| Середа 24-05-08 13:32 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах Мага Віра. Сторінка 136156. Коли б волхви вибрали головного волхва України (Руси) і всі йому
підпорядкувалися, це означало б, що вони вибрали нового царя. Народ
глибоко вірить — щоб бути царем, треба ним родитися. Волхви не
відважилися, віру батьківську обороняючи, порушити її святу основу. Вони
(так, як і кожний в ті часи українець-русич) вірили, що царі і волхви
не вибираються, а родяться. І в цьому була їхня духовна непорочність і
одночасно їхня організаційна слабість.
Єреї-греки були високодисциплінованою церковною організацією. У них був найвищий авторитет, перед яким всі вони благоговіли, ретельно виконували його накази. Вони знали, що без обоження патріярха вони не матимуть сил впливати на своїх парахвіян. Єрей не родиться єреєм. Єреїв випускає єрейська школа — школа учить юнаків ритуалів грецької церкви. Єрейська школа вимагає від юнака не високого розуму, а високого послуху і засвоєння програми духовної. 157. Єрей — духовний воїн чорноризний, виконавець наказів єпископа (наглядача) патріяршого. Чорноризні воїни грецької церкви в Україні (Русі) перемогли волхвів (народних поетів-мудреців), які діяли незалежно один від одного. І в цій їхній неорганізованості таїлася їхня гибель. У них не було провідного авторитету, їхні ідеї не скріплювалися організаційною дисциплінованістю. (Коли мудрість є тільки мудрістю — в неї сила невелика. Коли мудрість організована, дисциплінована, діюча, відважна, вона стає могутньою силою. З нею може боротися тільки та сила, яка є ще краще організованою, ще більше дисциплінованою, ще більш діючою і відважною). Якби древні рабіни діяли так, як волхви, на світі не було б юдаїзму. Головний рабін, бачачи, що Юдеї потрібно царя, помазав пастуха Давида на царя. Головний рабін Садок організував рабінів, створивши орден Садукеїв. І їх слухав цар Юдейський, знаючи, що думання і діяння юдеїв дисципліноване орденом Садукеїв. Коли волхв чув, що в селищі Ладиж'є градники, виконуючи волю єрея, убили волхва, він сказав: "І я буду вбитий, гине правда у жилах внуків Дажбожих". І гинули волхви, як мудреці-самітники. Вони були вбиті чорноризними воїнами, організованими за принципами військовими — патріярх (генерал), митрополити (полковники), єпископи (сотники), єреї-декани (десятники) і попи (солдати): всі вони (солдати армії Христової) жертвенні, дисципліновані. Вони, проповідуючи справи духовні, творили справи матеріяльні — вони були власниками ланів, селищ, лісів, господарств, на яких безкоштовно (ради царства небесного) працювали церковні раби. Грецька церква в Україні (Русі) була не тільки землевласником, а й рабовласником. 158. 1072 рік. Грек-митрополит Юрій зустрів греків, які привезли з Константинополя скрині. У скринях — ікони, хрести, кадильниці, кропила, епітрахилі, ризи, книги отців грецької церкви. Прибулі греки-монахи майже всі володіють болгарською мовою. Вони у церквах поводяться, як старо-грецькі актори-трагіки. У їхніх казаннях багато артистизму, патетики, немає нічого корисного для щоденного життя народу хліборобського. Прибулі греки-монахи вірять, що можна при допомозі кадила, кропила, казань про світовий потоп, про непорочне зачатіє, про вигнання бісів з людини у стадо свиней, робити велике вражіння на довірливих слухачів. Їм відомо, що "багато ораторів при допомозі тільки крику роблять велике вражіння на слухачів" (Аристотель, "Риторика"). У святій Софії митрополит сіяє в золототканій ризі. Хрест, оздоблений камінням, піднявши, рече: "Дівиці до церкви не йдуть! Оскверняють себе "ігранієм, плясанієм, гудінієм!" Покиньте "київськеє бєсоверноє житіє", прийміть "гречеськоє благоверноє житіє, гречеськую благообразную віру!"" 159. "Православні християни! Київські Боги не були Богами, Дияволи вони! Бєси! І волхви — слуги диявольські! Сарана поїсть колосся на нивах ваших, від пошесті скотина погине, коли волхвів слухатимете. Слухати волхва — гріх чинити! Православні християни від гріхів хрестом спасайтеся! На небі гримить — хрестіться. Запалюєте в домі світло — хрестіться. Починаєте пити воду — хрестіться. Починаєте хліб їсти -хрестіться. Лізете у воду — хрестіться. Ідете в ліс — хрестіться. Бачите на небі зорю, що летить — хрестіться. Позіхаєте, чхаєте чи щось інше тілесне совершаєте — хрестіться. Лягаєте спати — хрестіться. Хрестіть двері, вікна, постіл. Хрест — святість церкви нашої, бєси бояться хреста! Православні християни поклоняються хрестові, на якому Спаситель наш постраждав. І поклоняються іконам Христа, вифлиємським яслам, місцям, Христовому гробові, священним сосудам. Анатема тому, хто, бачачи, що ми образам поклоняємося, називає нас образопоклонниками (ідолопоклонниками)! Наші ідоли не ідоли, а святощі правдивої святої грецької церкви! Кияни, ви хрещення прийняли, а живете по-паґанському. Ви вірите в стрічу. Стрінете на вулиці єрея, монаха чи свиню, то вертаєтеся, бо буде невдача, лихо скоїться. Істинно кажу, що стріча з єреєм — благочестя! Лихо тому, "імьже сблазна приідет", хто єрея обминає!" 160. М. Возняк в "Історії української літератури" (у Першій книзі, на стор. 147) пише, що віра в те, що стріча з попом приносить лихо, дуже давня. "Наука про кари Божія" пише, що вже в 11 столітті в народі встійнилося переконання, що коли дорогу перейде піп, монах, свиня, лиса кобила, буде невдача. "Се бо не погански ли живемъ? Кто узрящеть чорноризца, свинью ли, или конь лысь, то взращается. Се по Дияволу наученью". Кияни кожного чорноризця звали — грець. "Вертайся і ти, куме, грець дорогу перейшов". "Грець — ворог". Звідси й прислів'я — "Хай тобі грець!", "Грець тебе побий". Грек — митрополит Юрій у святій Софії сказав, що убитих князів Бориса і Гліба не визнає святими грецької церкви, хоч вони й були 24 липня 1021 року проголошені святими. Він написав твір "Стязанія з латиною", в якому латинів назвав паґанами, бєсами, віровідступниками. Він, побачивши, що кияни більше шанують київську віру, ніж "гречеськоє благовєріє", утік з Києва. Цар Із'яслав (у хрещенні — Димитрій, ім'я це походить від імени грецької богині Деметри, оспіваної Гомером-волхвом грецької дохристиянської віри) істинний православний. Та звички має нехристиянські. Він у Царському Двірцеві влаштовує веселощі; гудуть гудці, грають гуслярі. Монах Феодосій (Печерський святий) у веселощах підозріває діяння язичества. Щоб не гнівити Феодосія, цар Із'яслав сказав, що коли в гості приходить Феодосій, "веселощі треба забороняти". 161. Цар Із'яслав стукає в двері — хоче ввійти у монастир. "Я князь! І як ти смієш не відчинити мені дверей!" — говорить цар. Монах відповідає: "З наказу ігумена Феодосія воріт не відчиняю! Христолюбна братія всю ніч трудилася, перебуваючи у псальмопєнії і молитвах, і в усердії до Пресвятої Владичиці. І тепер спить". Цар Із'яслав стукає, гнівається. Та коли біля воріт появився Феодосій, цар "поблагороднішав" і почав "наслаждатися медоточивими словами преподобного Феодосія". Князі Святослав і Всеволод вигнали з Києва царя Із'яслава. "Брати не слухали його, а кияни не любили" (М. Аркас). 162. 1073 рік. Царем став князь Святослав (Ярославич). Ігумен Феодосій, бачачи, що цар Святослав більше цікавиться військовою справою, ніж монастирською, рече: "Ми голими родилися і голими підемо з цього світу! Нічого в світі немає нашого власного. Князю Київський, я говорю про спасіння душі, і ти повинен це виконувати!" І єреї, і монахи таємно (відкрито бояться) діють проти царя Святослава. Знеславлюють його. Ті церковні історики, які пишуть, що християнська віра скріпила владу і авторитет Київського князя, ширять гасла, віддалені від історичної правди. Християнська віра ослабила державні сили України (Руси). Убивання волхвів і постійні жорстокі переслідування народних обрядів, звичаїв, пісень, переконали народ, що греками принесена віра жорстока. Піп у церкві рече: "Любіть ворогів своїх", — і в цей же час сокирою відрубує голову добродушному волхвові, який учив дітей грати на сопілці — грання на сопілках грецькою церквою заборонене. Чому йде така жорстока розправа з народними мудрецями України (Руси)? Хто завинив у цьому? "Не завинила тому література візантійська, ані так звана "візантійська мертвеччина", лиш ті, що покликані були з новою вірою ширити також нову культуру — їх односторонність, фанатичне засліплення та невважливість до душі і характеру народу українського" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 88). Вони (єреї Візантії) хотіли переробити характер народу українського. І тому ставилися "невважливе до душі" його, їм хотілося бачити в "українцеві-русичеві" "смиренного раба церкви грецької". І тому вони мучили, вмертвляли волхвів (народніх співців, мудреців-самородків). У Києві спіймали волхва Свата, знайшли в його похідному мішку письмена, у яких говориться про Кия, Щека, Хорива, Лебедяна, Сереженя, Словена, Володимира, Буревія, Гостомила, Рюрика, Ігоря і його дядька Олега, Святослава. Волхв Сват читав юним киянам древні письмена, розхрещував юнаків". Казав: "Прародителі, як ти вік проживеш і до них підеш у Царство, не приймуть тебе, коли ти їм скажеш, що маєш ім'я Деонисій. Від чужого імени тебе звільняю, ім'ям Святослав тебе нарікаю!" І за давання імен нехристиянських, відсікли волхвові Сватові руки і викололи очі. 163. 1074 рік. У "Изборнике" царя Святослава, написаному в 1073 році, славляться древні грецькі дохристиянські волхви (єреї) Демосфен, Пітагор, Сократ, Платон, Аристотель. У збірниках царя Святослава "Пчела" пишеться про "словесний мед" єрея Аристотеля, палкого оборонця єреїв Есхіла, Еврипіда, Софокла, які славили Богів Греції. І кияни, на віру грецьку навернені, мають імена грецьких божків-ідолів Іраклія, Аполлона, Ореста, Нестора, Палладія, Димитрія, Тифона, Деонисія. Імена грецьких Богів православні, чистиві, благородні? Імена українських Богів нечистиві, неблагородні? З Новгороду прийшла до Києва вість: новгородці відреклися під грецького християнства, на яке їх навернули мечем і вогнем воєводи Добриня і Путята. Переляканий грек-єпископ Лука (Федір) викликав військо — з військом прибув князь Гліб. Він почав княжити 3 травня 1074 року. На площі в Новгороді 17 липня зійшлися новгородці, очолені волхвом Дудиком, "производя великій мятежъ". 164. "Щоб ворога знищити, треба його поділити". І єпископ Лука (Федір) сказав: "Хто хоче вірити волхву Дудику, хай іде до нього. А хто хоче вірити хрестові, хай підходить до хреста". І народ став по стороні волхва Дудика. І "Новгородський літопис" написав: "Люди всі пішли і стали біля волхва". "Люди всі ідоша за волхва" ("Іпатіївський літопис"). Якби єпископ Лука (Федір) був людяною людиною, він би сказав: "Народ — воля Божа! Народ, який майже сто літ тому був до грецької віри навернений вогнем і мечем, не скорився. Досі вірний Дажбогові. Маючи почуття людяности, я, єпископ Лука (Федір), вертаюся до Греції. Новгородці мають право мати свій шлях віри в Бога". Ні, єпископ Лука (Федір) — жорстокий воїн грецької церкви. Він не хоче відмовитися від тих прибутків, які він має в Новгороді. Стоїть волхв Дудик — вірить, що людина в усіх випадках повинна бути людиною. Вірить, що людина тому й є людиною, що вміє відважно і гідно відстоювати свої погляди, свою духовну правду. Волхв Дудик не знав, що в Україні (Русі) тепер насаджується висока візантійська культура катування невинних людей. "Єреї-греки заводили такі візантійські практики, як відрубування рук, виколювання очей та відрізування вух. Таких кар Україна не знала — це вплив Візантійської культури. Так само не знали наші предки кари смерти, і тільки завдяки грецьким духовникам пробували її деякі князі завести замість прогнання. І нетерпимість та виключність релігійна не була по душі нашим предкам" (Б. Лепкий, "Н. І. У. Л.", кн. 1, стор. 85). Градники назад скрутили руки великому мудрецеві — волхвові Дудикові. Репрезентант христолюбної візантійської культури єпископ Лука (Федір) ..."медляно почав відрізати вуха і носа" (Н. І. Костомаров, "Книга Третя", Петербург, 1904 р., стор. 371). 165. І стоїть праведник волхв Дудик. Хоче руками затамувати кров, що ллється з відрізаних вух, з відрізаного носа. Та руки його дротом зв'язані. "Урезаша Дудикові носа і обє руце отсекоша" ("Пам'ятники Руського Права", стор. 237). І князь Гліб з-під поли вийняв приховану сокиру і сокирою розкраяв голову волхвові Дудикові. "І люди розидоша". Люди "розидоша", затаїли в собі ненависть до князя Гліба: люди 30 травня 1078 року в Заволоччі сокирою вбили князя Гліба — помстилися за волхва Дудика. (У англомовних книгах історії Візантії я бачу малюнок (взятий з "Радзивіловського літопису") — стоїть у ризах з піднятим трираменним хрестом єпископ Лука (Федір) з єреями. І стоїть князь Гліб з піднятою сокирою. І стоїть в довгому одінні величний волхв Дудик, руки розведено тримає — жде відповіді на питання). І думаю я — Ісусе, коли б я був тоді, як тебе до древа прицвяховували, я б боронив тебе. Я боронив би тому, що ти невинуватий. І тепер я бороню волхва Дудика, якого так, як і тебе, без вини мучать-убивають. Убивають волхва, тому що він має такі богорозуміння, з якими не погоджуються пилати грецької ортодоксії. Склад моєї душі такий, що я найщасливіше чуюся тоді, коли страждаю за людей без вини покараних. 166. Чому архиєреї "Великої візантійської культури, славителі грецької ортодоксії" на смерть закатовували волхвів? Тому, що "Волхви були в нас носителями таємної глибокої мудрости, і саме слово волхв в Євангелії (Мт. 2, 1) визначає мудрець", "Люди вірили, що волхви мають надлюдські знання" (Митрополит Іларіон (Огієнко), "Д. В. У. Н", стор. 174). Щоб народ України (Руси) запрягти в ярмо православія грецької віри, треба повбивати в Україні (Русі) народних носителів таємної глибокої мудрости, народних мудреців-філософів, пророків-баянів, обдарованих надлюдськими знаннями. І народ, не маючи вірних рідних оборонців, упокориться, стане смиренним стадом, і йтиме туди, куди його вестимуть зайди — архиєреї візантійського Саваота. Або — зайдами (архиєреями візантійського Саваота) витренувані духовні раби такі, як архиєрей Кирило Турівський, архиєрей Феофан Прокопович — архиєрей Феофан Прокопович в 1706 році в Києві сердечне привітав ката України (Руси) Петра Першого. І знову в 1709 році він почав славити після Полтавського бою Петра Першого і проклинати оборонця України (Руси) гетмана Івана Мазепу. Він (Феофан Прокопович) був "лютейший же всех зверей раб", і тому ворогами України (Руси) був він "на столь високеє достоїнство вознесьон!" 167. Ні, мені не легко, в моїй душі тремтять сльози тих матерів, які під час "хрещення Руси", тікали з дітьми у ліси. Ні, ні "Не всі люди йшли так радісно й легко до хреста, як то представляє літопис" (М. Грушевський, "Історія України-Руси", т. 1, Київ, 1913 р., стор. 515). Ті кияни, які підкорилися насильству, хрещення приймали, а "окам'янілії же серцем входили в пустині і ліси" (В. Н. Татіщев). Князь Ярополк (у хрещенні Петро), син прогнаного з Києва царя Із'яслава, їде з женою Іриною і матирею-католичкою Ґертрудою з Польщі до Риму. І папа римський Григор 7-й відвертає князя Ярополка від грецької віри, і навертає його на латинську віру. "У перших місяцях 1075 року князь Ярополк Із'яславович з своєю дружиною Іриною, матір'ю Ґертрудою і цілим двором прибуває до Риму. Тут складає він заяву вірности Христовому Наміснику та, поклонившись гробам св. апостолів Петра й Павла, просить, щоб з рук папи Григора 7-го міг одержати руське королівство, як надання св. Петра. Рівночасно князь просить папу вплинути на князя Польщі Болеслава, щоб цей віддав загарбане майно Із'яслава" (Др. Г. Лужницький, "У. Ц. м. С. і 3.", стор. 76). 17 квітня 1075 року папа Григор 7-й пише листа до короля Болеслава, щоб він принаймні частину тих скарбів, які награбив у Києві, повернув цареві Із'яславові. Болеслав частину скарбів повертає Із'яславові. Князь Ярополк у Ватикані отримує титул "короля русів, навернених під зверхність папи римського". Україна (Русь) тепер має двох царів: цар Святослав Ярославич -"король русів, навернених під зверхність патріярха візантійського". Цар Ярополк Із'яславич — "король русів, навернених під зверхність папи римського". Архиєреї віри Христової вже довершили свій підступний задум — роз'єднали народ, дали йому двох царів, які поведуть українця воювати проти українця. 168. І була пущена в рух таємна "машина": юний король Ярополк Із'яславич в 1078 році "умирає з ножем у спині". Його батько (цар Із'яслав), маючи 54 роки життя, в 1078 році "вмирає з ножем у спині". Цар Святослав Ярославич 1076 році умирає "загадковою" смертю. (З історії знаємо, що часто таємна "машина" діяла без загадок. Наприклад, у Тмуторокані (на південний схід від Сурозького моря) живе славний войовничий князь Ростислав. "Греки корсунські, побачивши його вдачу й завзятість, стали боятися його, щоб він як-небудь не пошкодив їм; вони закликали його в Херсонес і на бенкеті в тамошнього намісника (начальника города) отруїли" (М. Аркас, "І. У.-Р.", стор. 49). "Народи гірські, Касоги і другі, повинні були признати себе людьми, які платять данину Ростиславові, і це насторожило греків, які панували в Тавриді. Греки підіслали до князя Ростислава свого славного урядовця Катапана чи Префекта, який умів прокрастися в довір'я. І тоді, коли князь Ростислав угощав позірного (фальшивого) друга, пив з ним вино, Катапан мав під нігтем приховану отруту, яку впустив у його чашу, отруїв Ростислава і поїхав у Херсонес, і врочисто жителям Херсонесу оголосив, що князь Ростислав помре через сім днів. І так сталося" (Н. М. Карамзін; "Історія Государства Россійськаго", т. 2, С-Петербурґ, 1892 р., стор. 48). 169. 1078 рік. Прибулий з Чернігова князь Всеволод Ярославич стає царем України (Руси). Всеволод — зять імператора Візантії. Прибуває з Константинополя грек — митрополит Іоан 2-й (1076-1083). І, як пишуть "Рускія достопримічальності" (т. 1, стор. 94) починає жорстоко осуджувати тих киян, які ще осмілюються триматися старої батьківської віри. З північних колоній України (Руси) — з берегів Оки, Москви, Волги прибули до Києва біженці. І сповістили, що заволзькі болгари взяли град Муром. (Град Муром стоїть на північному березі Оки. Муромці, тікаючи від болгар, поховалися в лісах південного берега ріки Клязьма). На берегах Дніпра димлять степи. Половці знову підходять до Києва. Воєводи закликають молодь іти до війська. Єреї закликають молодь іти в монастирі. "Юнаки повинні думати не про земну Вітчизну, а — небесну. Небесна Вітчизна вічна, свята, душеспасаюча. Земна Вітчизна — справа поганська, грішна, тимчасова, у ній всі ознаки "бєсовства" — замилування до мислення, веселощів, сміху".
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |