Понеділок
18-08-20
04:45

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

Мага Віра. Сторінка 2




9. Я з дідом уже на скитській могилі. Сходить вогненне сонце. Небо, ніби на помах магічної палички, починає співати. Святкує храм світу, і я святкую в ньому. І бачу — волошки починають сонцем умиватися, горить мак. І дід притишено говорить, що у могилі вічним сном сплять предки — найславніші богатирі світу. Вони вигоюють рани, біля ран лежать злотом куті мечі. І прийде час — пробудяться богатирі, і тоді на безмежних просторах України нова історія людства почнеться.
І сонце горіло на дідовій бороді, він задумано дивився вдаль, він ніби старався проникнути в душу восходящого сонця, ніби там щось бачив таке, що лише йому дано право бачити, він ніби розглядав якісь величні обрії тієї "нової історії”. Я дивився то на діда, то вдаль — хотів вловити зв’язок, який єднав діда з таємницею майбутнього.

10
. Дід сидів непорушно, як орел на скалі. І, не міняючи пози, починав на сопілці грати сумних пісень. Мелодії мабуть черпав із давнозабутих народних джерел, із відгомонілого світу Предків, із соку пшеничних стеблин, бо мені здавалося, що і зелені хвилі, і небо, і я творили ритм одного дихання, одну пісню життя. І я полюбив мову сопілки. Дід казав: "Слухай, це їдуть чумаки, а це думу думають козаки в неволі турецькій. А це: смуток великий, як Дніпро і широкий, як світ — зайшлаки з перевертнями топлять у Дніпрі святого Дажбога, а Він виринає, і пливе-пливе по ріці рідній перевертнями оганьблений. Він тоне, ой, то не Він тоне, то тоне душа України, ой, то образ наш тоне, воля наша тоне, слава наша тоне, ой, видибай Боже, видибай Боже, без Тебе життя буде негоже! Ой, чужиною з чужини привезений бог чужий на престол Руси сідає і перевертнів благословляє. Нерідний бог, як нерідна мати, ой, сиротами будемо ми, сиротами світу, чужинцями будемо на рідній землі, і ум наш змаліє, і душі наші збідніють, і чужа воля запанує над нашою волею”.


11
. І котилися сльози по глибоких дідових зморшках, перлинами котилися по бороді і падали на могилу Предків, і горювала його добра душа. І я, будучи ще дитиною, не міг зрозуміти його душевного горя, та бачачи його сльози, теж плакав. Дід цілував моє тім’я і говорив: "Сльози умивають душу, і вона робиться чиста, як небо святе. Ти ніколи не забудь, що твій рідний Дажбог утоплений. Не забудеш?” "Ні”. "Отож. Нерозумні втопили рідного Бога. Бога признали Небогом, і втопили. Це так, ніби признали людину, що вона нелюдина, і втопили. Я тобі зробив з дерева козака, ти його втопиш? Отож. Хочеш від діда пам’ятку мати, бережеш. А вони втопили красу душі своєї, образ свій споганили.

Мій покійний прадід був волхвом — він жив більше, як сто літ, він мені казав, що було Дажбоже Явленіє біля Раті, в гаю, і тому й село наше назване БОГОЯВЛЕНСЬКЕ. Я тобі таїну цю кажу, а ти вмри з нею, понеси її до Предків своїх. І нікому не кажи, бо наш народ знетямів, осміє тебе. Мене попи не любили, ішли з кропилом, то хату мою обминали, а тепер нові попи прийшли. І мають вони не хрести, а зірки на головах, і також мене обминають. Вісімдесят мені минуло і роки старі мене рятують від кайданів. Дай мені свою ніжку?” І дід поцілував мою п’яту, і сказав: "Твоя, внуче, п’ята для мене рідніша за всі чужі святощі, які воцарилися на вистражданій душі народу нашого. Твоя п’ята від моєї п’яти походить, значить і хода буде одна!”

12
. Не було в селі людини, яка б пройшла мимо мого діда, не скинувши шапки, і він, як Захар Беркут, відповідав: "З Дажбогом, ідучи”. І люди хотіли від нього почути це дивне, древнє, незвичне слово, від якого ніби дихало людським довголіттям і тайнами життя. І діди (його ровесники) звали його "віщуном древніх времен”. І це розвивало в душі моїй почуття гордости, пошани і довір’я до діда, який був моїм мудрочолим учителем. І хоч дід усім людям на землі бажав щастя і спокою, сам він не мав щастя умерти в оточенні своєї великої родини.

Весь його рід вивезли з Богоявленського в Сибір. А діда... лишили. Кому він потрібний... Він, одягнувши білу полотняну сорочку, зібрався, як на свято, і пішов на кладовище, щоб біля могили дідів своїх почати умирати. Стривожилася місцева влада, його вночі вивезли, як небажану в селі людину, на станцію Олександрія. Комуніст Сура сказав: "Діду, на кладовищі немає місця для живих, іди геть!”

13
. І мій дід поїхав на Кавказ. Довідавшись, що його син Іван (Півняк) замучений опричниками Сталіна в станиці Кущівка (на Кубані), він попрощався з невісткою Марією і пішов, спираючись на ціпок, у гори... туди, де орел карає Прометея. Як тільки згадую діда, в думці моїй постають такі слова: "Діду-Учителю мій, Ти навіки лишився у горах Кавказу.

Не можу покласти степових волошок на твою могилу, бо не знаю, де вона є, а може — може твоє серце там орел карає, п’є твою живучу кров?.. За добру твою душу і за світлу твою науку, я в день мого народження (27 вересня) на чужій чужині вшановую ім’я Твоє, і сповіщаю, що Ти живий у моїй душі, зерна Твоєї таємної науки я довго хоронив у душі моїй, та більше таїти не можу! З Твоєю духовною печаттю утверджую і голошу науку Рідної Української Національної Віри.
Ти, пам’ятаю, оповідав, що в молоді роки на коні об’їхав весь Кавказ, бував ти у Греції, в Іраку, ти бачив чужі світи, чужі релігії, чужі обряди і звичаї. І коли ти з довгих мандр повернувся в рідне село, ти перш за все відвідав могилу прадідів, ти поцілував землю, яка прикриває серця їхні, і сказав: "Немає на світі, Предки мої, нічого для мене дорожчого і святішого, як ця святиня, в якій Ви спочиваєте. Мандруючи, я носив біля грудей у шкіряній торбиночці на мотузочці крихти землі з могили Вашої. І не чувся на чужинах самітнім. У крихтах землі рідної я чув дихання Ваше, Предки мої, я бачив образ Ваш і відчував уболівання і опіку Ваші, і чув я шум степів, і освіжали мене хвилі Дніпра, і пахли ті крихти землі хлібом рідним, і бачив я, як моя русокоса дівчина по росі йде на город огірки полоти. І коли в Стамбулі примусили мене показати, що таємне зашите у торбинці біля серця, я їм показав крихти землиці рідної, і поцілував її, і турки похилили голови, оторопіли, і довго мовчали, потім дали мені смаженої баранини, і старший між ними сказав: "Той, хто так вірно любить рідну землю, не буде оскверняти нашу. Ти будь нашим гостем, і ми тебе покажемо біля мечеті”.
І сьогодні я думаю: чому в моєму народі занедбаний культ предків, культ дідів-патріярхів народних? Чому не має літопису родовідного? Чому внук нічого не знає про свого прадіда? Чому він не цікавиться тими, які його родили, виколихали у колисці своїх чарівних мрій? Чому праправнук соромиться свого походження? Чому праправнук не бачить у тих, які його народили, нічого рідного, дорогого, мудрого, священного, славного? Тому, що в правнука шляхи мислення неправильні, духовість спотворена, родові почуття збідніли.

14
. Усі діти (і особливо хлопчики) люблять воювати, навики далеких предків властиві їм. І я пригадую: десять хлопчиків (і всі вони дошкільнята) стають вершниками: вони сідають верхи на сухі соняшникові стебла, всі вони мають батоги, вони летять вулицею села, піднімаючи таку пилюгу, що й вікон не видно. Старі бабусі на них махають кулаками, звуть їх "шибениками”, кажуть, що "предположено війні бути, діти у війну бавляться”. Армія влітає на подвір’я, біжить стежкою між картоплинням, кукурудзою, і вибігає у степ, прямує до "скитської могили”, яка видніється тут же (за селом). І, незважаючи на те, що я ростом між воїнами майже найменший, мені випадала роль бути командиром, і коли я тепер думаю, чому було так, приходжу до переконання: я був так пристрасно захоплений "війною”, що сліпо летів у найгустіший бур’ян, будяччя, ярки, я знаходив приємність тоді, коли перемагав на дорозі багато перешкод.

Ми ховалися між кущами маслини, які росли на степовій межі (за городом садиби Михайла Карюка), причаювалися у пшениці, густій лободі, обвішавши голови травою, щоб ворог не міг помітити. Ми мали розбити армію колючих будяків, яка стояла над дорогою прибита пилом. На мій крик "Вперед, ура!”, армія моя летіла, як ошаліла. Бійці, заплутавшись у бур’яні, падали, дехто сідав і плакав: колючка в ногу залізла. Ніхто на "ранених” не звертав уваги. Летіли ворожі голови будяків, дерев’яні шаблюки шуміли, коні "іржали”, ламаючись під ногами.

15
. Після бою всі стомлені, спокійно і з почуттям переможної солодкої втоми, ми йшли до ставка, скидали все, що на собі мали і покоряли "безодню”, яка нам сягала по пупа. Після освячення водою, я запрошував всіх воїнів до мого садка, це частинно тому, що мої родичі до такого "вторгнення” ставилися не вороже. Нічого не кажучи мамі, я зі своїм ад’ютантом (Івасем Карпенком) виносив з хати півхлібини, всім воїнам (маючи на увазі ріст кожного) давав обід, відломлюючи хліб через коліно. На наказ "вперед”, всі ми лізли на вишні. Сидячи на вишнях, їли хліб з ягодами і вишневим клеєм. Пташки щедро оспівували нашу "хлібо-вишневу” трапезу. І коли з хати йшла моя мати, фартушиною щось прикриваючи, в сторону садка, мої воїни зніяковіло притихали, дехто думав, що там під фартушиною прихована качалка. І мати (моя вирозуміла мати) говорила: "Спокійно злазьте, щоб гілля не поламати. Тут сідайте коло "півників”, вареників вам принесла. Тата й досі немає, мабуть, їдучи з базару, до тітки Палажки заїхав, там і обідатиме. Добре жуйте, шлунок зубів не має. Не спішіть”.


16
. Згадуючи картини дитинства, я роблю висновок — мої родичі завжди до мене ставилися як до дорослого. І всі мої дитячі забави вважали справою серйозною. Ми одного разу рішили вдосконалити свою "стрільбу”: поставили нову цеберку і почали, вибігаючи на копицю сіна, кидати в дно долото: дно було продірявлене. Тато, помітивши це, нічого не сказав, взяв відро і всіх нас запросив помогти напоїти коня. Він стояв біля коня, ми мали з криниці носити воду, набираємо повне відро, і поки принесемо до коня, вода майже вся витече.

І тато спитав: "Молоді люди, чи ви любите коня? Дивіться, якими вірними очима він на вас дивиться, готовий ниву орати, щоб ви хліб мали, і він такий, що всюди вас може повезти, щоб у вас ноги не боліли. Хоче води напитися, а ви його відро подірявили”. Всі воїни похнюпили голови — жаль коня, продірявлене відро, ущемлення совісти. І один воїн всіх нас виручив словами: "Дядько, простіть, ми більше не будемо. Ви не скажете моєму татові?” Тато відповів: "Ні, я також був таким воїном, як всі ви, і знаю, що таке війна. Ідіть!” І всі ми пішли берегом над Раттю аж до греблі, вирішили між корінням верб ловити раки.

17
. Оповів дещо з дитинства мого, і в душі чую зворушення: пригадав росяні стежки, перші радощі і клопоти — пригадав себе і рід свій. І сьогодні, де б я не був, у серці моєму, як святеє святости, живе образ Мами і Тата. І в душі я горджуся, що вони навчили мене любити працю, перемагати труднощі. Вони привили в мені почуття самодисципліни і самовідповідальности, почуття борні і замилування до краси чистої, святої, і виростили в душі моїй непідкупну любов до Вітчизни, спасибі Вам, Мамо і Тату, спасибі за любов!


01
02
03




[10-01-23][All for the tourists of]
to paint pisanku (0)

[09-07-31][Відпочинок за кордоном.]
Єгипет: віхи історії (0)
[09-08-22][Відпочинок за кордоном.]
Дорогою садів: подорож по ЮАР (0)
[09-08-14][Відпочинок за кордоном.]
Прикмети і повір'я: національна кухня Індонезії (0)