Понеділок
18-11-19
07:08

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

Мага Віра. Сторінка 285




16. Обрядність — об'єднання народних звичаїв, які зріднюють покоління з поколінням, дідів з внуками, відокремлюють плем'я від племени. Є африканське плем'я, яке, щоб підкреслити свою окремішність, підпилює зуб кожному своєму членові. Підпиляний зуб виконує роль пашпорта. У старих юдеїв обрізання статевого органу було своєрідним племенним звичаєм.
Щоб краще зрозуміти п'ятитисячолітню обрядність українського весілля, ознайомимося з весіллям, описаним у "Ведах". Коли юнак бажає одружитися, він посилає сватів до родичів дівчини своєї. Свати кланяються родичам. І оповідають, що всюди бували. Різні світи видали. І стало їм відомо, що в цій хаті живе найкраща дівиця. (Пригадую, що в санскриті "діва" значить "дивна", "божественна" (не має собі подібних)).
І родичі від сватів приймають хліб, вар, дари. І садовлять сватів за стіл, угощають їством. І в діви родичі питають, чи вона хоче бути "нарою" (санскрит) — нареченою. Коли є згода, тоді між родичами діви і родичами юнака відбувається зустріч, обмін дарами. Вони домовляються про день весілля.
17. Уранці (в день весілля) молода купається у воді пахучій: настій з степових квітів. Жінки вбирають молоду у весільну льолю. На чоло кладуть вінок, від якого йдуть стрічки ясні й темні: на житті, як на довгій ниві, є дні веселі й сумні. Вінок символізує скарби матері-Землі. Її вічну квітучість, родючість, живучість.
Молода сідає біля родинного вогнища. Богомолець (здійснювач обряду) приносить жертву Прародителям. Він кидає у вогнище жменю пшениці. Молодий три рази обводить молоду навколо родинного вогнища, ознаменовуючи триєдиність (Нав, Яв, Прав). І говорить: "Ідімо, щоб одружитися, щоб дітей мати. Весело любімося і розуміймо один одного. І живімо сто осеней".
І молодий дає молодій невеличке (символічне) жорно. І каже: "Як камінь, будьмо міцні в житті родинному". І він їй в руку дає "ая" (санскрит) — "зерно". Молода кидає зерно до родинного вогнища. "Багатій, Роде мій, пшеницею, усякою пашницею".
Вечором виходять молоді на подвір'я. І дивляться на вечірню зорю. Молода говорить: "Бачу небесну зорю. Може і я зачну життя нових потомків. Хай живе мій муж і мої потомки". Молодий говорить: "Вірна ти, дружино моя, квітни зі мною". (Жінка вважалася другом).
(У Греції стародавній жінки і дівчата були власністю. І охоронялися як приватність мужа. Біля жінки (грекині), як пише Аристофан, грек тримав собак, які охороняли його жінку від невірности. Такі звичаї оправдувалися тим, що греки-пастухи, мандруючи з стадами, не були певні: може хтось з подорожніх загостить до жінки? Українці-хлібороби (особливо у древні часи) разом з жінками працювали на полі: сіяли, жали).
18. У обрядах і звичаях кожний народ узаконює стиль і особливості свого життя. Звичаї виникають з вільних потреб творення порядку, життєвої гармонійности. Порядок -це обов'язок; обов'язок — це потреба, яку людина має безвідмовно виконувати на щастя собі, своїй родині і своїй громаді.
Іван Франко сам себе облагороднював і наснажував почуттям обов'язку. Він писав: "Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддавати працю свого життя (...) простому народові".
Людина, яка уникає обов'язків (обрядових, звичаєвих обов'язків сина чи дочки народу), вважається неповноцінною людиною. У її вдачі занедбана та людська властивість, яка звеличує гідність життя. Звернімо увагу: навіть у звірів є благородні дари, отримані від матері-Природи.
Буйвіл, побачивши небезпеку, не буде себе рятувати втечею, не залишить без опіки самиць і дітей своїх. Буйвіл стає до оборони роду свого, ідучи на смерть. Вороняча зграя спокійно клює зерно, а вартові-ворони, голови піднявши, стоять на варті. Вартові подають сигнал, побачивши людину чи небезпечного звіря.
19. Є вислів — що країна, то й інший звичай. Є звичай: коли людина зайшла в хату, повинна зняти головний убір. І є звичай: коли людина зайшла в хату, не маючи на голові убору, її вважають гостем невихованим, підозрілим.
Вихованість нічого не має спільного з розумом і освіченістю. Є люди й розумні, й з високими ученими ступенями і талановиті, але в громаді не дуже бажані тому, що мають малу особисту культуру (обрядність, звичаєвість, тактовність).
Звичаї (звичаї усталені, всіми одобрені) дають людині можливість відчути своє місце в громаді. У звичаях визначена відповідальність, сумлінність, гідність, поняття порядку особистого і суспільного. Коли добрі звичаї міцно входять у навики, вони вдачу людську збагачують, ошляхетнюють. І чим благородніші звичаї, і чим народ більш до них прив'язаний, тим живучіше в нього почуття окремішности, зріднености. І тим більша в нього віра в себе — в своє призначення.
20. Звичаї, обряди, зимові, весняні, літні, осінні свята в Україні-Русі до 988 року служили не тільки для творення світлого святкового настрою, високого душевного піднесення, звеличення життя, краси, а й для виховання синів і дочок, для поглиблення почуттів їхньої національної свідомости, гордости, для утвердження віри в божественне призначення народу України-Руси. Віра у свою вищість робила внуків Дажбожих особливо великодушними в ставленні до гостей-чужинців. "Гість у хату — Бог у хату", "чужинця треба вгостити, добрим словом потішити".
Кожному народові властива (така вже вдача людська) віра в свою "особливу місію", у своє виняткове призначення, Боже покликання. Наприклад, Ізраельтяни вірять (і ця віра їх рятує від асиміляції, гибелі), що "Ізраель — вибраний народ". Поляки, звеличуючи поета Міцкевича, обожнюють його натхненні слова: "Польща — Христос народів". (Христос значить Божий Помазаник). Ф. Достоєвський пропагував, що "Русскій народ — Богоносець". Не можна вважати, що ідеї "національної винятковости" проповідують расизм. Дитина, яка каже, що її мати — "найкраща в світі мати" (виняткова, особлива) зовсім не думає зневажати інших матерів.
21. У оповіді "Україна-Русь, архиєреї грецької ортодоксії і татаро-монгольська орда" (2), зазначую, що наші предки слово "погано" вживали у значенні "потворно" ще перед 988 роком. І подаю етимологію цього слова: пояснюю, що воно не має нічого спільного з латинським словом "паґанус" (селянин).
Знаємо, що В'ячеслав Липинський (стор. 29, "Р. і Ц. в І. У.") пише, що слово "поганство" вживалося попами в Україні-Русі "в глумливому значенні". Українець-русич, який тримався рідних батьківських обрядів і звичаїв, був глумливо названий "поганином". Щоб викликати зневажливе ставлення до рідного, було рідне підняте на глум.Знаємо, що В'ячеслав Липинський (стор. 29, "Р. і Ц. в І. У.") пише, що слово "поганство" вживалося попами в Україні-Русі "в глумливому значенні". Українець-русич, який тримався рідних батьківських обрядів і звичаїв, був глумливо названий "поганином". Щоб викликати зневажливе ставлення до рідного, було рідне підняте на глум.
(Очевидно, немає в світі такого рідного, щоб в ньому все було перфектне. Усюди є тіні й проміння. Повір'я, що є "водяники, вовкулаки, домовики", яких треба задобрювати — це тіні. В. Липинський пише, що перед хрещенням в Україні-Русі віра була "з богами, які вимагали послуху, завзяття, любови, посвяти, дисципліни — одне слово: громадської організованости" (стор. 30). Це — проміння, яке я беру для Рідної Української Національної Віри, залишивши богів і відчувши в душі віру в Єдиного і Всюдисущого Дажбога).
Проф. Р. Смаль-Стоцький (президент Головної Ради Наукових Товариств ім. Т. Шевченка) пише так: "Протягом віків християнська церква поборювала нашу стародавню культуру, як поганську, а окупант-Москва, нищила, як національну, обзиваючи наші звичаї "богомерзкими". Академік С. Єфремов подає: "Нікуди мабуть не витратило стільки енергії всяке начальство (християнське, — Л.С.) як на безупинну боротьбу з народніми звичаями та на їх заборони. Од перших книжників (монахів, — Л. С.) почавши, війна проти народніх звичаїв тягнеться аж до нашого часу, коли духовенство й поліція так само розганяли "Богомерзкія збори" — колядників на Різдво, ігрища на Купала і т. д. Над поезією народу, над його совістю, естетичними смаками та вподобаннями увесь час тяжку роблено нетямущою рукою операцію..." (Проф. С. Килимник, "У. Р. у Н. 3. в І. О.", т. З, стор. 14).
22. Історики, етнографи, визначні письменники, діячі культури і мистецтва визначили, що від 988 року почавши, православіє грецької церкви веде жорстоку боротьбу з українською національною культурою, з рідними святами, обрядами, звичаями народу, з совістю народу, з духовною незалежністю народу, з його національною свідомістю.
І архиєреї православія грецької церкви замість того, щоб вибачитися перед народом, визнавши свою вину, без сорому й стиду, на різних українських святах і врочистостях речуть: "Українська Греко-Православна Церква жила й живе радощами та боліла й боліє смутками Українського народу. Вона ніколи не була байдужа до всього, чим жив, що переживав і до чого стремів наш народ" (Митрополит Мстислав, промова на відкритті 3-го СКВУ, 23. 11. 1978 р.).
Така архиєрейська промова нагадує промову червоного комісара, який на мітингу рече, що "партія Лєніна жила й живе радощами та боліла й боліє долею Українського народу. Партія Лєніна дала всі умови для розвитку культури Українського народу".
Свідоміші українські інтелігенти знають: щоб Українець міг пізнати себе, він повинен безупереджено пізнати світогляд рідної віри України-Руси. І не ображати батьківської віри, називаючи архиєрейськими термінами — "поганська", "дикунська", "богомерзка". Вороги зневажають рідну віру України-Руси тому, що в ній бачать живучість Української Національної Свідомости (благородний самобутній націоналізм).
23. Український народ, рятуючи свою національну гідність, почуття окремішности, не приймав чужої (візантійської) культури, яку йому нав'язували попи під маркою "правдивої віри". Рятувати національну гідність значить форму і зміст рідної культури рятувати від експансії чужої культури, яка вторгається під гаслами "правдивої віри", "соціяльної справедливости", "порядку".
Утратити рідну культуру (звичаєвість, обрядність, досвідченість) значить утратити все: утратити ознаки національної окремішности. У звичаях, обрядах народ сам себе бачить. І сам себе усвідомлює, збагачуючись вірою в себе. І сам себе мобілізовує, обороняючись від вторгнення чужої (візантійської) культури, освяченої догмами і канонами православія.
"Від "Слова о казнех божіих" до Івана Вишенського і відти до ще новіших консисторських наказів ми знаємо безконечний ланцюг цих церковних єрархічних уїдань на народні свята взагалі" (М. Грушевський, "Історія Укр. літератури", т. 1, 1959 р., Ню Йорк, 142 стор.).
І тут же Грушевський, ніби з жалем в душі додає: "Від величної Купальської містерії полишилися переважно пародії, які не дають ніякого поняття про первісний її характер. Від весняних циклів — самі дитячі та дівоцькі забави". М. Грушевський вважає, що "архиєрейські уїдання" звели українські обряди, свята, звичаї "на чисті посмішки і пародії".
24. Християнство в Україні-Русі "сильно боролося проти обрядів, звичаїв, навиків українського народу". Тобто — християнство сильно боролося проти української національної свідомости, виявів окремішности. Християнство прагнуло, щоб українці-русичі перетворилися у "стадо Христове" без знань рідної історії. Без почуттів національної гідности: національна гідність називалася "поганством", "дикунством", "богомерзким бовванством".
Густинський літопис (17 століття, Густинський монастир біля Прилук) пише, що, незважаючи на церковну заборону, "У надвечір'я різдва Іоана Предтечі збираються прості люди обох статей, плетуть собі вінки із зілля, розводять вогонь, співають пісні, потім через вогонь перескакують".
Митрополит Іларіон (Огієнко), в "Дохристиянських Віруваннях Українського Народу" пише, що Український "Народ і не міг, і не хотів відійти від своїх стародавніх вірувань, що складалися довгими віками і що давали йому повну систему життєвого світогляду" (стор. 320). І тут же митрополит підкреслює так: "Виступи проти стародавніх обрядів (рідних, українських, — Л. С.) у нас не спинялися й за нового часу, пригадаймо виступи нашого полеміста І. Вишенського в 17 віці проти всіх народних Свят: Коляди, щедрівок Купала, Провід, гойдалок на Петра, Юрія й т. ін." (стор. 267). "Церковні проповідники завжди виступали і проти старих обрядів (українських, — Л. С.) і проти старих вірувань, але народ їх не все слухався" (стор. 319).
Правильно народ робив, що не слухав "церковних проповідників". "Церковні проповідники" нищили в Україні-Русі народну культуру, "яка складалася довгими віками", яка оберігалася і шанувалася народом, як святощі батьків рідних.
"Церковні проповідники" знали: чим народ більш національно свідомий, тим він байдужіше ставиться до православія грецької віри. І тому вони (церковні проповідники) ніколи не спиняли своїх виступів проти звичаїв і обрядів Українського Народу.



[10-03-16][Все для туристов]
Вызов горным потокам (0)

[09-07-31][Відпочинок за кордоном.]
Бразилія: кухня (0)
[09-08-15][Відпочинок за кордоном.]
Маврикій: національні особливості (0)
[09-07-31][Відпочинок за кордоном.]
Чилі: визначні пам'ятки (0)