| Середа 24-05-08 05:31 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах Мага Віра. Сторінка 197670. (Я вже говорив, що "воля народних мас” усюди на світі має один
зміст: ніякий народ не хоче підкорятися іншому народові і на цих основах
побудована мораль Людства. Німець не возз’єднується з англійцем,
француз — з іспанцем, поляк — з чехом. Вони єдиновірні і єдинокровні.
Вони хочуть, щоб Людство було багате красою духовної многогранности, щоб
було подібне на сад, в якому вільно розвиваються різні дерева, і в
цьому сила й привабливість саду.
Поляк не хоче, щоб на вулицях Варшави панувала чеська чи московська мова, бо це означало б, що поляк утратив право звати себе достойною людиною. Гідність народна є там, де народ сам (без втручань іншого народу: приятельського чи ворожого) утверджує свій шлях і спосіб життя. І жодні історичні особливості (війни, природні катаклізми) не дають народові права втрачати совість: народ без совісти (без рідної мови, без рідної культури і державности на рідній землі) принижує душу й розум Людства і викликає не співчуття, а погорду зі сторони совісних народів плянети Земля. Якщо в столиці України на вулицях не чути української мови, значить українці народ без совісти. Якщо вони не вміють собі свою совість повернути, їх треба навчити. А якщо вони не вміють і не хочуть навчитися вміти, їх не можна вважати повноцінним народом. Якщо неповноцінний народ вважає себе повноцінним, то це означає, що він вихований в школі неволі, де закони розвитку правильного життя не викладаються). 671. Святійший синод апостольської православної церкви у 1722 році, на якому були присутні архиєпископи Феофан Прокопович і Стефан Яворський, розглядав справи відношення попів до "Тайної канцелярії”. (Священик, як пише Ф. Прокопович (творець "Духовного реґляменту”) зобов’язаний тайни "нєблагонадьожниє”, почуті під час сповіді, доносити жандармові, в "Тайну канцелярію”, або в "Преображенський полк”). (Коли побожний православний християнин є мазепинцем, тобто особливо небезпечною людиною, можна отруїти: тіло згниє, а душа буде спасенна. Під наглядом єпископа П. Крайського перебуває Харківський Колегіум, де між студентами чуються ворожі ставлення до вторжників (москвинів-рускіх). Єпископ Крайський тісно пов’язаний з "Тайною канцелярією”. У 1768 році єпископ Крайський помер: під час опису майна в його спальні знайдено "десять мішечків золота і срібла, безліч коштовностей та велику кількість напитків і різних отрут” (А. С. Лєбєдєв, "Бєлгородскіє архієреі”, 1902 г., Харков, стор. 152, 153)). 672. Українські старшини (після смерти гетмана Скоропадського) вибрали гетманом Павла Полуботка. Він же, як Чернігівський полковник, помагав Петрові 1 виграти Полтавський бій: довірена людина Петра 1. Генерал С. Вельямінов з Московитії отримав таємне розпорядження: компрометувати тих українців-полковників, які користуються пошаною в народі, виявляють почуття національної окремішности. Коли народ нарікає на великі податки, йому треба казати, що винні в цьому ті й ті полковники, мазепинці — "ізмєнніки”. Тих українців-полковників, які вже себе звуть "общерусскімі”, і стали агентами тирана Вельямінова, треба звеличувати, як "вєрних синов народа”. Вельямінов повідомив Петра 1, що є донос: гетман Полуботок і його старшини "ізмєннікі”: збирають замалу данину з Українського народу. Не своєчасно доставляють харчі для московського війська. Гетман Полуботок пише листа Петрові 1, пригадує свої заслуги в боях під Полтавою. Огірчений, що генерал Вельямінов зве його "ізмєнніком”. І скаржиться, що доля українського народу дуже гірка: москвини вивезли з України 10000 юнаків на каторжну роботу на Ладогу, 10000 юнаків погнано бити кавказців, багато погинуло. Багато каліками повернулося. І тепер: Вельямінов знову 10000 юнаків по селах збирає: готує новий похід на Кавказ, а 5000 юнаків щойно погнав на північ, на Ладогу. Українська кров безславно витрачається. Гетман Полуботок отримав вістку, що його зять Петро Войцехович і старшина Богдан Борзаківський, яких він послав з листом, як послів у Московію, несподівано померли... Українці розгнівані (і гнів хвилею йде по селах), що москалі (рускіє) в них синів забирають на чужі землі: на каторжні роботи, болота висушувати; одягають у мундири, женуть під Фінляндію. Москалі відповідають: "Батюшка цар благонравний, любить малоросов. І бригадір Вельямінов хорошій. То Полуботок злодєй, не шкодує своїх людей!” 673. 1723 рік. Гетмана Павла Полуботка викликала Московія. І він З серпня з старшинами Савичем, Чорнишем, Биковським, Володковським, Грибінкою, Кирпичем, Корецьким, Ганенком, Романовичем прибув у Петербург. Усі вони прибули, маючи заслуги: помагали Петрові 1 бити під Полтавою короля Карла і гетмана Мазепу. І москалі (рускіє) у Петербурзі гетмана П. Полуботка і його старшин поставили "под караул” і понакладали на них "кандали”. І відібрали в них гроші, харчі, постягали з них коштовне одіння, забрали папери (грамоти, посвідчення). У гетмана П. Полуботка відібрано 4000 червонців. Гетмана Полуботка обвинувачують москвини (рускіє) за "связь з заграніцей”: але немає жодних доказів, що він листується з Орликом чи посилає йому гроші. Якщо немає доказів, то їх треба видумати: як? Є дані, що старшина М. Борковський Полуботка не любить за те, що він забрав у нього село Орлівку. Москвини дали Борковському 2000 червонців, відібраних у Полуботка, і пообіцяли дати Орлівку, угостили його "боярскім обєдом”. Борковський дав фальшиве зізнання на своїх побратимів. Москвини катували старшин гетмана Полуботка: не мігши витримати "азіятскої казні”, українські старшини визнали себе "ізмєннікамі”. 674. "Висший суд” Московії виніс вирок: українцям, що прибули в гості до Петербурга (гетманові Полуботкові і його старшинам) сокирами повідрубувати голови. Милосердний цар Петро 1 помилував: дав наказ поступово вмертвляти українців, тримаючи їх "под строжайшім караулом” у казематах Петропавловської фортеці. І щоб в Малоросії не було "волнєній”, українські полки вивести до берегів Азову: сказати, що є надія, що буде війна з Турцією. Архиєпископ Феофан Прокопович складає божественні пісні на славу Петра 1: "Царю Богом вєнчаний! Ти силєн о Бозє, сокрушіл, повергл єсі гордого под нозє!” І цей "Епінікон” (цю ганебну пісню "Перемоги”) напам’ять вивчають українські юнаки (студенти Києво-Могилянської академії), гляньте: християнська віра літературу дала Україні! Справа не в літературі, а в тому, кому вона служить: Україні чи її катам? Якщо література по назві українська, а по змісту антиукраїнська, то немає значення — християнська вона, чи антихристиянська, достойний українець нею гордитися не буде! 675. 1724 рік. 18 липня, прикутий до кам’яної стіни гетман Павло Полуботок, помер з ланцюгами на руках у катівні Московської імперії. Його тіло було похоронено за Малою Невою на кладовищі, де стоїть каплиця св. Самсона. У Києві у православній рідній церкві попи учать побожних рабів мудрости: той, хто хоче знищити народ, старається знищити його рідну церкву! Слава імператорові Петру 1! "Анатема Грішкє Отрєпьєву і Івану Мазепі, і прочім подобним, які хотіли знищити церкву Христову, звали народ "на бунт і ізмєну””. (Гетман Павло Полуботок оголошений "ізмєнніком”, "звав народ на бунт”). Київ змалів... став містом православного духовенства: тисячі попів і монахів; вони славлять Петра 1 і клянуть Івана Мазепу. У Києві 22 тисячі жителів, з них світських і духовних вищих сановників — 11, духовенства — 3812! Службовців по світських і військових установах — 351. Міщан на Подолі — 2475; косаків — 460; ковалів і ремісників на околицях — 29; купців і ремісників у центрі міста — 70; москалів — 120: "уші і глаза государя Петра 1”. Українці-кияни говорять українською мовою, а духовенство — старо-болгарською. Батьки, які хочуть, щоб їхні діти мали освіту, віддають дітей до школи, де мови грецька, старо-болгарська, московська. 676. Біля Золотих Воріт сидять мандрівні бандуристи, старі, як світ, запорожці. І біля них — молоді кияни. Ледь чутно рокочуть струни. Дід, як волхв врочистий, думу співає: "Ой ми очі наші слізьми не вмивали, коли із Москвою з’єднання не мали. Коли почала нас Москва ласкати, почала життя наше розоряти, синів наших любих та в неволю брати. А в церквах лякає карами отець... Ой, тяжко нам жити, москалям служити. Гетмане Богдане, москаль нас катує, могили готує для наших діток. Багато, багато лежить в Петербурзі вкраїнських кісток. О, біль наших сердець, дай нам помочь, Всевишній Творець”. "Це дід-запорожець”. "Ще не все пропало, є ще запорожці”. І прийшли монахи, прочитали наказ — засипати землею Золоті Ворота. Возами глину привозили: з наказу Москви Золоті Ворота засипали..., щоб хохли не вольнодумствували. "Успокоєтесь, тогда будєт разрешено откріть Золотия Врата”. 677. 1727 рік. 1 жовтня у Глухові на Великій Раді полковник Данило Апостол проголошений гетманом. Що сталося? Петро 1 два роки тому помер. На престол сіла його жінка Катерина 1: та справжнім правителем Московитії став Меншіков. Москвинів лякають Туреччина і "волнєнія в Малоросії”. І вони вирішили трохи послабити шнурок гноблення: нагадали українцям, що в часи гетмана Хмельницького була умова, що Україна і Московитія возз’єднувалися, як "вольная с вольной”. Гетман Апостол пообіцяв брати участь у війні Московитії з Туреччиною. Москвини "хохлам не вєрят”: вони, як закладника, тримають у Петербурзі сина гетмана Апостола. (Гетман Апостол в душі таїв погляди Мазепи. І він спочатку й був по стороні Мазепи, та, коли побачив, що попи і єпископи у церквах об’єднали побожних православних рабів проти Мазепи, з болем в душі передбачав поразку Мазепи). Гетман Апостол має 70 літ. Він знає, що касту попів, яка "за привілеї” вірно служить Москві, він не навчить служити рідному народові. Він самітній. Він жебрає волі: просить у москвинів трошки волі на основі "Переяславської ради”. І випросив: має дозвіл мати в Україні державний бюджет: 144 тисячі карбованців у рік. 678. 70 тисяч українських юнаків погнали московські(рускі) солдати в Московитію, де йде "осушка московських болот”, "проритіє канав”: тут українців трактують, як "крещеную собственость” (хрещену власність, зрівнюють з скотиною). (Поміщики Шеніни, Сабурови, Тємірязєви, Наришкіни, Салтикові, Турґєнєви, Юсупови та інші вихрещені урало-алтайці, без суду убивали рабів ("крещеную собственость”): у конюшнях прив’язували, відрубували голову і загортали в гною, "их не считали за людей”). Не може гетман Апостол оборонити рідних людей, яких женуть в Москву на вічну каторгу "под караулом”. Біля гетмана постійно сидить "тайний савєтнік Наумов”, "ґлаза і уші московські”: "совєтнік” може поставити гетмана "под караул” і закатувати так, як був закатований гетман Полуботок. І син гетмана Апостола, який, як закладник живе в Петербурзі, не буде помилуваний. 17 січня (1734 р.) помер гетман Данило Апостол. Московія, бачачи, що "малороси нє благонадьожни”, заборонила нового гетмана вибирати. Наришкін (татарин, родич Петра 1) став правителем України (Руси). Помічники Наришкіна — генерали Шаховський, Баратинський, полковник Гурєв. 679.1735 рік. Московитія починає українськими руками воювати з Туреччиною. 20 тисяч українських вояків ідуть — ними буде взята ханська столиця Бахчисарай. Москалі пожнуть плоди війни. У 1737 році татари, щоб помститися за Бахчисарай, вторгнулися на Полтавщину і Миргородщину: вирізують українців, беруть молодих у ясир, 7000 юнаків і юнок пов’язаних іде в Крим, а за ними женуть стада скоту: 10000 коней, 150000 голів овець і рогатої скотини. Ідуть хмари диму: горять села. А в Московщині мир і спокій: війни, які веде Москва з Турцією, Кримом, Польщею, спустошують Україну, за спиною якої багатіють московські міста і бояри, графи ставлять пишні палаци, де панує напівазіятське "веліколєпіє”. І. Крип’якевич пише, що за війну, яку вела Московитія з Туреччиною "заплатила Україна 157.300 козаками і 205.000 селян, з яких 34.200 загинуло на побоєвищах. Коли додати до того 47.000 коней і більше як півтора мільйона карбованців за набрані на Україні харчі, то зрозуміємо, якою руїною для господарства України” була ця московсько-турецька війна. "Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив?” (Т. Шевченко). Волінській (москвинський міністер) у 1738 році, побувавши в Україні (Русі), написав Біронову (керуючому військовими справами Московії), що Москва перетворила колись багатий край в руїну: у селах України "не лишилося й стільки хліборобів, щоб могли собі збіжжя посіяти, багато поля лишилося без засіву, бо немає кому робити і немає чим”. (Грабування України (Руси) назване "бажанням російського народу подати допомогу братньому українському народові” ("Історія Української РСР”, т. 1, стор. 255). Коли українець відважується казати, що "Москва грабує Україну”, його москвин ставить "под караул”, проголошуючи "ворогом народу”). 680. 1744 рік. Цариця Московитії Єлисавета (донька Петра 1) у 1722 році (25 травня) одружилася в селі Перові (під Москвою) з співаком царської капели Олексієм Розумом. (У січні 1731 року в село Чемери заїхав полковник Ф. Вишневський, "закупщик вин для царського двору”. У церкві він почув гарний голос красивого парубка Олексія, поміг йому приїхати до Петербурга. У "царській церкві” цариця Єлисавета побачила хориста Олексія. І дала наказ вислати у Сибір Алексія Шубіна і там його замордувати. Замість Шубіна керуючим маєтками цариці Єлисавети став Олексій Розум (генерал-поручник Розумовський). Цариця Єлисавета бачила: Шубін -грубіян, інтриган, закоханий у жорстокість. Олексій співчутливий до людського горя, ласкавий до неї, на устах немає слів грубих, грає на бандурі. І плаче, як згадає Україну-неньку. Наслухавшись від мужа Олексія про народ іншої вдачі, як москвини (рускіє), цариця Єлисавета вирішила відвідати свекруху (звичайну українську жінку Розумиху). 681. У місті Козельці (на Чернігівщині) свекруха Розумиха, як могла так і зустріла невістку-царицю Єлисавету. Два тижні жила Єлисавета у свекрухи; познайомилася зі всією родиною свого мужа Олексія. З Козельців цариця Єлисавета поїхала в Київ: пізнавши українську вдачу, вона сказала щиро: "Я люблю цей благонравний і незлобний народ”. (О, царице — добра молодице, ти побачила справжній народ, ти побачила народ, який створив найстародавнішу в світі хліборобську культуру, ознаменовану благонравним і незлобним життям. Незлобним людям тяжко боротися із злобними. Якби українці мали таку вдачу, як мають москалі (рускіє), то вони б в одну ніч вирізали б на своїй землі всіх вторжників-москалів і попів, які їм служать. І сказали б: "Наш хліб наш! Наші діти наші! Смерть москалеві, який вторгається в нашу хату, щоб грабити нас!” Москвини, почувши у Московії, що українці вирізали їхнє загарбницьке військо, сказали б: "Правильно! Якби українці вторгнулися в Москву і грабили наші доми, ми б з ними зробили те саме”. Людині дане святе право боронити свій дім від грабіжників). 682. "Старшина українська, покористувавшись тим, що цариця була в Києві, подала їй прохання про те, щоб обрано було Гетмана. Прохання се було ласкаво прийняте, і тоді ж призначено було, щоб посаду сю зайняв менший брат Олексія Розумовського — Кирило” (М. Аркас). "Старшина українська”, як виразник долі народних мас, просить, маючи скуті руки і ноги, гетмана — носія слави епохи Хмельниччини. "Ще не вмерла Україна”: ще є українці здібні бути совісними людьми: не хочуть виконувати директив, присланих з Москви, хочуть мати рідний уряд, "просять гетмана”... У Києві дві радости: московські окупаційні війська, які об’їдають і тероризують українські народні маси, отримали наказ "єхать дамой”. Поїдуть чи ні — але кияни радіють, що позбудуться москалів. У 1746 році, як кажуть кияни, "здох хан Бібіков”: Бібіков (намісник Московії, правитель "Малоросійської колегії”, називав себе "рускім чалавєком”: хвалився, що походить з роду славного татарина Бі-бека). 683. 1750 рік. Кирило Розумовський, маючи 22 роки, став гетманом. (Є такі дані його життєпису: у 1742 році мав він 14 років, пас коні, поганяв волів, мріяв бути запорожцем. При допомозі брата Олексія два роки учився у Німеччині й Франції. У 1746 році він став президентом Імперської Академії наук у Петербурзі, його одружили з п’ятнадцятилітньою бояринею Катериною Наришкіною (вихрещеною татаркою, з роду царя Петра 1). У 1751 році гетман Розумовський прибув до Глухова. І тут (у своїй столиці) почав ставити палац, має намір побудувати університет, дати українській молоді освіту, облегшити долю народу, з гущі якого він вийшов. Біля нього постійно перебуває "прєдставітель Тєплов”: очі і вуха Московитії. Він слідкує за кожним кроком Розумовського ("хохлам Москва нє веріт”). Є дані, що деякі українські старшини листуються з мазепинцем Орликом, який живе в Західній Европі. Вийшло розпорядження: арештовувати українців, запідозрілих у зв’язках з Орликом. 684. 1761 рік. 8 березня гетман Розумовський отримав з Московії наказ: гетман не повинен у Києві появлятися; кияни, радісно вітаючи гетмана, згадують часи незалежного від Москви життя і в них появляється хотіння мати державну Україну. Для безпеки: з Києва і Київщини виселити всіх козаків на Лівобережну Україну і сприяти, щоб у Києві жило якнайбільше духовенства — найвідданіших людей царя православного. 6 липня гетман Розумовський заборонив москалям (рускім) мати в Україні горільчані заводи і тримати шинки, і заборонив їм контролювати торгівлю тютюном. (Обурені москалі, вихрещені татари Петро Каблуков і Максім Алісов, "царські контролери торговельні”, від’їхали до Петербурµа). 25 грудня померла цариця Єлисавета, царем став її племінник Петро 3; він був одружений з німкенею Катериною. (У Катерини такий характер, як у її землячки Ельзи Кох: Ельза в концтаборах Адольфа Гітлера приносила приємність душі своїй, катуючи в’язнів. Вона здирала шкіру із закатованих і шила рукавички, сумки, абажури).684. 1761 рік. 8 березня гетман Розумовський отримав з Московії наказ: гетман не повинен у Києві появлятися; кияни, радісно вітаючи гетмана, згадують часи незалежного від Москви життя і в них появляється хотіння мати державну Україну. Для безпеки: з Києва і Київщини виселити всіх козаків на Лівобережну Україну і сприяти, щоб у Києві жило якнайбільше духовенства — найвідданіших людей царя православного. 6 липня гетман Розумовський заборонив москалям (рускім) мати в Україні горільчані заводи і тримати шинки, і заборонив їм контролювати торгівлю тютюном. (Обурені москалі, вихрещені татари Петро Каблуков і Максім Алісов, "царські контролери торговельні”, від’їхали до Петербурµа). 25 грудня померла цариця Єлисавета, царем став її племінник Петро 3; він був одружений з німкенею Катериною. (У Катерини такий характер, як у її землячки Ельзи Кох: Ельза в концтаборах Адольфа Гітлера приносила приємність душі своїй, катуючи в’язнів. Вона здирала шкіру із закатованих і шила рукавички, сумки, абажури). 685. Катерина оточила себе офіцерами і при їхній допомозі поставила свого мужа (царя Петра 3) "под караул” у селищі Ропша. У Ропші Орлов (Катеринин полюбовник замордував Петра 3. І 28 липня (1762) вона (Катерина 2) сіла на престол. Характер Катерини 2 високо оцінили аристократи (ослов’янщені урало-алтайці) аракчеєви, бібікови, наришкіни, які вважали, що ординські порядки найкорисніші в керуванні державою. Катерина 2, сівши на престол почала віддячуватися: Орлову, Пассеку, Ласунському та іншим подарила 16.730 рабів, перетворених у "крещоную собственность”. (Ослов’янщені урало-алтайці по-ординському ставилися до рабів. Поміщиця Салтикова (охрещена татарка) "собственноручно замучила 38 человек”. Поміщик Шенін мав "штат палачей”, "орудія питки”, "Крестьянки пополнялі крепосниє гареми”, "кормілі грудью щенят із псовой охоти баріна”; "услаждали” господ. "Помещікі отделялі родітєлєй от дєтей, жон от мужей”. "Крестьян дарілі, продавалі і покупалі, проігрівалі в карти, іх нє щіталі за людей”. 686. 1764 рік. Катерина 2 викликала гетмана Кирила Розумовського до Петербурга. Сказала, щоб він "добровільно” відрікся гетманства, а ні — "под караул”. Генерал-губернатор Рум’янцев має доручення від Катерини 2: усі скарби і людей Малоросії поставити на службу Московитії. Катерині 2 належать слова: "У Малоросії, як Гетмана не буде, треба пильнувати, щоб і думати про нього забули”. 1764 рік. 10 вересня Катерина 2 видала наказ: ліквідувати в Україні (Русі) козацьке військове правління. Прокуророві В’яземському доручила: в Києві при допомозі духовенства ширити переконання, що "православна мати-цариця Катерина 2 обороняє простий народ”. В’яземський починає викликати ворожнечу між бідними і заможніми українцями. І творить культ матері опікунки — православної цариці. (Як почала Москва настроювати українця проти українця? Генерал Мельґунов об’явив себе оборонцем зубожілих малоросів, їздив по селах, в корчмах "вербував” до війська добровільців. Обіцяв їм привілеї, створив сотні "пікінерів”. Казав їм, що вони "від малоросіян суть ліпші і вищі”; на їхніх шапках була причеплена "царська корона”, вони люди "Цариці Катерини”. Коли йшов запорожець, то такий "пікінер”, погрозливо казав: "Звертай з дороги, гетманцю, бо я за тебе лучший!” А як запитувано його, чому лучший, то відказував: "Я й сам того не знаю, але рохмистри наші так кажуть, і либонь тому, що маємо корону на шапках. А рохмистри наші всі письменні: з прасолів та шинкарів, а деякі й з поповичів жалувані” ("Історія Русів”, стор. 340). 687. Автор "Історії Русів” пише, що при допомозі цієї "пікінерії” в народі Українському присиплялися прагнення до самостійного життя: навіщо нам гетманство, "пікінери” кращі за гетманців. Пікінерові сказано, що він і шапки не зобов’язаний скидати перед жодним українським начальником і не повинен його боятися, бо він "пікінер” "Божої помазаниці Катерини”. Пікінери "скидали тії шапки з голів тільки в церкві, але й то вже перед вівтарем”. (Московія (Россєя) культивувала між українцями нову достойність української людини: українець, який стає слугою московським, достойна людина; чесна, мудра, люблена, а українець, який прагне відродити українську державність, вважається злодієм, христопродавцем, "Ізвєргом отєчєства”, мазепинцем, неморальним, глупим). Біля пікінерів у селах почали співати старі сліпці (волхви-бандуристи): "Як з вільними вільні, як з чесними чесні, браталися ми з москалями. Земля наша бачить, і зорі небесні, що стали тепер ми рабами. Були ми людьми, мали славу й права, усе потоптала проклята Москва! Устань подивися, Богдане гетмане, чорний, як ніч прийшов час: возз’єднання стало петлею для нас: Хто служить чужому, той є пікінер. Хто рідному служить, в неволі тепер. Під тином живем ми на рідній землі. Прокинувся гетман, узяв булаву: "Додому, додому ідіть москалі!” 688. Старий косацький старшина Павло Головко з міста Нехворощі і багато інших "задумали були пригадати про давні свої права та вольності, і що вони, за договірними статтями гетмана Хмельницького, мають свою службу, в них призначену, яку готові виконувати беззаперечно і з усією пильністю, а іншої відбувати не хочуть і її ніколи не шукали. За такі слова усіх, хто був до того причетний, визнано за бунтівників, що спричинилися до втечі пікінерів, і від пограничної Вілевської комісії засуджено на кару батогом. Але кара та перевищила міру свою, і перевершує, здається, навіть тиранства неронівські”. "Засуджених вожено по всіх ротних містечках, у Пікінерському полку призначених, і в кожному бито батогом нещадно. Засічених на смерть прив’язано до хвостів кінських і волочено по вулицях міських, а врешті розшарпані таким чином тіла їхні кинуто в гнойовища і загорнено в них нарівні з скотським падлом, без ніякого християнського і навіть людського поховання. Екзекуцію тую відправляв полковник пікінерський, якийсь охрещений турок Адобаш” ("Історія Русів”, стор. 341). Полковник Адобаш і генерал Мельґунов і тисячі таких, як вони, прибували з Московії (Россєї), вважаючи себе православними рускімі та вдачею вони були урало-алтайці, найменшого милосердя в них не було до українців; усе, що їм нагадувало українську самобутність, вони нищили, як щось чуже, вороже, незрозуміле, противне. 689. Єреї і монахи зібралися у Києво-Печерському монастирі "на монастирську трапезу”: на стіні "розп’яття Господа Бога Христа”. На столі пляшки з вином, сивухою, вишнівкою, варенухою, смажені кури, за столом добре відживлені єреї, гості — знатні москалі з жонами. Вони славлять донощика Кочубея, який похований ось тут (біля Трапезної церкви), проклинають антихриста -гетмана Мазепу. Читають з "писань Скибинського хвалу О. Л. Нарішкіну (вихрещеному татаринові, двоюрідному братові Петра 1), славлять покійного єпископа Лазаря Барановича (професора Києво-Могилянської академії), який умовив полковників гетмана Б. Хмельницького іти "под руку православного царя”, був він "злотоустим натхненником приєднання Малоросії до Москви”. ("У політичному відношенні Баранович служив з’єднувальною ланкою між Малоросією і Москвою”, він "схиляв малоросів до могутньої і єдиновірної Москви” (М. Ф. Сумцов, "Лазар Баранович”). Єреї і монахи, трапезуючи, співають хвалу Б. Хмельницькому, який "Малоросію поставил под крепким щитом, под рукою царей славних, самодержцев православних”. І хвалять Катерину 2. "Для єпископа воля монарха повинна бути вище всіх законів Євангельських”, — проголосила Катерина 2. Її мудрі слова стали законом для архітектів Московії. Євангелія -це Христос, "воля монарха... вище всіх законів Євангельських”. Якщо так: тоді Катерині 2 підлеглий Христос. Звідки в неї появилися такі відважні погляди? Вона уважно слідкує за розвитком мислі вищої знаті Західної Европи).
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |