| Середа 24-05-08 08:39 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах Мага Віра. Рідна Українська Національнна Віра "РУНВіра"Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! ДЕНЬ 1 1. — І я, і дружина моя просимо Вас — скажіть щось про свою родину, про своє дитинство? У якому оточенні проходили Ваші перші роки життя? Ми маємо дві дитини і ждемо третьої, хочемо, щоб наші діти були духовно і тілесно здоровими, і жили, щоб жила Україна — славилася Родина Рідної Української Національної Віри. — Дорогі мої, істинно кажу Вам: здоров’я дитини починається у серці чоловіка і жінки. Мати прикріплює зачатіє дитини своєї до серця свого, до душі своєї. І від того, з якою любов’ю вона це робить, також залежить здоров’я її дитини. Жінка, бачачи, що її чоловік не жаліє її, дитину виношує у смутках і гірких сльозах, і дитина її може на світ народитися кволою. Побратиме, ждучи дитини, даруй своїй жінці ніжну любов. З любови родиться духовне й тілесне здоров’я. 2. Що ж відповісти на ваші питання? Маючи дванадцять років, я вже знав, що таке гірка чаша життя (голод, холод, притаювання переконань), та я ніколи на життя не нарікав. Я вірив, що і в голоді, і в холоді, і у в’язниці треба жити, бо жити хочеться: жити — значить боротися за життя. Родичі вчили мене: "Не нарікай на погоду, на сонце, на людей, на світ. Не нарікай на життя, що воно не таке, як ти собі бажаєш, зроби сам, щоб воно було краще, вір у себе, і, прямуючи до мети, перемагай усі труднощі. Не нарікай! Ті, що нарікають на долю свою, на людей, на життя, на маму, на тата, звуться недолітками. Не дозволяємо тобі плакати, бо хочемо гордитися тобою. Не дозволяємо тобі любити тих, які є ворогами нашими. Не старайся, щоб тебе любили всі, бо будеш всіма зненавиджений. Ти маєш тиху дитячу вдачу — значить будеш або вівцею, або — левом. Не бійся колючої стерні; тим, що вміють по ній ходити, вона м’яка, як подушка. Не бійся ні води, ні вогню; ті, що вміють цими силами володіти, тим вони не страшні. Ми тебе не б’ємо, і про це люди знають, і нас ти не бий клопотами своїми. Живи, сам думаючи про себе: як постелиш, так і спатимеш. Знаєш, ми позбавлені "права голосу”, ми викинуті на "смітник життя” — ми названі "ворогами народу”, нас вигнали з хати, з села. З татом люди боялися говорити, бо він сказав: "Сталін є господарем у Кремлі, а я на рідній землі”. 3. Люблю радість, і тому розповім Вам про роки мого щасливішого дитинства, яке я мав до семи років. Пригадую, мати казали: весь мій рід ждав мене. Коли моя мати носила мене в лоні своєму, вона чулася найщасливішою в світі жінкою. Їй дуже хотілося бути матір’ю, її дитячі роки були заполонені любов’ю до дітей. Стрінувши то там, то там маленьку дитину, вона бігла до неї і ласкала її. Усі знали, що вона любить дітей. Її сестри любили її. Її батьки любили її. Її свекруха була відомою в селі повитухою, знала, які поради давати невістці. Мій батько любив пісню. Парубкуючи, казав "Хлопці, заспіваємо”. І в селі ті, які хотіли з нього легко покепкувати, казали "хлопці, заспіваємо”. Він не гнівався. Він, стоячи вечором з парубками між вербами біля річки Рать (річка Рать тече долиною села Богоявленське), співав свою улюблену пісню: "Я сьогодні щось дуже сумую, про козацькую долю згадав. І про славу свою не забуду, що колись я, мов сокіл літав. Вдарять дзвони у слушну годину і підемо в останній ми бій! Ти воскреснеш, моя Україно, в повнім блиску і славі своїй!” З піснею він жив. І з радости, що скоро буде батьком, він піснями розважав свою любу дружину Світанну (Оленку), яка була тихою спокійною жінкою, залюбленою у вишивки, які вміла сама видумувати: вся її хата була уквітчана вишитими рушниками. У звичайній селянській хаті білій, критій соломою, в якій було багато сонця, веселих кольорів, радости і любови, усі були залюблені в життя. 4. Ранком село Богоявленське розбудили дзвони: піп Афанасій скликає людей до церкви на велике свято християнське, а біля хати Терентія Полікарповича Силенка повно людей, ніхто до церкви не поспішає. І Терентій Полікарпович не йде до церкви відзначати Воздвиження Чесного Хреста. Сьогодні, 27 вересня (ранком, в неділю на Воздвиження Чесного Хреста) він став батьком, воздвигнувся на світ син-первісток. І приятелі принесли дари (квіти, вишнівку, паляниці). І сміх — побратим Оксентій віз на ярмарок дині і кавуни, та, почувши, що в побратима Терентія син народився, завернув з дороги і все, що на возі, передає, як дар, кажучи: "Та щоб ріс син здоровий, як ось ці свіжі, росою вмиті дині та кавуни!” 5. — Учителю, і в селі Богоявленське Ви були охрещені? — Я був освячений за скитським (козацьким) обрядом. Оповідала мати, що вже було холодно. Вода в мідяному котлі замерзла, лід макогоном потовкли і мене голого занурили з головою в крижану воду. Вихопивши з води, поклали на теплий кожух, весь я від такого освячення ніби пробудився, зарум’янився. Мати казала: "Ти тоді побадьорішав і став дуже рухливим”. І, щоб я міг зігрітися, мене закутали. Гості стояли біля кожуха, на якому я лежав у сповиточку, і кидали гроші, "щоб був багатим”. А дід Трохим (батько моєї мами) стояв переді мною на колінах і, не звертаючи на людські поговори, молився до Дажбога. Усі знали, що він язичник. І всі терпіли його за його веселу добру вдачу, за його любов до людей і Матері-Землі. 6. І оповідали мати, дід Трохим брав мене на руки і йшов за село. На скитській могилі, де ростуть маки, волошки і чебрець, він учив мене міцно стояти на ногах. І гуторили сусіди, що перед початком цієї науки, дід урочисто скидав шапку, клав її під коліна, піднімав руки до неба, і сам (своєю душею створену молитву) промовляв. Потім святковим тоном обіцянку складав: "Предки, до Вашої землиці святої, з якої Ви вийшли і до якої на вічний спочинок відійшли, і яку Ви пристрасно любили і нам її, як скарб життя передали, сьогодні торкаються п’яти мого нового внука! Озветься хай в його серці Ваш Добрий Дух. Воля хай Ваша і ясновидюща обачність стануть світлом у храмі його світорозуміння і світовідчування! Обіцяю зігріти його серце добром і любов’ю до Вас, о Предки!” 7. Дід Трохим умів розвивати мою уяву. І я відчував: біля мене присутні ті, що породили мене і сотворили образ народу мого. І в образі народу мого я бачив свій образ. І люди села Богоявленське не знали таїни моєї любови до них: я в їхній усмішці бачив моє щастя. Мене тішило оточення — там хтось будує хату, сусід пасе корову, дівчина Віра сидить на вишні і співає, на високій груші кує зозуля, огудиння вилізло на клуню. І на стрісі виріс великий гарбуз. Вечором у ставку скидаються коропи, на вгороді кумкають жаби, на подвір’ї пахне сіном, тато біля повітки клепає косу, а мама готує вечерю; і все мені подобалося, і я завжди мав усміхнене обличчя. О незабутні дні дитинства! І хоч до крови колола стерня мої ноги, коли я ніс у глечику воду до матері, яка на рідній не своїй землі збирала колоски, до болю солодкий був цей перший труд. І хоч задушливий був дим у хаті тоді, коли не хотіли горіти в печі мокрі дрова, але тяжко його забути. Тяжко забути біль, після якого приходила радість і висихали сльози. Тяжко забути тата, якого чекісти на ріллі біля плуга револьверами побили (він не хотів відмовитися від рідної землі) і закривавленого зв’язали на возі. І він, від’їзджаючи, прощально дивився у мою сторону. І усміхався, щоб я не плакав, а я в його усмішці бачив біль, глибоку душевну гіркоту і любов до мене. І сьогодні мені тяжко вирвати з душі перші дитячі вражіння, вболівання, радощі. Здається я ніколи не був дитиною — рано в моїй душі народилася любов до рідного і ненависть до тих, які катували мого родителя. 8. Пам’ятаю, дід Трохим будив мене на світанку. Він над вухом (щоб ні мама, ні світ людський не почув) говорив: "Вже починає благословитися”. Він умивав моє обличчя криничною водою. І краплями освіжав потилицю собі і мені. І ми, ніби на якусь врочистість, ішли попід житами на могилу Предків. Дід усміхався. Він був міцний, як дуб і добрий, як дитина. Ми інколи вдвох так сміялися, що сльози появлялися на очах. І дід говорив: "Буде, буде вже, бо під серцем колотиме”. А сам він сміявся на весь світ, і всім було весело біля нього. Його біла, як сніг, борода виглядала кращою, як у святого Миколи Чудотворця на порепаному образі, що висів на покуті. Я вірив усім іконам, що рядами висіли у дідовій хаті, обкутані вишитими рушниками від жертки до мисника, але рідному дідові моя душа вірила більше. Ікони були мовчазні. І люди на них намальовані суворі, чужі, не наші, і всі в убраннях іноземних. Дід же був рідним для мене, і я відчував його теплі руки, і коли він гладив мене по голові, то вони пахнули хлібом і корою сухого дуба. Коли баба (моя баба Марія) годинами простоювала на колінах перед "чудотворними іконами” св. Варвари, св. Ґеорґа, св. Миколая, дід спокійно на свою неписьменну і добру подругу дивився. Вона тішилася богами. Він терпів — шляхетне було в нього терпіння. З почуттям душевного огірчення, сідаючи за стіл обідати, він ложкою показував у сторону святого Ґеорґа і повторяв слова відомого письменника: "Хто не пізнає самих таки греків у цих грецьких богах?”
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |