала Москва "на строітєльство”. "Петербург становится городом дворцов. Возводятся такие шедеври архитектурьі, как поражавший своим великолепием й воспетый Державиным й Пушкиным Большой дворец в Царском Селе, в Петербурге — Зимний дворец”, а "живопись” — "В портретах Петра 1-го художник подчеркнул волю, ум и суровую сосредоточеность государственного деятеля” ("История СССР”, стор. 350, 450). У літературі: граф Толстой у "Війні і мирі” зве українців "хохлами”, дворянин А. Пушкін зве українського гетмана "злодеєм”. У політиці: ідеолог декабристів Пестель визначив, що "малороси должньі постепенно слится с русским народом по язьіку, бьіту й другим особенностям”. Справа української державности — справа "бунтовщіков”, "предатєлєй”, "ізмєнніков”: "изменники — гетманьі и старшини” ("История СССР”, стор. 302). А завойовники-загарбники, прибулі з Москви, це "спасителі”. Українці повинні думати так, як вигідно Москві, а не Україні. І вірити, що "ні, не завойовниками і грабіжниками виступають у політичній історії рускіє, а спасителями” (Н. Г. Чернишевський, у зб. "Літературноє наследіє”, ч. 2, 1928, стор. 44). 718. Є правда: не всі москвини (рускіє) злі люди, є між ними й добрі: якщо є, то хай звеличують себе, свою доброту показуючи. Хай щиро і сміло кажуть, що сини і дочки України (Руси) мають право бути незалежними господарями у своїй хаті і не зобов’язані виконувати накази, прислані з Москви. Москаля (руского), який доброту показує, шануймо в своїй хаті, як добру людину, а коли він у нашій хаті захоче начальствувати над нами, захоче в нашій хаті нашу мову зневажати, проженіть його з хати, як мерзотника, падлюку, звиклого бути паразитом. І не зробіть тієї помилки, яку зробили ваші діди, закатовані падлюкою. Не вірте, ніколи не вірте падлюці, не возз’єднуйтеся з падлюкою! 719. Живіть законом мудрости життя: той, хто зазіхає на волю твоєї Вітчизни, є твоїм особистим ворогом, не приятелюй з ним і нехай твої діти не приятелюють з його дітьми, тобто будь людиною національної гідности і в цьому дусі виховуй і дітей своїх. "Ми виховані православієм. Ми милосердні; і тому дуже перейняті стражданнями Христовими. Ми й чути не хочемо про Рідну Українську Національну Віру, в якій Лев Силенко не стоїть на колінах перед іконою Христа”. Христос сказав: "Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїла”, розумієте, "тільки”. Він, син Ізраїля, перш за все страждав за свій рідний народ, отже страждав по-благородному і треба перейматися його стражданням по-благородному. Ви, перейнявшись Христовими стражданнями, забули про свій народ, байдуже ставитеся до страждань рідних великомучеників — світлоносних синів Божих. Ви перейняті стражданнями Христовими по-рабському, ваше неморальне милосердя до Христа принижує Христа. "Кошового Петра Кальнишевського заслано у Соловецький (на Білому морі) монастирь, і там його замуровано у казематі (у льоху), без вікон і дверей, — тільки маленька щілина була, куди йому подавали їсти. Там він, не бачачи світу Божого, промучився 12 років, і тоді тільки перевезли його у другий каземат і дозволили деколи, під караулом, ходити до церкви, але розмовляти з ним не можна було. Аж уже за царя Олександра 1-го у 1801 році він "вмер 23-го листопада 1803 року, на 112 році свого життя” (М. Аркас, стор. 365). Іде по дорозі кошового отамана Петра Кальнишевського його праправнук письменник Михайло Осадчий, на далекій півночі в Московській в’язниці він пише книжку "Більмо”. Він молитовними словами воління душі передає: "Маючи 109 років, Петро Кальнишевський вперше за 25 років сибірської ями побачив світло”. 720. "Він ще побачив сонце, але вже ніколи не побачив своїх коней: коні порозбігалися, а він осліп від світла, про яке марив чверть віку. Катерина Друга вміла любити чоловіків, але вона вміла й ненавидіти їх. Яка страшна ненависть невинних жінок! 25 років у кам’яному мішку! Мій згорблений дідусе, як міг ти витерпіти його, як міг ти витерпіти із своїми спраглими кіньми? Що, крім "баланди”, ще живило хворе й безнадійне тіло? Що лікувало Твої немічні ноги і безсилий рот?” "І розваж, що там Ісусовим мукам проти твоїх? Його розп’яли на хресті, де він спокійно помер. Він помер на горі, він далеко бачив перед собою, йому світило сонце і дихало свіже повітря — йому легко було вмирати навіть у муках”. "Ти ж мучився, але не вмирав. Ти жив, а це була страшніша мука за Ісусову. Але Ісус став святим, його муки освячені вірою і вони живуть у багатьох. Ісус міг і не існувати, його могли вигадати Ісусові фанатики і його муки — теж. А ти — реальний світ і реальні твої муки! Ти був справді і знав — заради чого жив”.
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |