| Середа 24-05-08 16:50 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах Мага Віра. Сторінка 9880. У царському двірцеві видюща мати (знатна повитуха-пупов'язка Празна)
сказала цариці Ользі: «Синула!» І пішла з Двірця, біля дуба священного
молитву говорила, оглянулася — ніхто не бачить, у землі заховала
пуповину. «Боги мої, є на світі радість несказанна — я перша стріла
прихід нового царя України (Руси)», — сказала вона, і про це знала
тільки вона і Боги її.
81. 942 рік. У кожному домі — радість, з Києва неслася з уст до уст, від дому до дому вість — цариця Ольга сина спородила. У кожній київській хатині на покуті (там, де образ Мами Лель — Родоначальниці святої) зайнялися світильники — цар народився. Киянки квітами свіжими і сушеними (хатніми і польовими) заквітчали дорогу від Царського Двору до Дніпра. Віщий Гугул натхненний, пломеніючий, як живе божество. Він має бороду білу, як сніг, борода груди закриває. Він має полотняний білий одяг. Він несе в руках біля серця — несе новонародженого царя (саря). Поруч іде бліда й спокійновелична цариця Ольга, ідуть цар Ігор, знатні люди града Кия, атімани, градники, купці, волхви. 82. На березі Дніпра священного лунають сурми бойові, кияни співають славень новонародженому цареві. Дівчата і косаки стали на коліна. Віщий Гугул підніс дитя до всепереможнього Сонця! І сказав: «Дажбоже, Твоє Небо і Твоя Земля радіють! Сар (помічник-внук) Дажбожий воплотився, Небом осінився, Землею скріпився, Волею і Славою освятився!» І Віщий Гугул занурив новонародженого царя у хвилі Дніпрові і вийняв з Дніпрової води святої, і сказав: «Царюй і обезсмертнюйся, Святая Славо наша!» (І всі кияни повторили: «Царюй і обезсмертнюйся, Святая Славо наша!»). 83. І загули гудці, і зарокотали гуслярі. Пісня, як степ широка і вільна, полинула, озвалася на хвилях Дніпрових. У Київському Священному Гаю, де стоять у боях прославлені знамена царств (вогнищ) України (Руси), біля заквітчаних Врат Слави, на горностаєвих хутрах білосніжних у повиточку лежав новонароджений цар Святослав. Підходили атімани-воєводи, щит ставили до колін своїх і кидали золоті гривні (один фунт золота — один гривень). Гривні золоті і срібні біля новонародженого царя колом лежали, освітлені смолоскипами, вони блищали, як живі. Ольга-цариця (мати) бачила: Київ має велике свято, і це свято є вірою, святістю, древньою природою киян — свято народження нового царя. 84. 944 рік. Цар Ігор знову в Константинополі. Ведуться переговори. Численні кораблі щороку причалюють з купцями київськими, і навівають жах на візантійців: тепер київські купці повинні наперед повідомляти єпархові Константинополя, що кораблі не військові, і мають вони грамоту від царя Ігоря. Гречини (ромеї) випросили в царя Ігоря право мати в Києві біля торгу кирікон. З грецького слова «киріон», що значить «майстер», «вельможа», «пан», постало слово «кирякон». «Кирякон» в Києві спочатку вимовлялося як «цирякон», а потім — як «церква»; «церква» значить «майстерня», «дім вельможі», «дім молитви». 85. Іллія-пророк юдейський пошанований юдеями і хозарами, які віру юдейську мають, і пошанований Іллія християнами, і в Києві на Подолі церква була названа в честь пророка Іллії. «Хто такий Іллія?» — питали кияни. «У вас у Києві є Пар'яна (Перуна), який дає дощ, гримить, у нас цю небесну функцію виконує Іллія, на колесниці літаючи по небі», — таку чули кияни відповідь, і їм не подобалося, що по Київському царстві небесному їздить на возі юдеєць Іллія: але коли цар Ігор дозволив, то хай цим царським дозволом Іллія користується. 86. Станеш на задиханому коні, прикладеш руку до шолома, глянеш навколо — степи безмежні, широкі; замріяна і загадкова Україна (Русь) вічна: не зміряти земель її, не зважити сил її, не перечислити скарбів її. Іде спокійно степами військо царя Ігоря. Кіннотники милуються красою людей своїх, усі вони діти плоду (племени) одного, працьовиті, як бджоли — праця, то радість їхня; співають, працюючи. Молодь туга, соковита, не така як в Аравії чи Персії, де люди змучені на пекучому сонці, худі і кволі. 87. Жінки на нивах серпами жнуть пшеницю, дівчата, під червоні пояси попідтикавши кінці білих спідниць, носять снопи, при дорозі сидять діти; їм грає на сопілці дід старий, як світ Божий. Під білим нап'яттям стоять бокаті глеки з кислим молоком, хлібним квасом, варом у мисях, накритих полотниною, масло, у міхах — сало, на столику похідному — великі паляниці. Оподаль видніються села: у дібровах (бо село, як діброва) стоять білі глиняні хати; на долинах ходять стада корів, овець, під ліском стоять круглі вулики, біля яких вештаються діди у білих одіннях. На озерах — качки, гуси, з озера (після дощу, що з громом пролетів по степах) райдуга воду п'є. Ген, де хвилюється на вітрі шовкова волосиста ковила, пасуться дикі коні й тури. 88. На роздоріжжі, біля розлогої балки, стоїть журавель. Діви русокосі, високогруді, зарум'янені щедрим степовим сонцем, дерев'яними відрами воду беруть, наповняють глеки, несуть на ниви, де вариться пшоняна каша. Воїни зняли шоломи, дівчата налили в шоломи чистої і холодної, як лід, води; тисячі, тисячі кіннотників їдуть, і кінця їм не видно, попереду бубонники, сурмачі, гуслярі, співаки. 89. При дорозі стоять люди — щойно прибули з села, що біля балки, діди стали на коліна, руки на груди склали — вітають царя України (Руси), дівчата у вінках з пшеничного колосся, ромашків і маку. Цар Ігор їде на білому коні, горить на сонці його золотий шолом, вітер розвіває його вогнистий убір. Дід Чардар підніс дзбан, наповнений липовим медом, і сказав: «Цар! Чар дарую тобі цілющий, животворний! Веди синів наших, щоб жили ми вічно на землі отців наших!» Біля царя їдуть на баских конях буйтури і яртури (ратня знать). Вони гартували мечі свої під оборонними валами Гераклеї, Синопу, Трапезунду, Амису, Нікомедиї. Шрами на їхніх обличчях, мідяні латки на щитах і шоломах — свідки смертних поєдинків. Слава — їхнє багатство, меч — їхня воля, перемога — їхня віра. 90. 944 рік. Цар Ігор без бою ввійшов у Даґестанію, у місто Дербент. Лад'ями по ріці Кура знову вийшов у море Каспійське, взяв град Бердав. Жителі Бердави (славного Азербайджану) вітали українців (воїнів) морелями, яблуками, кавунами, кумисом. Цар Ігор пройшов південними берегами Каспійського моря: перед ним прослалася дорога, яка вела до Персії (Ірану), Індії. Він взяв данину від володарів Табарістану, визволив з неволі дві тисячі юнаків і юнок, і вони тепер їдуть з його воїнами. Волхв Дивозор сказав, щоб цар вертався — у Табарістані лютує пошесть, є воїни, які тяжко хворіють. Воїни всі почали свій одяг мити у солоній воді і сушити в густому димові. 91. Хозари (хазари) в Ітилі і Саркелі дізнавшись, що військо царя України (Руси) ослаблене пошестю, почали зненацька робити напади. Боючись почати відкритий бій, вони після кожного наскоку щезали у степах. Військо царя Ігоря, вийшовши на рідні степи, швидко почало видужувати. Воїнів лікували видющі мами (відьми). Видюща мати Ярна з доньками Малунею, Світанною і Мирною у дзбанку мідяному товкачиком товкли листя подорожника і слизисту мазь клала на рани. У горнятка наливала настій з насіння подорожника і давала пити хворим воїнам. Видюща мати Ярна казала: «Воїни — подорожники мої, земля — матінка поблизу доріг, та на луках, та на пустирях чар-зілля родить для нас, ці семижильники-подорожники сцілять вас од всякої черевної недуги. Воїни-синочки мої, до ран ваших ці листочки покладуть мої дочки, тримайте примочки чисті, як струмочки, хвороби — отари, ідіть на хозари, бо вони погани, нанесли вам рани, рани заживайте; дівоньки співайте, де радість багата, там чекайте свата». 92. Видюща мати Ярна зібрала вродливих дівчаток, чепурних і смілих. І сказала, щоб вони співали, колом ходили, на воїв моргали, здоров'я бажали. І казала вона, що від цього рани у воїв краще заживають. Є в Табарістані страшні мухи, мухами покусаний воїн лежить — мучиться. Видюща мати Ярна видушувала свіжий сок із макових головок і з листя, і клала на гнійні ранки. Дівчата в полі рвали макові пелюстки, терли їх, а видюща мати Ярна їх заливала медом і сметаною: напували тих, що страждали від безсоння і були дуже сумними.Є в Табарістані страшні мухи, мухами покусаний воїн лежить — мучиться. Видюща мати Ярна видушувала свіжий сок із макових головок і з листя, і клала на гнійні ранки. Дівчата в полі рвали макові пелюстки, терли їх, а видюща мати Ярна їх заливала медом і сметаною: напували тих, що страждали від безсоння і були дуже сумними. «У тебе, синочку, гарячка, подай мені, доню, вару з горицвітом. Боже, як рана набрякла, не журися, усміхнися, будь здоров чорнобров, зри — дівки, як маківки. Доню Світанно, поклади руку воїнові на чоло, щоб лихо пропало-загуло, усміхнися. Всесильна любов, де молода кров». 93. Цар Ігор подарив видющій мамі Ярні золоті сережки, скриню, окуту сріблом, і килим. Вона взяла, царя в руку поцілувала, і сказала: «Я ж мати, любов'ю лікую синочків моїх, і сльозою, і росою, і мудрістю древніх мам видющих і всюдисущих». Вона рани поливала густим настоєм полину: полин гамує кров, затягує рану і знезаражує її. Старі діди ослаблених воїнів уводили в ліс, і казали, що воїнам, які пережили смертні поєдинки, спокій потрібний. Їх клали під дубами (сила дубова переходить у юнака-дуба молодого), обкладали їх полином, щоб блохи не чіпали. 94. Цар Ігор, підіклавши сідло під голову, лежав на попоні: є між його воїнами і людьми, що живуть у селищах України (Руси), кровна мова, є зрідненість — усі вони, як брати і сестри. Що їх єднає? Їх, мабуть, єднає їхній (їм властивий) запах поту. У Табарістані люди смаглі, чорноокі, і всі вони мають їхній (їм властивий) запах поту. Воїни мої не любили їхнього поту і тому не никли до їхніх дів. Запах поту моїх людей подібний на запах проса, пшениці, полину; табарістанці пахнуть як лошата, або — як смажене овече м'ясиво, їм такий запах поту милий, рідний, як кумис. 95. Цариця Ольга стріла мужа за звичаями древніми, київськими. Вона роззула його і в любистку помила ноги. Є дворянок много молодих і моторних, цариця Ольга миє ноги цареві Ігореві, її наслідуючи, усі жони київські миють ноги мужам своїм, які прибули з далеких ратних походів. Миття ніг — предківський обряд завітної любови людини до людини. Коли жона мужові ноги миє, то вона сама себе ощасливлює — щастя, яке вона мужові дає, вертається до неї з серця мужа її. Муж, ощасливлений ласками жони своєї, стає бадьорим, мудромислячим, кмітливим на праці і відважним на полі брані. Зараз, Ви читаєте сторінку Дажбожу, №98
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |