| Середа 24-05-08 09:27 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах Мага Віра. Сторінка 162180. "Монголи творили прірву між духовенством і вірними, прірву,
створену на матеріяльному добробуті церкви й нужді народу”, попи, що
"повинні були стояти в обороні цих нещасних, яких убивали, або в яких
дитину брали в ясир, не тільки що цього страшного лихоліття не
переживали зі своєю паствою, але ще при Богослужбах й молилися й
благословляли тих, які несправедливо й незаконно мучили її вірних,
корилися й упідлювалися, щоб розбагатіти” (Г. Лужницький, стор. 112).
Історик-християнин, покликаючись на літописні документи, ясно пише, що попи (творці рідної церкви) молилися за катів народу і благословляли їх при Богослужбах, корилися катам народу й "упідлювалися, щоб розбагатіти”. Треба, щоб народ мав низьку національну мораль: тоді він називатиме ярликових попів учителями, а дім духовного рабства — рідною церквою. "Ярлики справді боронили церкву і давали їй змогу вільно жити і розвиватися” (Митрополит Іларіон (Огієнко)). Тіштеся, православні раби, що кати ваші дають вашій церкві "змогу вільно жити і розвиватися”. Щоб утримати раба в рабстві, треба тим, які вчать раба покірно жити в рабстві, давати змогу вільно жити і розвиватися. "Татари не брали ніякого податку з духовних і монастирів, натомість жадали від духовенства, щоб воно при Богослуженнях молилося і благословило татарських ханів, їх жінок (хан мав по 20, 30 жінок, — Л. С.) і все військо татарське, бо, як пише одна татарська грамота, що дійшла до наших часів, "духовні помагають нам своїми молитвами й дають нашому війську силу”” (Г. Лужницький, стор. 635). 181. "Ми жалуємо попів, щоб вони справедливим серцем молилися за нас” (Ярлик хана Менґу Теміра). У церквах попи речуть: "Хто проти хана, той проти рідної церкви, проти Христа”. Якщо хрещення принесло Україні (Русі) таку віру, таку релігійну організацію, в якій немає Бога, немає національної моралі, немає зріднености між попами і народом, значить хрещення — справа неморальна. Та, щоб неморальне вважалося моральним, треба людям прививати сліпу віру, віру без думання, і раб зватиме школу рабства рідною церквою. І славитиме її, співаючи: "Мене дитиною водили в церкву рідную святу, любити Бога там навчили, їй я душу віддаю. Знайти в ній правду я бажаю, як в матері святій своїй, у ній я Бога прославляю на сповнення своїх надій”. Духовники такі пісні чуючи, тішаться, що побожні парахвіяни живуть щасливо в рабстві. Чи могли б волхви (богомольці) рідної віри України (Руси) молитися за ханів? Ні. Чому? Волхви були по складу душі своєї поетами, співаками, лікарями, вони ставали волхвами за покликом душі і були внутрішнім покликом душі покликані вести і вчити народ. Вони були свого часу Шевченками, Франками, Боянами. Вони за гроші нікому не молилися, нікому не служили, нікого не славили. Вони служили народові, кажучи: "Я в народі і народ в мені, усі ми внуки Дажбожі”. 182. 1274 рік. Київ. Митрополит Кирило 3-й видає книгу "Церковні Настанови”. У 6-му розділі він накладає прокляття на "язичеські празники і народні пісні, щедрівки, колядки, бо вони поганські”. Православні, які "Церковних Настанов” не виконуватимуть, будуть "отлучени от церквей Божіх”. Народ у піснях висловлює прагнення мати духовну окремішність, мати щось своє, воістину рідне, святе для душі й серця. І православіє бачить у цьому небезпеку для себе: боїться проявів народної волі, видає "Церковні Настанови”, погрожує прокляттями, народну творчість зве поганством, ображає душу, залякує пеклом і татарськими канчуками. Наука залякування — наука глупої релігії, яка не прагне наснажувати життя красою розумних подвигів, відданости святим справам Вітчизни. Звірину можна залякувати, а людину треба виховувати, розвиваючи її розум і ошляхетнюючи її почування. Брат обороняючи сестру, яку татари везли в Орду, був татарами ранений, під кручею землею присипаний. Мати, як голубка, крильми жалю припадає: Прилетіла зозуленька, та й сказала куку, Подай синку, подай орле, хоч правую руку. Ой, рад би я, моя мати, обидві подати: Присипала сира земля — не можу підняти. Пісні язичеські (національні) відхиляють православних від православної церкви. Попи клянуть тих, які "держать єщо обичай треклятих язичників” ("Церковні Настанови”, 6-й Указ). Яку треба мати душу благородну, щоб, терплячи наругу, гноблення, приниження, зберегти почуття жарту. І за ткацьким верстатом, на досвідках чи стрічах весняних, співати: Скільки в решеті води є, води є, Скільки в парубків правди є, правди є; Скільки в цебрі води є, води є, Скільки в дівчат правди є, правди є. Пісня оживляла душу народу і не давала їй зів’янути. Чарівні пісні може створити тільки народ чарівної душі. 183. 1278 рік. Хан Менґу-Темір і київський митрополит грек — Кирило посилають єпископа Теоґноста з великими дарами до імператора Візантії Михайла 3-го Палеолога. Між імператором і ханом є умова спільної експлуатації християнської України (Руси). (У 1276 році у Константинополі відбувалося засідання, очолене патріярхом Іоаном. На засіданні головною особою був прибулий з Орди єпископ Теоґност. Він є тією людиною, при допомозі якої Візантія устійнює з ханом висоту данини, яка йде з України (Руси) до Візантії). Хан Менґу-Темір іде "со князі рускімі (тобто московськими, — Л. С.) за Днєстр”. Орда і Московитія грабують селища України (Руси), українських людей "смерті прєдаша”. Хан Менґу-Темір, бачачи, що його вірні спільники (москвитяни) з хижацькою ненавистю грабують і вбивають українців, тішився і "почтів добре князєй Московських і похвалів вєльмі і одарів всєх”, і вони повернулися у Московитію "со многою честію і з дари”. І потім знову вони (татари і москвини) пішли грабувати Кавказькі племена, "людей без чісла оружієм ізбиша”. Грабіжницькі походи звеличували єреї православія грецької церкви, багатіючи і речучи у церквах: "Да поможе Господь Бог ханові Менґу-Темірові і князям московскім”. У ярлиці Менґу-Темір голосить (і це попи повідомили по церквах) в Україні (Русі), що той, хто ставитиметься неприхильно до рідної церкви православної, ворог ханський, і він "умретЬ злою смертію”. 184. 1283 рік. Три роки тому (6-го грудня 1281 року) помер грек-митрополит Кирило, переслідувач українських народних пісень і обрядів. Візантія призначила Київським митрополитом Максима. Він їде до хана Менґу-Теміра, у Орді пирує, живе шість місяців. Він пишномовний і пишно одягнений. (Святий отець Максим Ісповідник писав: "Бог для того став людиною, син Божий сином людським, щоб нас зробити богами й синами Божими”. Щоб люди вірили, що ми, єреї-боги, треба богів наслідувати. Есхіл пише: "Півбоги завжди говорять не тільки високим стилем, а й одяг у них пишний і багатий”. Есхілові учні (єреї) одягаються і поводяться, як півбоги: блискучі митри, пишні ризи, позолочені епітрахилі осліплюють розум віруючим). Єпископ Теоґност від імени хана Менґу-Теміра відвіз імператорові Візантії Михайлові Палеологові дари. Повернувшись в Орду, сказав ханові, що баскак Ногай оголосив себе ханом: нападає на жителів Дунаю, грабує селища біля Константинополя. Князь Димитрій Московський, маючи своє військо і, отримавши військову допомогу від хана Менґу-Теміра, вторгається у Новгород. Новгородець, який не віддавав добровільно свого маєтку, був убитий, або зв’язаний і вкинутий у Волхове. Вози з награбованими скарбами були поділені: частина поїхала у Царицин, частина — в Москву. 185. 1284 рік. Київський митрополит Максим прибув з Орди до Києва. Скликав єпископів і сказав їм, що ні Орда, ні Візантія, ні князі Московські не хочуть, щоб Україна (Русь) мала своїх князів і своє військо. Щоб Орда і Візантія поглиблювала своє володіння над Україною (Руссю), її людей треба тримати в дусі православія і вчити їх, що православіє — рідна мати, яка ними опікується і пригортає так, як пригортає пташка крильми своїх пташенят. Після Київського єпископського з’їзду митрополит Максим поїхав у Московитію. З Московитії він присилає єпископам України (Руси) розпорядження. А в 1288 році він знову прибуває до Києва — навантажує вози даниною і відправляє до Константинополя. І сказав монахам київським, що він переносить митрополію Руси з Києва в Московитію, де "закладає митрополичий престол Русі”. "А Києв? Мать городов Русі, істочнік християнського ученія? А житіє святих Києво-Печерських угодніков? А Владімір равноапостольською жізню озаріл Києв?” Той монах, який в душі мав крихітку прив’язаности до Києва, так думав і мовчав. "Йди сь миромь”, — сказали монахи. Київський митрополит, покинувши Київ, пішов у Московитію. Не шкода, що він пішов — шкода, що він, живучи в Московитії, почне вести православну політику приєднання Києва до Москви. 186. 1290 рік. "Галицько-Волинські князі зажадали окремої галицької митрополії, в першу чергу князь Лев (1264—1301), син короля Данила. По довгих заходах візантійський патріярх погодився на створення галицької митрополії — уже по смерті князя Льва — грамотою цісаря Андроніка 2-го Пелеолога й патріярха Атанасія 1303 року” (Г. Лужницький, стор. 134). Хан Ногай вторгнувся у Херсонес: поруйнував оборонні споруди, пограбував місто. Підкорив західну частину Криму. Ханчук Ахмат (син хана Теміра) очолює татарську залогу у Смоленську, його сини і доньки навчилися говорити по-смоленському. Ахматов (син Ахмата) став славним руськім, віру православну маючи. Біля Дніпрових Порогів косаки стріли караван, який віз з Києва дари патріярхові. "Не питаючи господарів, не беріть хліб з їхніх хат. Хрещені раби, потом заливаючись, працюють на єпископських маєтках, їм за працю нічого не давши, ви хліб їхній везете у чужий край”. Монахи, які проводжали караван, відповіли косакам: "Ви не віруєте у Христа!” "Грек не є Христом”, — сказали косаки. Дорогі хутра, віск, золоті листи, борошно, сушену рибу та інші вартісніші харчі селяни перенесли на вози косацькі. Просо, шкуру не чіпали. "Монахи, їдьте до грека-батька свого (патріярха), не оглядаючись”, — сказав косацький атіман Сила. Київський митрополит Максим, живучи у Московитії, дає наказ Києву, Чернігові, Турові, Переяславові, Любечу, щоб вони данину присилали у град Володимир (на Клязьмі), де тепер знаходиться престол митрополита всея Руси. Звідси по Волзі данина йтиме в Константинополь. 187. 1301 рік. Помер цар Лев Галицький, прожив 76 років. Він — славний син царя Данила Галицького. "З-поміж Данилових синів визначався особливо князь Лев, енергійний, властолюбний, завидющий. Силкувався заволодіти сусідніми польськими землями, навіть на краківськім столі засісти. Пробував заволодіти також закарпатською угорською Україною, користаючи з замішань на Угорщині. Здається, якийсь час володів нею, бо в однім документі Григорій наджупан Березької столиці називає себе його урядником” (М. Грушевський, "І. У.”, стор. 127). Юрій 1-й (син царя Лева) посилає Петра (ігумена Спаського монастиря) у Константинополь, щоб патріярх висвятив його на митрополита Галицького. Князі Московитії Ростово-Суздальської посилають дари патріярхові, щоб він Галичині митрополита не давав і християн України (Руси) підпорядкував митрополитові, який живе у Московитії, маючи титул "митрополит Київський і всея Руси”. "Русь є там, де живе митрополит всея Руси”: кияни повинні бути підлеглими Московитії, бо їхній "митрополит Київський” (на бажання патріярха) живе у Московитії. Щоб дорогі дари слати патріярхові і ханові, треба мати моторне військо. Князь Данило Московський (син князя Олександра Нєвського) пограбував Рязань і Переяслав на Суздальщині. Три вози награбованих скарбів відправив митрополитові Максимові, щоб він активніше православних християн єднав біля престолу князя Московського. Князь Данило Московський у Рязані біля церкви зв’язав князя Константина Романовича Рязанського. І пригнав його до Москви. У Москві примушував, щоб він "крестним цілуванієм” склав присягу, що "добровольно возз’єднує Рязань з Москвою”. З Орди в Москву від хана прийшло розпорядження: князь Рязанський має бути з Москви випущений живим. Возз’єднання Рязані з Москвою поки що не відбулося. Та Переяслав (на Суздальщині) Москва випросила у хана: проголосила возз’єднання Переяслава з Москвою. 188. Татари і попи в Україні (Русі) були певні, що православні раби, звикнувши до рабства, сіятимуть пшеницю і просо, любитимуть рідну церкву і хана. І щоб осягнути місце "в царстві небесному”, не братимуть меча в руки. Житимуть "прімєром із жізні святих отцов Кієво-Печерскіх”. У церквах оголошено, що ковалі не мають права кувати мечі чи іншу зброю, а тільки рогачі, лемеші, лопати, вила, кочерги. Світські пісні церквою строго заборонені. Бо вони наснажують бойовим настроєм, уводять православних у гріховодне вольнодумство, в якому затаєне язичество. Народні піснярі переслідувані попами, ідуть у дрімучі ліси, де живуть косаки. І їм співають: Ой, неволе, неволе, гірка наша доле! Піп з татарами спілку тримає, нас у поганську Орду посилає. Тяжко, гірко на світі нам жити, Попам і татарам служити. О, мати-земле, сховай наші муки, Приюти, як рідна, наші нозі й руки. Поширюються по селах пісні про таємничих молодців (запорозьких косаків), які боронять людей від татар і попів. "І мечі кують у чорних лісах”. "Будуть попів, татар і старостів бити, щоб вони перестали народ гнітити”. Старости бачать: косацькі вершники частіше й частіше появляються у селах. І люди з хат вибігають. І їх стрічають, хлібом-сіллю угощають. А піп їх проклинає: боїться, щоб татари не подумали, що піп з косаками єдність тримає. "Після того, як хан Батий убив князя Михайла Чернігівського і бояр його, то ні внуки його, ні правнуки не відважувалися виявляти себе. Стали поміщиками, старостами, а деякі — косаками”, — оповів староста Ратний, прибувши до косаків. 189. Уже четверте покоління нічого не знає про своїх царів, князів, воєводів. І не хоче знати, чому? З Московитії в осінні місяці прибувають заброди. У них під поясами ножі, сокири, через плечі палиця, на якій три-чотири пари лаптів-личаків. Заброди гукають: "Приєхалі кацапі! Кацапі!” (Татарське слово "кацап” значить "різник”. Українські хлібороби незвиклі до крови, запрошували кацапів зарізати бика, свиню. Кацап, зарізавши свиню, пив кров. Бачачи, що питтям крови робить на людей велике вражіння, він радів і просив хмільного напою. П’ючи напій, проявляв щиру відвертість: "Да-с я бил вором. Грабіл, убівал. Тєпєр пастарєл, время прішло памалітся за спасєнія душі”. Сідаючи обідати, кацап хрестився. "Видно, що істинноправославний”, — казали наші люди. Кацап оповідав, що "Москва — страна неплодоносна, грабиш — живеш, не грабиш — погибай. Усі граблять, щоб жити, — грабить князь, грабить боярин, грабить "стрелєц”. Хто уміє грабити, той молодець”. "А у вас там люди хрещені?” — питає селянин кацапа. "Да ми люді тьомниє: не знаєм, в чом грех, в чом спасеніє. Знаєм — живьот мордвін і нє крещон. С попамі — свято, а с мордвой — хоть і грєх, да лучшє всєх!” "Добре, що в нас немає князя. Татарам даємо данину, от і все. Зле тільки, що татари звуть нас "татарськими людьми””. А піп каже, що ми є "людьмі сідящімі за татари”. "А ми тутешні. І татар між нами немає. Є татарчуки, які лакизничають перед татарами. Та й вони присіли, почувши, що у степах гуляють запорозькі косаки”, — казали селяни кацапам. 190. 1303 рік. У Константинополі вирішено впровадити у православних церквах на Сході Европи два нові церковні терміни — "Мікро Русь” і "Макро Русь”. Мікро — мала, макро -велика. (Є твердження, що слово "мікро” ужите не в значенні "мала”, а — головна, центральна, а "макро” — та, що відгалужена від головної). На землях Західної України (Руси), тобто на Волинсько-Галицьких землях є князі, які підлеглі Орді і їй дають данину, і мають вони військові частини. Великий князь Юрій Левович, щоб його люди не були підлеглі митрополитові, який живе в Московитії, заснував галицьку митрополію. І Ніфонт, як митрополит Малої Руси, почав жити у Галичі, йому підлеглі дієцезії — галицька, володимирська, перемишльська, луцька, турівська й холмська. Ніфонт — людина невідомої національности. Та є він вірним агентом Візантії, і тому має право тримати жезл духовного провідника "Малої Руси”. А Київ? Константинопольський патріярх, отримавши дари від князів Московитії Ростово-Суздальської, підпорядкував Київ, Переяслав, Чернігів і всіх християн України (Руси) під владу митрополита Максима, який має свій престол у Московитії і служить її князям, і тримає титул — митрополит Київський тому, щоб киян москвинам підпорядковувати. Митрополит Максим помер у 1305 році (16 грудня), похований у Володимирі на Клязьмі.
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |