| Середа 24-05-08 07:05 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах Мага Віра. Сторінка 109230. І сказав волхв Богомир: "Той, хто вмирає на полі священної брані,
тому належить Небо й Земля. Почування і Мислі людські. Віщую — завтра
жаркий день. Бачу по заходу сонця, буде парно, буде буря. Скажи царю,
щоб косаки були легко одягнені". Літописець Київський написав, що цар
Святослав сказав воїнам у Доростолі: "Нема вже нам де подітися. Волею і
неволею почнемо бій. Не посоромимо землі України (Руси), а ляжемо
кістьми. Мертві сорому не мають. Коли ж утечемо з поля брані, сором
гнітитиме нас. Я буду впереді. Коли моя голова поляже, то тоді самі про
себе думайте". І відповіли косаки: "Де твоя голова поляже, там і ми свої
голови складемо".
З цих слів довідуємося, що наші предки в часи царя Святослава мали здорові інстинкти життя — жили вони законами природи, свідомо, підсвідомо і несвідомо керувалися вірою, що їхній цар — їхня сила і слава, їхнє минуле, сучасне і майбутнє. Вони дорожили царем так, як дорожать бджоли маткою. У них не було хотінь хворих, які ознаменовуються рабським думанням: "Ти, царю, пропадай сьогодні, а я — завтра. Ти, царю, слухай, що ми тобі кажемо, бо покинемо тебе. Між собою виберемо вожака, який слухатиме нас, ти, царю, про славу дбаєш, а я хочу життя сам собі рятувати, пощо мені слава, буду поле орати — а данину так чи інакше треба давати чи рідному, чи чужому цареві. Часом чужий цар кращий, як рідний, маю поле своє — в поті чола хліб роблю, хай собі цар живе, як хоче, а я собі житиму, як мені хочеться. Хто мені має наказувати, я сам собі пан". 231. Леон Діякон в "Історії" написав, що цар Святослав сказав: "Загине слава, супутниця зброї України (Руси), яка без великих зусиль перемагала сусідні народи і без пролиття крови покоряла землі, якщо ми тепер утечемо від ромеїв. І так з відвагою Предків наших, з вірою, що сила України (Руси) була до цього часу непереможна, будемо битися за життя наше". 232. 971 рік. 22 липня. На зорі відчинилися врата Доростоля. Ще сплять птахи на деревах. Спить військо імператора Іоана Цимисхія. Українці (русичі) голодом переможені, не мають сил владно володіти мечами. "Іду! З Дажбогом іду!" — сказав цар Святослав, меч піднявши. Атіман Свада дав наказ зачинити всі врата Доростоля — останній бій. Від тепер немає входу в Доростоль — усі здібні іти вперед (діти, ранені, старі жінки), зібрані в дорогу."Іду! З Дажбогом іду!" — сказав цар Святослав, меч піднявши. Атіман Свада дав наказ зачинити всі врата Доростоля — останній бій. Від тепер немає входу в Доростоль — усі здібні іти вперед (діти, ранені, старі жінки), зібрані в дорогу. Імператор Іоан Цимисхій прокинувся. Оторопів, глянувши на військо царя Святослава. Що це є? Приречені на смерть підняли мечі. Клянуться вмерти — брат обнімає брата: прощаються, обіцяють стрінутися в Царстві Духа Предків. 233. Сонце нестерпно пече. Важке для дихання повітря. Стоїть парна зловісна тиша: душно, як перед дощем. Греки (ромеї) в одязі сукняному виглядають змученими. Вони погано спали — кусали блохи. Вони приголомшені незвичним наступом українців (русичів). Наступаючі ідуть, як скала — один за всіх, всі — за одного, одне тіло — одна душа, один меч -одна ціль. Між ними немає такого, що хотів би бути позаду — кожний хоче бути першим під час стрічі з греком (ромеєм). Греки (ромеї) відступають. Імператор Цимисхій плянує з військом відійти в чисте поле, щоб вночі (при місяці) почати бій. Цар Святослав, побачивши, що греки (ромеї) відступають, підняв булаву — настала мертва тиша. 234. З Чорного моря прийшли темні важкі хмари. Уночі земля покрилася густим непроглядним туманом. На полі ходять греки (ромеї) з смолоскипами — шукають самі себе. Нічного бою не буде. "Україна (Русь), використавши темну ніч, перейде Дунай і зникне у степах", — думають стратеги. Світає — повільно зникають сутінки. Стоїть на колінах волхв Богомир — молитвою стрічає сонце. Греки (ромеї) дивуються: цар Святослав на баскому коні оглядає лави косацькі. Коні, вночі траву маючи, побадьорішали. У кожного косака біля пояса сумка — в сумці дві жмені пшениці на сніданок, обід, вечерю. На лівій стороні (біля передового загону царя Святослава) стоїть "амазонський" загін. 235. І загоготіли бубони, і засурмили сурми — почався бій. Останній бій. Передовий загін імператора Цимисхія ("Загін безсмертних") має наказ — проникнути у ряди косацькі несподівано і вбити царя Святослава. У боях з мусульманами загартований стратіот (грек з Атен) Анемас ударив по голові: цар Святослав упав з коня — шолом захистив від смерти. Цар Святослав рукою стримує кров, що тече з його лівої ноги. Косак Бразд пронизав мечем груди — грек Анемас лежить мертвий, а його оточені колеги — посічені. Українки (русички) — легендарні амазонки, почувши, що цар Святослав ранений, подвоїли свою одчайдушність — забули про обережність. Вони вриваються в колону, де стоїть імператор Цимисхій. Ні, це не бій, а прагнення умерти славно, стати легендою-казкою віків. Косак мобілізовує усі свої духовні й тілесні сили — б'ється з чотирма греками (ромеями), він на десять хвилин стає богом — він наносить блискавичні удари мечем. Він у найскладніших обставинах володіє рівновагою, винахідливістю, жахає ворогів несподіванками. І ці хвилини дарують йому життя — три вороги вбиті, четвертий — утік. 236. За відступаючим військом імператора Цимисхія іде військо царя Святослава. З південних берегів Чорного моря почав дути сильний буревій. Коні, закривши очі, відмовилися іти. Косаки придушують щити до землі, навальна буря зриває шоломи, збиває з ніг. Амазонки (українки-русичівки) положили коней і самі лягли біля них. Не можна відкрити очей — пил очі засипає, чорний пил з'єднався з чорними хмарами — стало темно. Греки-ромеї у степу лежать — вони вірять, що Христос вислухав молитву їхніх архиєреїв і бурею стримує хід варварської України (Руси). Війна закінчилася. Біля царя Святослава стоять атімани Бразд, Горинь, Дарава, Свада, Преслав, Тур, Полян, Радим, Кий, Скотана. І атіманка Славуня — володарка "амазонської раті". Волхв Богомир, перев'язуючи ногу цареві Святославові, сказав: "Нога просить спочинку". 237. Цар Святослав, рукою підтримуючи ранену ногу, сказав: "Візьмемо від греків (ромеїв) дари. І підемо. Коли будемо незадоволені їхньою поведінкою, зберемо нові сили і мовою мужнішою з ними поговоримо". У липні (Індикта 14, року 6479 "от сотворення міра"), як твердять літописці, цар України (Руси) й імператор Візантії підписали договір миру. Стрілися вони на березі Дунаю. Імператор Цимисхій оточений "охороною безсмертних". Він сидить на коні. Біля нього вітер розвіває "священні прапори Візантії". Він пишнотний — блищить на сонці червоний скарамангій, горять діяманти на ручці меча. Червоні, як ноги у гуски, сандалі, на грудях — діяманти. Стратеги і патрикій такі пишні, як і їхній імператор Цимисхій. (Був імператор Іоан Цимисхій вірменом (армянином) чи ні — але прізвище Цимисхій армянське, значить "Малий"). До берега причалив кораблик (лад'я). Усі гребці в білому одінні. Біля керма сидить юнак середнього росту: чуприна (на поголеній голові) спадає на вухо, у вусі золота серга, в якій вмонтований дорогоцінний рубін. Очі глибокі, пронизливі, суворі, сірі, як полин у степах Скитії, вуса довгі, постава горда, меч біля пояса. Греки (ромеї) впізнали — це цар Святослав. Справжнього царя можна пізнати навіть тоді, коли він ітиме босими ногами по стерні, маючи драну сорочку, він цар — у нього душа царська, у нього вольовість царська. 238. Микола Аркас в "Історії України-Руси", виданій у Кракові в 1912 році, (на стор. 32-й) пише: "Грецький вчений Леон Діякон говорить про стрічу візантійського імператора з Святославом так: "Імператор виїхав на берег Дунаю з великим почотом: одежа на ньому й на усіх, що були з ним, була дуже дорога й уся сяяла самоцвітним камінням, сріблом та золотом. Назустріч йому виплив човен, а в ньому була невеличка купа людей, усі гребли веслами і князь також, тому його не можна було відразу розпізнати. Як човен під'їхав, князь кинув весло і встав. Він був невеликий на зріст, але дужий і широкий у плечах"". 239. 972 рік. Весна. Тихо пливуть лад'ї по Дніпрі повноводному. Цар Святослав сидить біля волхва Богомира. Дивиться вдаль і каже: "У нозі німе ниття — біль нестерпний. Я переможу біль, а коли помру, то поховайте біля Дніпра. І бережіть мій заповіт: українець (русич) вільний тоді, коли тримає меч в руках, доглядаючи скот на пасовищах, ідучи за ралом, чи новий град ставлячи. Випустить меч з рук, буде рабом на рідній землі, стоятиме на колінах перед чужими богами. Ми, українці (русичі), дуже багаті люди, і тому ми повинні щодня пам'ятати — скарби охороняються мечем". І сказав волхв Богомир: "Царю мій, скоріше пливімо до Києва, я маю ліки цілющі — рана заживе, нові сили ввіллються в тіло твоє. Ти маєш тридцять літ, світова слава осяює чоло твоє. Україна (Русь) жде від тебе нових постанов і розпоряджень. Косацька рать любить тебе більше, як себе, і в цьому сила внуків Дажбожих". 240. 27 квітня. З високих тихих очеретів засвистіли печенізькі стріли. І січ смертельна почалася. Лежить у лад'ї білий, як сніг, цар Святослав — з грудей струмениться кров. Охорона обороняється від печенігів, які з очеретів виповзають, як примари. І — печеніги падають у воду, верещать. Вони з криком "Урман аша! Ат белен! Елга буенда!" — щезають: побачили вони наближення військ косацьких. Косак Див, який знає мову печенізьку, сказав, що їхні слова значать: "Через ліс! На коні! По ріці!" 241. Косаки винесли лад'ю на берег, поставили на Полингорі. Волхв Богомир покрив лице царське вогнистим покривалом і сказав: "Дажбоже, у Царство Духа Предків іде наш гордий цар Святослав, творець слави України (Руси), оборонець рідної віри, оборонець життя внуків Твоїх, Дажбоже наш! Він прийшов з Вічности Твоєї і відходить у Вічність Твою, єднається з Сонцем, з Небом, з Землею, з життям вічним України (Руси)". Зійшла зоря вечірня. По Дніпрі розсипалися зорі. Огнем охоплена лад'я горіла, як могутній світильник. 242. І коли огонь погас, став на коліна волхв Богомир, поцілував землю і поклав жменю землі на прах царя Святослава. Ішли рядами косаки. Тримали коней за поводи: кожний брав землі в шолом і сипав — виросла висока свята могила. З могили царя Святослава косачки і косаки брали жменю землі, притискали до грудей своїх, до ран своїх, до сліз своїх. І мовчки сідали на коней. І тихо їхали степовим безмежжям — їх жде Київ. Зараз, Ви читаєте сторінку Дажбожу, №109
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |