Понеділок
18-11-19
21:29

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

Мага Віра. Сторінка 184




460. 1622 рік. Косацька рада 23 квітня на ріці Русява вибрала гетманом Олифера Остаповича Голуба. Очолені ним косаки біля Константинополя били "бусурменів”. Розгромили Турецьку фльоту. Польща, боючись росту сил Косацьких, на варшавському соймі постановила "роззброїти косаків”. Гетман Голуб, почувши, що йому не дозволено мати воїнів більше, як 3000 осіб, "склав булаву” в 1623 році. "Не дозволено мати більше війська”. "Протестуючи, гетман склав булаву”: що це значить? Україна (Русь) окупована польськими загарбниками, які живуть "на бочці пороху”: їх постійно переслідує страх. Вони не мають сил повністю роззброїти українців і не мають сил тримати озброєних українців у покорі.
Між українцями і поляками-вторжниками постійно відбуваються, як пише літописець, "збройні зудари”, які кінчаються "миром”, "обіцянками”, "умовами”, "переговорами”. І знову "збройними зударами”. І зменшенням косацького війська то "з 10.000 до 3000”, то збільшенням "з 4000 до 20.000”. Поляки-вторжники лютують, що "покорені холопи не шанують королівських законів”. Вірили поляки, що 4000 косаків "реєстрових” (законних) збунтувалося, та коли вони (поляки) прийшли їх "присмиряти”, то побачили піднятих 20.000 шабель. І мусіли тікати, і просити в короля нових військ.
Косацька Рада вибрала гетманом Михайла Дорошенка. І він виконав "постанову варшавського сойму”: "перевів формальну демобілізацію козацтва”. Варшава, почавши тішитися, перелякалася. "Демобілізовані косаки” пішли в Запорізьку республіку, і вони при потребі стануть по стороні Дорошенка.
461. 1624 рік. 24 грудня Запорозька республіка (єдина республіка в Европі) заключила союз з Кримською ордою. У Турції, Москві, Варшаві стало відомо, що Запорозька республіка поступає, як незалежна держава. Польща бачить: запорожці оперують в околицях Константинополя, Трапезунту, плавають, як господарі на Босфорі. Спалили пристань Фарос. З великими скарбами прибули на Запоріжжя.
Яхія, вважаючи себе сином султана Турецького Могамета 7-го, прагне сісти на престол. Він прибув на Запоріжжя, щоб в цій справі мати переговори. Польща послала скарби-дари ханові Кримської орди: намагається "розірвати союз між Запорозькою республікою і Кримською ордою”.
462. 1625 року (5-го листопада) біля озера Курукова полководець Конецпольський (намісник короля Польського) підписав угоду з гетманом Михайлом Дорошенком. І знову "демобілізовані косаки” пішли на Запоріжжя. Гетман Дорошенко лишився з 6000 "реєстрових косаків”.
У 1626 році (восени) гетман Михайло Дорошенко, підсиливши своє військо запорозькими частинами, розгромив татарське військо під Білою Церквою, яке вторгнулося, щоб "нахапати юнаків і дівчат у неволю, на рабські торги”. У 1628 році між косаками і гетманом Дорошенком появилася незгода. Щоб "уволити волю косацьку”, гетман Дорошенко відновив союз з ханом Кримської орди, який плянує почати війну з Туреччиною.
Українці (косаки) і кримські татари почали бій "з турками під Бахчисараєм”. І під час бою татари зрадили українців. Чому? Турки поширили між татарами пропаганду, що Аллах покарає тих татар, які спільно з "ґяурами” (іновірцями) б’ють турків (мусульман). І татари, перейшовши на сторону турків, почали громити українців.
На полі брані упали гетман Михайло Дорошенко і гетман Оліфер Голуб. Українці, які врятувалися, казали: "Ми розумні люди, але розум наш неорганізований, бо не нами керує гетман, а ми гетманом. Гетман, щоб нашу волю уволити, пішов на Крим. І погиб гетман, і погибли ми”.
463. 1627 рік. (Розум здібних українських людей не працює на користь України (Русі): марнується в тьмі чужовір’я, розтрачає час, енергію на докази — яка чужа віра краща: грецька чи латинська? В українців немає волі творити самобутні духовні вартости. Їхнє думання спрямоване на чужий шлях. Щоб зрозуміти трагедію обдарованих українських людей, згадаємо життєпис М. Смотрицького. Він народжений у селі Смотричі в родині письменника Г. Смотрицького).
Він (М. Смотрицький) — обдарована українська людина, яка змарнувала свій розум на справи чужовір’я. Він закінчив православну школу в Острозі й ізуїтську колегію у Вільно, учився у Варшаві, Нюренберзі, Ляйпцігу. Мав розум, жадібний до знань. У 1620 році, маючи 42 роки, він стає Вітебським єпископом. І життя присвячує вірі православній; він написав твір "Тренос”, зазначуючи, що мати (православна церква) плаче: "Діток родила і виховала, але вони зреклися мене і стали посміховиськом і глумом; немає більшого болю, як мій біль”. Він пише, що ті, які стали юніятами, "грішителі, а не учителі, брехуни, а не пастори, архіскоти, а не архієпископи”.
464. Є в народі прислів’я: не вір, поки не помацаєш. Смотрицький в 1623—1626 роках перебуває у Константинополі і Палестині, щоб особисто побачити "чистоту джерел православія і збагатитися духовно”. Він відвідує патріярха, вивчає архіви, оглядає церкви, живе в монастирях, розмовляє з єреями, які в Палестині і Константинополі бережуть "чистоту православія”. І повернувшись до Києва, він сказав, що бачив аморальність, тілесне й духовне розпуство, прикрите позолоченими ризами, сріблолюбство, безвір’я, гультяйство, пиятику, обжерство.
"Мелетію, ми все це знаємо. Таким був і патріярх Єремия. Але наш побожний народ православний не повинен знати! І тому мовчи: ти ж вважаєшся наймудрішим і найславнішим оборонцем православія. Хвали святощі Палестини і Константинополя, а не хули!”
465. Католики, почувши, що М. Смотрицький після оглядин "Джерел православія” зненавидів православіє, в 1627 році запросили його в багатий Дерманський монастир (на Волині) на трапезу. На столі лежали смажені підсвинки, індики, качки, у срібних вазах — виноград, яблука, груші, медяники, цукерки. У дзбанках — вишневі, яблучні, малинові соки. У пляшках вина мадярські, італійські. Юніятські єреї сказали, що дарують у власність М. Смотрицькому Дерманський монастир з полями, пасовищами, стадом скоту і побожними християнами (юнаками і дівчатами), які працюють на монастирському господарстві.
І М. Смотрицький "переметнувся до юніятів”. Папа Урбан 8 привітав його, як "з’єдиненого”. Він польською мовою написав п’ять книжок, у яких назвав православних архиєпископів "архискотами”, "смердючим брудом”, "учителями обману”. І проти нього виступили оборонці православія А. Мужиловський і О. Кисіль, назвавши його "хульником святої землі”, "супостатом”, "догмато-хульником”, "звірем”, "смердючим беззаконником” і, щоб ще сильніше йому допекти, назвали "Смрдицьким”.
Якщо ви хочете пізнати духовну мораль народу, пізнайте його душпастирів: стане вам ясно, чому змагання народу за державність не вквітчуються успіхом. А хіба в Московії душпастири моральніші? З погляду державного — так: бо вони православіє підпорядкували інтересам рідної держави і біля кивота обожують рідного царя. А наші, душпастири православіє підпорядкували інтересам чужої держави і біля кивоту обожують чужого царя (короля, хана) і звуть синів рідного народу, які повстають, щоб вигнати чужинців з батьківської землі, бунтівниками, безбожниками, повсталими проти короля — Христового помазаника.
466. 1629 рік. На Дніпрові "острови” Запорозької республіки прибувають нові й нові загони юнаків-утікачів з попівських і "феодальних” маєтків, їх вже більше як 45 тисяч. Той, хто не має шаблі й рушниці, стає риболовом, плекає скот для запорожців, в’ялить рибу, доїть корови, стає пасічником, варить мед, робить сир, кує шаблі. І тішиться, що біля цього немає поляка-вторжника. Попи звуть утікачів "свавільниками”.
Після війни, яка велася між Польщею і Швецією, голодні польські солдати пішли на відживлення в Україну (Русь). Ідучи селами, вони грабили українських селян, вивозили з повіток корів, різали і їли. І польський полководець Конецпольський вважав грабування справою законною.
Слава про українців, як про людей, закоханих у військове життя, ставала широко відомою. Семигородський воєвода Бетлем Ґабор почав переговори з косаками. Король Швеції Ґустав Адольф прислав послів в Запорозьку республіку. Шукає зв’язків з українцями (косаками), щоб спільно іти війною проти Польщі. 8-го червня (1630 року) полководець Конецпольський, бачачи загрозу, починає говорити "про українсько-польське перемир’я”. "Як вийде поляк-вторжник з землі наших батьків, тоді йтиме мова про перемир’я” — рекли українські повстанці. "На Корсунь!” — обізвався провідник повсталого народу Тарас Федорович Трясило, очоливши повстанський загін.
467. "Обізвався пан Трясило: "А годі журиться! А ходім лиш, пани-брати, з поляками биться!” "Поганий Конецпольський... зібрав шляхту всю докупи та й ну частувати”. "А козаки, як та хмара, ляхів обступили. Як став місяць серед неба, ревнула гармата”. "Прокинулись ляшки-панки, та й не повставали: зійшло сонце — ляшки-панки покотом лежали”. Не забудуть ляшки-панки Тарасової ночі. (Дії кожного народу, який виганяє з своєї землі вторжників, священні, Тарасова ніч — Свята ніч народної помсти).
Не стали по стороні повсталого народу пани-раби Єремия Вишневецький, Адам Кисіль. Вони у розкошах купаючись, служать полякам-вторжникам, єреї навчили їх дивитися на рідний народ, як на "тяглову силу”, "смиренних овець стада Христового, рожденного з зерна Яфетового”. Щоб ріст волі української приборкати, Варшава поставила на Дніпрі могутню фортецю, названу Кодак. Її будував французький архітект Боплан. У фортеці поселилися поляки-вторжники, вірячи, що немає такої сили, яка б розгромила фортецю Речі Посполитої.
468. Гетман Іван Сулима сказав, що польська фортеця Кодак принижує гідність українську. І пішли українці в наступ: перемогли непереможну фортецю — символ польських загарбників, лежать руїни Кодака.
Полководець Конецпольський, знаючи, що в чесному бою українських воїнів він не переможе, вирішив проявити підступність. Він знайшов братовбивців між "реєстрованими косаками” (сріблолюбцями). І вони, прикинувшись "істинними християнами”, "підступом схопили Сулиму й п’ятьох його друзів і відіслали в кайданах до Варшави. Тут вони й загинули від катівського меча, а тіла їхні почетвертовано й розвішено по рогах вулиць. Серед косаків запанувала депресія й різноголосиця”.
Реєстровані косаки (сріблолюбці) багатіли при допомозі "покори, просьби, вірності Польщі”. Запорожці вважали, що достойні люди повинні волю і блага добувати шаблею. Поляки вважали, що українців можна тримати в неволі, заохочуючи їх зраджувати брат брата.
469. 1637 рік. Весна. Запорожець Павлюк сказав, що треба бити тих старшин, які з волі польських вторжників стали "дуками-срібляниками”, з "ляшками-панками бенкетують”, про рідних людей, про простих косаків забувають.
Попи і "дуки-срібляники” назвали повстанців Павлюкових "бунтівниками”. Павлюк ввійшов у Корсунь і забрав артилерію у реєстрованих косаків, вози з зброєю відправив на Запоріжжя. І видав універсал, щоб чесні люди повставали і били "зрадників, що їм ляхи-пани обіди, вечері й бенкети справляють за те, що вони гетмана Івана Сулиму і старшин його полякам на катування повіддавали”. І сказав Павлюк, що він був тоді в Варшаві, коли поляки гетмана Сулиму катували. І поклявся покарати зрадників, які братаються з ляхами.
Косаки схопили полковника Саву Кононенка, привезли на Запоріжжя і, як злодія, який помагав у схопленні гетмана Івана Сулими, покарали смертю. Запорожці вибрали гетманом Павла (Павлюка). Він кинув клич "Ляхи, ідіть додому!” І повстали українці на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині. І стало так, "що холоп, то козак”. Магнати-ляхи починають тікати додому. Їхні лакеї зрадили провідника народного повстання Богдана Кизименка. У Києві провідник Богдан Кизименко і його син Тарас живцем настромлені на паколи: муки ці страшніші як розп’яття на хресті.
470. 6-го грудня українці, очолені гетманом Павлюком, почали на річці Рось громити польських вторжників, очолених Потоцьким. Та від вибуху гарматних набоїв загорівся порох на запорозьких возах. Очевидці написали, що "то було пекло”. Під час цього замішання польська кіннота вторглася в табір повстанців. І "5000 українських повстанців лягло на полі бою”. 20 грудня оточеним повстанцям М. Потоцький сказав, що вони будуть звільнені з полону, коли видадуть своїх головних провідників.
Адам Кисіль ("дук-срібляник, народом зненавиджений польський лакей) почав, як істинний православний, цілувати хреста і казати: "Видайте, їм нічого не буде”. І польські старшини, обвішані ізуїтськими хрестами, запевняли "Маткою Боскою”, що провідники народного повстання не будуть смертю покарані. І українські люди (народні повстанці), бачачи "цілування хрестів”, повірили. І віддали ляхам гетмана Павла (Павлюка), полковника Василя Томиленка. (О, легковірні люди побожної глупоти, у вас украдена священна істина, яка вчить: той, хто рідного провідника віддає на муки чужинцям-вторжникам, ще не є людиною).
471. Гляньте! Поляки закутих гетмана Павлюка і полковника Томиленка привезли у Варшаву. Привезли тих українців, які люблять українців і були українцями пов’язані й видані на муки ляшкам-панкам: народ не винуватий, винуваті ті, які беззастережно застерегли за собою право виховувати народ. І ми бачимо страшні плоди їхнього виховання. Гляньте, у Варшаві на сеймі вирішено: "Павлюкові за те, що він хотів бути самостійним українським гетманом, наділи на голову розпечену залізну корону, а в руки дали розпечену залізну палицю, немов би булаву” (М. Аркас). Щоб знав Павлюк (і всі, хто хоче бути гетманом самостійної України-Руси), що "народ, складений з холопів темних і побожних, не здібний пошанувати своїх провідників. Не здібний бути незалежним господарем на батьківській землі, не здібний бути архітектом держави”.
Київський воєвода (польський лакей віри православної) Адам Кисіль почав у короля Польщі просити милосердя. І милосердя прийшло: замість розпеченої корони, відрубати сокирою голови гетманові України (Руси) Павлюкові і його старшинам. Відрубані голови понастромляли на списи: вирок сповідники віри Христової виконали.
472. Що думали архиєреї (православія і греко-католицтва) тоді, коли висіла на списі у Варшаві голова гетмана України (Руси)? Вони билися за єпископські маєтки, за право визискувати побожних рабів.
У Києві митрополитом ("батьком народу”) Ісая Копинський. Він знову просить царя Московського, щоб він (цар) "преклоніл голову к православной Малоросії”. Ісая воює з архимандритом Петром Могилою, який у Київському каледжі латинську мову запровадив.
(Київ має трьох митрополитів одночасно. Вони поділили киян на три ворожі групи. Митрополит Йосиф — юніят, митрополит Ісая — православний московської орієнтації, митрополит Петро Могила — православний польської орієнтації. У 1633 році митрополит Могила при допомозі польських жовнірів бере штурмом святу Софію; "збройно добуває Никольський монастир, ігумена й ченців наказує бити посторонками на допиті”, "митрополита Ісаю велить схопити в Михайлівському монастирі (...) "в одній волосінниці, перекинувши через коня, як мішок”, відвезти до Печерського монастиря, де він під терором дає засвідчення, що зрікається митрополії” (Г. Лужницький, стор. 363)).
473. 1638 рік. Весна. Запоріжжя вибрало гетманом Якова Остряницю (родом з міста Остра). Він знає: його попередника (гетмана Павлюка) повстанці віддали катам (польським вторжникам) на страшні муки. І тому він булаву приймає неохоче. Він має тиху вдачу, покірну. Не він керує запорожцями, а запорожці ним: очевидно, таке військо коли й здобуває перемогу, то її не закріплює.
(Великі люди родяться великими, їх вибирає мати-природа, а не загін повстанців, який має настрій щороку вибирати і скидати провідників, і часто не без впливів таємних агентів ворожої сили).
"Будемо боротися за вольность запорозьку!” "Ні, запорожці повинні боротися за вольность всього народу, виганяючи з рідної Вітчизни ляшків-вторжників і тих своїх, що з ними бенкетують”. І по селах зарокотали пандари*: співці кличуть народ боротися за права й вольності. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля, Галичину.
І до гетмана Остряниці "пристає стільки народу, як ні до одного з гетманів досі, але він не тямив, що з ними робити”. Ідуть йому на допомогу з Чернігівщини: полковник Скидан, з Київщини — полковник Солома, з степів — полковник Шикирявий. Що в такий час повинен робити гетман? Він повинен бути на Запоріжжі, щоб на недоступних дніпрових островах збирати сили, приймаючи нові й нові загони повстанців. Оформлені (приведені до бойової готовности) сотні ночами відправляти у Чорний ліс. Не маючи надій на перемогу, не починай бою.
474. Гетман Яків Остряниця отаборився біля річки Сліпородь: навколо поле, не ставить він оборонного валу. Жде прибуття нових сил. Польські вторжники оточили околицю, де отаборилося військо гетмана Остряниці. І розбили в полі повстанське військо, яке вів полковник Шикирявий. Інші повстанські загони, які спішили до гетмана Остряниці, були по черзі оточені добре озброєними ляхами-вторжниками і розбиті. І після цього ляхи-вторжники напали на військо гетмана Остряниці, що стояло біля Лукомля.
Ішов бій цілий день. Вечором ляхи-вторжники, очолені М. Потоцьким, і зрадники — "регістровані козаки”, очолені зрадником Яремою Вишневецьким, "прорвали козацький табір і захопили козацькі гармати і вози. Остряниця із кінними козаками переплив Сулу і втік, бо боявся, що його оддадуть (так, як видали Наливайка, Сулиму, Павлюка, Томиленка, -Л. С.) ворогові на поталу” (М. Аркас).
(Побожні раби православні, віддаючи свого провідника чужинцям на катування, казали: "Прощай, господине! Нехай твоя голова за всі наші”. Звідки появилися такі ставлення побожних до побожного провідника? З церковних "казань”: "Господь віддав своє життя за всіх нас”: коли Христос не повагався померти за грішників, то чому ти, гетмане Наливайко, чи гетмане Сулиме, не хочеш за наше життя іти на муки. Зв’яжемо і віддамо ляхам!”).
475. Косаки вибрали гетманом Дмитра Гуню, і він вивів їх з оточення. І пішов до ріки Стариці, яка впадає в Дніпро. Він ждав прибуття з Чернігівщини полковника Скидана, та ляхи-вторжники "перейняли Скидана на Дніпрі”. Полковник Филоненко по дорозі розбив ляхів-вторжників. І "таки пробрався до гетмана Гуні”. "Сам польський гетман прибув з польськими військами”: Польща мобілізувала великі військові сили, щоб розгромити українських селян, які покинули плуги — прагнуть вигнати з земель Вітчизни ляхів-панків.
М. Аркас пише, що оточені "косаки почали ремствувати й поклали піддатися полякам. Тоді Гуня й Филоненко, щоб не зазнати лютої смерти (щоб їх їхні воїни не видали полякам-вторжникам, — Л. С.), утекли на Запоріжжя”. І польські вторжники запорожцям і повстанцям "на урочищі Маслів Став” прочитали сеймове рішення: "козаки не мають права вибирати самі собі ані гетмана, ані старшину”. Замість гетмана призначатиметься з Варшави комісар, а полковниками будуть не косаки, а призначені шляхтичі. Польща дозволяє українцям мати шість полків (по тисячу осіб): Білоцерківський, Каневський, Корсунський, Черкаський, Чигиринський, Переяславський. Ляшки-панки казали: "Холопське бидло вольности захотіло! Биймо бидло так, щоб й коріння по ньому не лишилося!”
476. Великий і славний народ України (Руси) названий "бидлом”. Чому? Є в Европі всталене поняття: благородні люди життя своє віддають за вірного провідника свого; провідник даний народові Богом, обдарований він вищими інстинктами розуму й почувань, у ньому втілені кращі сили народу. "Бидло” цієї істини не знає, і тому своїх провідників не поважає, вибирає і в скрутний час зв’язує і віддає ворогам (чужинцям-вторжникам) на страшні муки, "це не люди, це бидло!” — казали польські магнати.
Народ, коли він розвивається за законами природи, благородний; свідомість він черпає з світу природи, в якій живе. Любов — найчарівніше творіння Дажбоже на плянеті Земній. І українці (русичі) вважали себе людьми божественного походження, звали себе внуками Дажбожими. І жили, як одна родина, обожували провідників своїх, як вибранців Дажбожих. Поводження людей можна спотворити, і вони стануть "бидлом”: їх бидлом зробили ті, які їх звуть вівцями стада Христового; душпастори, тримаючи народ в духовній неволі, перетворили його в "бидло”; вони не навчили життя віддавати за рідного провідника.
477. Польські вторжники знову відбудували фортецю Кодак, щоб, як пише Аркас, "не пускати людей на Запоріжжя”, щоб обмежити дії запорозьких косаків. "Раби Божії, со страхом і трепетом підступіте, святеє святих! Коріться магнатам, щоб все було тихо і мирно”. По містах і селах стоять озброєні ляшки-панки. Батогами порять спини "бидлові”, запідозрілому в зв’язках із Запорожжям. Воли і "бидло” орють ниву, зерном, потом і кров’ю засівають. На українських "безмежних ланах виростає пшениця — і вивозиться за границю”; сипеться срібло й злото у скарбниці ляшків-панів.
М. Аркас пише, що "польський уряд на церкву дивився, як на свій дохід (і так дивилися на церкву і папи римські, і патріярхи візантійські, і царі московські, — Л. С.), все одно, як от млин чи корчма, і тому, коли пан ставив попа, то оддавав йому в аренду церкву за велику купу грошей. А піп мусів їх з людей стягнути, та ще й собі заробити. Часом пан оддавав церкву в аренду жидові, а бувало й таке, що сам піп, не хотячи морочиться, передавав од себе церкву жидові в аренду” ("І. Р.”, стор. 177).
478. Піп, віддавши "рідну церковцю” жидові в оренду, милостиню, дану "на Боже”, розділяв з жидом. І під час свячення пасок ждав прибуття Зельмана і Зельманової. Зельман для побожних православних відчиняв рідну церкву, щоб вони, стоячи на колінах, били поклони до біблійних жидів, просили спасіння, і прощення в гріхах. І вірили, що церква рідна — то справа батьківська, свята, божественна. У побожності рабській маліє душа, живе в постійному страхові — боїться попа. Чому боїться? У попа ключі від неба, прощення гріхів, спасіння. Хто помре і буде без попа похований, той не встане, як почнеться воскресіння мертвих, навіки зітліє в землі: з колиски навчивши раба в це вірити, без труду триматимеш його в неволі.
479. 1647 рік. У Чигирині був сотником Михайло Хмельницький. Він сина Богдана вчив вдома грамоти. А потім віддав його у польську ізуїтську школу в Ярослав (Галичина). Після школи послав Богдана на Запорозьку січ, де старі досвідчені запорожці вчать молодь військового мистецтва, витривалости, винахідливости.
(Богдан, маючи 25 років (у 1620 році, 7-го жовтня), поруч з татом Михайлом брав участь у війні Польщі з Туреччиною. Бій був під Цецорою. Богдан, як лев кинувся на турків, побачивши убитого тата свого. І був він турками схоплений; два роки сидів у неволі в Константинополі. З неволі викупив Богдана гетман Петро Сагайдачний).
(І Богдан бере участь у війні Польщі з Москвою. Він москвинів громив безпощадно: мстився, знаючи їхні хижацькі вторгнення на Чернігівщину. За богатирські подвиги на полі брані Польський королевич Володислав особисто подарив Богданові золоту шаблю відваги і слави).
480. У 1629 році Богдан очолив запорозький похід на передмістя Константинополя. Вернувшись з походу, він став косацьким писарем, від імени косаків писав листи до короля Польщі. У 1638 році "дістав уряд Чигиринського сотника”, в 1646 році він їздив у Варшаву "на переговори з королем”.
Чигиринський підстароста Данило Чаплинський, побачивши, що Богдана Хмельницького немає вдома, пограбував його маєток. Богдан почав шукати справедливости у польському суді, проявляв наполегливість і рішучість. Чаплинський украв у Богдана малолітнього синка, і в Чигирині на ярмарку так його побив, що він ледве живий був привезений додому. І помер на руках тата Богдана.
Богдан побачив, що поляки, яким він вірно служить, б’ють його в його батьківській хаті: називають його "бидлом”, "бунтівником”, "запорожцем”. І він віддав своїх дітей добрим людям. І спішив на Запоріжжя, де живуть лицарі, які честь, волю і життя боронять шаблею: не йдуть до польського суду шукати справедливости.
(Ляхи схопили Богдана у Вужині, закували і посадили у в’язницю у Крилові (на Дніпрі). Полковник Кричевський (українець, який очолює наймитів польських (реєстрованих косаків) особисто поручився за Богдана. І Чигиринський староста Олександер Конецпольський випустив Богдана з в’язниці. І він прибув на Запорозьку Січ, де (на неприступних островах) було 2500 запорожців).


[10-01-23][Все для туристов]
Пятеро остались под лавиной (0)

[09-08-15][Відпочинок за кордоном.]
Кенія: озера Великої Рифтової Долини (0)
[09-07-29][Яремче, туризм, наш регіон.]
Проблеми і перспективи українського туризму (0)
[09-09-18][Відпочинок і поради]
Кращі гірськолижні курорти для дітей (0)