Понеділок
18-09-24
09:41

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

Мага Віра. Сторінка 258




11. "Учителю Лев Силенко, є попами придумана казка, що по світі мандрували українські посли, шукаючи правдивої релігії для Руси (України). І коли вони очутилися в грецькій церкві, то їм дуже сподобалася грецька церковна краса. Чулися вони "як на небі", і тому вирішили грецьку віру визнати. Значить, посли не вникали у філософсько-теологічні основи грецької релігії, і не думали над тим, щоб віру шукати в душі своїй. Не було в них прагнень удосконалювати рідне розуміння Бога. Вони заполонилися церковною грецькою красою і стали її рабами. Чи справді краса має таке велике значення?"
- Краса — сила велика, сила спокуслива. Є люди, які обожнюють красу і кажуть, що правда там, де краса, і краса там, де правда, і мудрість часто стояла на колінах перед красою. І трагічне те, що досі ще ніхто не сказав, де починається і де кінчається межа краси. І чи вона холодна чи тепла, чи вона криклива чи мовчазна, чи вона мертва чи жива, чи вона ніжна чи жорстока?
Краса. Мабуть сила її в тому, що людська душа жадна на красу? А може тому, що людська душа красива і жити вона без краси не може, і красивішає вона, стрічаючись з красою. І хочеться знати — чи людина повинна служити красі, чи краса повинна служити людині?
Є таке староассирійське прислів'я. Олень, п'ючи в тихій ріці воду, побачив сам себе і зачудувався: "Які то в мене красиві роги, роги — краса моя! А от ноги в мене тонкі, не красиві. Хіба їх можна любити тому, що вони мої рідні, це ж означало б, що я не розуміюся на красі".
Біля куща появився лев. І олень, уздрівши такого гостя, сполохано дременув у ліс. Тонкі не красиві ноги вірно служили йому. А красиві роги, якими він щойно так гордився, під час втечі зачепилися за гілку — і олень впав. І голодний лев з ревом розкрив пащу над оленячою головою.
Побратиме мій, я не кажу, що оленю роги непотрібні. Вони не тільки гарні, а й корисні. Але не можна красу сприймати тільки пристрастю. Є, як знаєш, в літописі написано, що русичі мали свою рідну предківську віру та предківська віра їх не задовольняла (принаймні так написав монах, який був заполонений гречинською вірою).
І вони (посли-русичі) почали ходити по чужих землях, і чужих людей питати: "Яка віра краща?" Очевидно, що чужі мудрі люди хвалили свої віри (кожна порядна пташка своє гніздо хвалить). І чужинці радили послам русичам від них віру (мудрість) прийняти і прийнятій вірі (мудрості) себе підпорядкувати.
І перемогла краса: посли русичі зачудувалися грецькими розцяцькованими іконами, на яких зображалися смугляві грецькі дівиці. Будучи в Атенах, я оглядав ті старі ікони, які гречини забрали з Константинопольської святої Софії. Їм десять століть. Отже, були вони намальовані в часи хрещення Руси. Справді, мовчазні дівиці мають строгі і одночасно привабні риси обличчя. Вони оздоблені золотом, сріблом, самоцвітами. І коли горить свічка, створюється запаморочлива чарівність.
Русичі-посли повірили в красу (в спокусливу ромейську церковну красу), і забули самі про себе. Вони забули, що є краса чужа і є краса рідна, є краса володарська і є краса рабська. Вони забули, що коли рідна краса не красива, то треба її зробити красивішою. Коли в ній мало божественного, то треба божественними почуваннями душі обожествити її. І треба зробити так, щоб рідна душа служила рідній красі, і щоб рідна краса служила рідній душі. Треба зробити так, щоб багатів і славився світ красивої і вільної душі української.
12. "Учителю, є думка, що українці довгі століття, живучи у неволі, покалічили свої душі, витворили в собі почуття меншої вартости, покірности і замкнутости. Вони не щирі самі з собою?"
- Є заляканість вроджена і є заляканість набута. В кожній душі людській (навіть у тій, що є найтихішою, найсоромливішою і найзаляканішою) є притаєний вулкан гримучий. І він, вибухаючи, дивує людей. І тоді люди кажуть: "Такий тихий і соромливий, а ось таке тут накоїв, що й сам би сатана не осмілився щось подібне довершити!" Мабуть, недаремно в нашому народі є прислів'я, що "тиха вода греблі рве".
Надмірна сором'язливість і надмірна скромність у багатьох випадках спричинена комплексом меншої вартости. І ця вада деяких людей все життя не покидає. Той, хто критично усвідомив, що в нього є комплекс меншої вартости, починає сам контролювати свою поведінку, хід свого мислення. Він сам собі ставить питання: "Коли і як в мене комплекс меншої вартости появився?" Справді, як це боляче визнати, що мої родичі, мої рідні родичі мені казали, що я "ні до чого не здатний". І я родичам щиро вірив тому, що читав у книзі: "хто батьків не поважає, того Бог карає". Читав, що люди цураються такої людини, "в хату не пускають".
"Коли я пробував родичам про щось розповісти, думку свою висловити, вони казали: "Ти диви, який він в нас балакучий!" І казали вони мені: "Мовчи язичку, їстимеш паляничку". Я любив паляничку (а хто її не любить!), і я став мовчазним. А потім мовчазність стала моєю набутою звичкою. І я замкнувся сам в собі.
Я чув, що міліціонери поранили мого приятеля за те, що він співав у Ботанічному парку пісню "Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить". Він тікав, коли міліціонер почав свистіти. І тоді батько мені сказав: "Ех, сину, покірну голову меч не січе".
І я, щоб оберегти свою голову, старався всюди бути покірною людиною. Наприклад, в душі я ненавиджу Лєніна, бо має він очі фальшиві і нагадує мені хана Батия. Але 7-го листопада я йшов у колоні по Хрещатику, і ніс на патику портрет Лєніна і покірно мовчав. І думав: "Мовчи язичку, їстимеш паляничку", і перед моїми очима стояли мої родичі померлі в тридцять третьому році з голоду.
І тепер я живу у Вільному Світі, і щоб свою лякливу покірність приховати від людей, я пишу героїчні вірші і люблю бувати на Святі Героїв та чую я, що душа моя лякається всього того, що є відважне. Я усвідомив свої вади і хочу їх позбутися. Хочу лишити чужовір'я, але для мене це дуже тяжка справа. Діти мої не були мною виховані, бо я за працею не мав часу їх доглядати. Вони вже пішли на свій хліб і навіть не признаються, що українці".
13. "Учителю, є загальна думка, що брати-чужовіри ставляться до чужовір'я нещиро. Та цю нещирість ховають один від одного, і тому вони не вірять самі собі й легко роз'єднуються?"
- Побратиме, почуємо, що скаже людина, яка користується в парафії репутацією побожного християнина і доброго українця. Не буду ім'я цієї людини згадувати. Вона мені оповіла про свої душевні клопоти таємно, плакала й казала: "Тепер бачите, чому я негідник? Я знаю, що я чужовір — духовний раб, але я не маю відваги позбутися духовного рабства. І тому я хочу померти зі всіми тими вадами, які все моє життя мене переслідували. Маю сина, розкажіть йому про санскрит, оріянів, рідну віру, але при ньому не ганьбіть мене. Він і так вважає, що я відстала забобонна людина. Чи ви хочете, щоб я був вашим побратимом і таїв від людей мою пошану до вас. Ви мені в очі сказали, хто я є, і я злякався сам себе. Ви мені, як в дзеркалі, показали душу мою".
Цей "побожний християнин" мені сказав, як на таємній сповіді перед своїм "я", так: "Я ріс в покорі, батьки казали "корися", піп казав "корися і внаслідуєш царство небесне", і я корився. Настала "власть совєтська"", я лякався висловити свої переконання, хоч вони й були щирі, тому що я лякався тюрми, не хотів осиротити дітей. І я своєю покірною поведінкою здобув репутацію "порядочного ґражданіна".
Живучи у Вільному Світі, я маю репутацію "побожного парафіянина". Як ця репутація створилася? Дуже просто. Я погоджувався з тими думками, яких я в душі не поділяв і люди мені вірили, що я погоджуюся щиро, і за це шанували мене. Очевидно, я погоджувався з тими чи іншими думками не в ім'я єдности, згоди, а в ім'я своєї особистої вигоди.
І вірив я у те, в що мені не хотілося вірити: я в церкві цілував обличчя чужих людей (ікони), і гроші на їх придбання жертвував, хоч в душі я чув до їх відразу і сам собі тихо під ніс бурмотів: "Та й надоїло вже мені щонеділі славити всі оті жидівські сіони". І душу свою я рятував від очерствіння тоді, коли думав про рідне село, верби над ставком, росяні стежки, по яких я бігав босими ногами, і в душі моїй воскресав спів жайворонка. І чув я запах рідного степу, який, весною зігрітий сонцем, парує і ніби дихає. І мені від всього цього рідного ставало світло на душі".
14. Отже, у глибинах душі жевріє любов до рідного. Усе, що він, брат-чужовір, має щире, народжене Рідною Вірою. Усе, що він, брат-чужовір, має сумнівне, лицемірне, народжене Чужою Вірою. Щоб бути побожним парафіянином, треба бути нещирим з собою і з земляками своїми.
Побожний парафіянин говорить: "Глибоко в душі приховуючи сумнів до всіх тих біблійних істин, про які говорив піп, я здобув ім'я побожного парафіянина. І піп мене шанував, заходив до мене на чарку і людям казав, щоб і вони були такі христолюбні, як я. Але я в душі таїв ненависть до всього того, за що мене шанували. І тому я в душі не шанував тих, які мене шанували. Отже, я не був щирий сам з собою і не був я щирий з людьми — моїми земляками. Скажіть, чи можна мою порядність назвати порядною? Та я маю право себе потішати, думаючи: "Хіба я один такий? Та ж всі ми в парафії такі, тільки не ходимо разом і не виявляємо один одному своїх почувань і думок. А коли погніваємося, то звемо один одного безбожником. І потім судимося "за образу"...
І тепер мені здається, що я не можу бути вірним ні сам собі, ні приятелям, ні Вітчизні. І коли партії наші складаються з таких людей, як я, то хіба можна сподіватися, щоб вони (наші визвольні партії) мали таких українських "гайджекерів", які б примушували москвинські джети кружляти над Атлантикою до того часу, поки не будуть з концтаборів привезені до Америки Лук'яненко, Чорновіл, Мороз.
Тепер у мене появилася віра, що Україна — безталанна мати наша. І я безталанний, і мені сподобалися в пісні такі слова "долю виплачу сльозами". І тепер я плачу багато і часто. І таким я вже й помру, бо такими були і мої батьки".
15. "Яка приголомшуюча сповідь! Яке духовне зубожіння!"
- Побратиме мій, сповідь цього побожного парафіянина приголомшуюча тому, що в ній ми бачимо раба, по жилах якого, як писав Тарас Шевченко, тече "сукровата кров".
І гніватися на раба не треба, і оплакувати його долю гірку не треба. Треба творити нових людей — кращих людей, людей одержимих — натхненних Рідною Українською Національною Вірою. Тільки плем'я, створене з нових людей, буде здібне довершити богатирські подвиги і втвердити новий стиль Українського Життя!


[10-01-18][All for the tourists of]
Time of winter holidays (0)

[09-08-15][Відпочинок за кордоном.]
Корисності для тих, хто їде до Кенії (0)
[09-07-29][Яремче, туризм, наш регіон.]
Тур-ресурси України 1 (0)
[09-07-30][Відпочинок за кордоном.]
Болгарія: є привід! (0)