| Середа 24-05-08 08:39 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах Мага Віра. Сторінка 165216. (Є в нашому народі прислів’я: "Звів дівчину ти, паничу, то бери її!
Не кидай людям на посміховище, не пригноблюй її”. Константинопольська
патріярхія обманула молодого Великого князя Володимира. Осміяла його
древню славу, пригнобила і кинула на посміховище — тепер підпорядковує
Україну (Русь) татаро-монгольській військовій казармі (Москві)).
"Царгородський патріярхат (...) вів завжди протиукраїнську політику. Упадок галицької (православної, — Л. С.) митрополії в 1347 році це перший прояв постійного змагання підпорядкувати всі Українські землі під релігійний вплив Москви” (Лужницький, стор. 142). Ні, ні, це не перший прояв: константинопольський патріярх веде протиукраїнську політику від 988 року і особливо успішно проявив її в часи князя Андрія Боголюбського. 217. 1352 рік. У Константинополь прийшов якийсь мандруючий монах Теодорит. І сказав патріярхові Калістові 2-му, що коли він його висвятить на Київського митрополита, то він (Теодорит) буде караванами спрямовувати хліб, мед, шкуру до патріярха. І спрямовуватиме побожних рабів на рабські ринки: раби з великої побожности і любови до рідної церкви ітимуть у рабство смиренно. Патріярх хотів монаха Теодорита висвятити на митрополита, та, дізнавшись, що він не має ні князя, ні війська, щоб обіцянки виконати, прогнав його. І поїхав монах Теодорит у Тернів до болгарського патріярха і розчулив його обіцянками. І він його "висвячує на митрополита Київського і всея Русі” (Лужницький, стор. 149). Др. Г. Лужницький тут же пише, що "Його не визнає ні Польща, ні Литва, але визнає його частинно Київ... Що з ним сталося — невідомо”. 218. 1353 рік. Митрополит "Київський і всея Руси” Теоґност утратив вірних приятелів (хана Узбека і його низького раба Івана Калиту), з якими він грабував православних християн. Грабував впевнено, по-варварському. І кожний українець (русич) на своєму каркові відчував "вплив візантійської культури”, і під цим впливом був примушений ставити церкви за візантійським зразком, і в церквах бити поклони до візантійських ідолів (образів) за візантійськими правилами. "Митрополит Теоґност, відправляв каравани-дари у Константинополь імператорові й патріярхові. Побожні православні не відважувалися осуджувати його візантійської захланности. Непокірних він карав, наносячи (за законом святого Іоана Злотоустого) "від 9-ти до 40-ка ран”: тіло посудина гріха. Кати, які з наказу митрополита Теоґноста, били побожних християн, рекли: "Б’ючи тіло, спасаєм душу”. Новгородський літопис пише, що Новгородський архиєпископ Мойсей написав листа в Константинополь патріярхові й імператорові, що "митрополит Теоґност діє насильством”. Жодної відповіді з Константинополя архиєпископ Мойсей не отримав. Митрополит Теоґност, розуміючи всю важливість покровительства ханші Тайдули, звичайно, їй рекомендував перед своєю смертю майбутнього свого наступника (через спеціяльних послів і через єпископа Сарайського), і сприянням ханші Тайдули міг покористуватися й Алексій, щоб відхилити Іванові Івановичу суперника, який появився” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 195). Митрополит Теоґност помер 11 березня 1353 року. 219. Хто такий Алексій? Монах Алексій народився у Москві, Іван Калита був його хрещеним батьком. Московський князь Іван 2-й (син Калити) послав дарунки у Константинополь патріярхові: московський монах Алексій (підтриманий Ордою) став митрополитом Київським і всея Руси. І живе він у Москві. Християни України (Руси) "з любови до своєї рідної православної церкви” стали підлеглі митрополитові-москвинові Алексію: таке веління патріярха Филофея. Москвин Алексій висвячений на митрополита "з тією метою, щоб він був для князів Московських тим, чим були для них сам Теоґност і попередник його св. Петро” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 193). І тут же (на стор. 195) Е. Голубинський пише, що "Коли (Московському князеві) Іванові Івановичу вдалося... отримати у хана ярлик на право бути Великим князем, то з великою певністю треба тут підозрівати старання митрополита Алексія”. 220. Україна (Русь), як пишуть історики, "входить у склад литовської держави”. Князь Ольгерд (гордий литовець) сповідує рідну литовську віру, не вважає себе християнином. Військо його бадьоре, натхненне наукою литовських волхвів, які проповідують терпеливе ставлення до всіх релігій і славлять мужність литовського воїна. Князь Ольгерд має у своїх руках дороги Дніпра, Дністра, Прип’яті, Бога. Його границі біля Чорного моря, на сході — біля Дінця. На півночі його військо стоїть майже на передмісті Москви. Якщо б в Україні (Русі) була рідна віра, опікувалися б духовним життям українців (русичів) волхви (народні поети, співаки, любомудри, учителі — охоронці батьківських обрядів, законів, звичаїв, молитв, заповітів). І жодні чужі духовні сили не мали б ні прав, ні можливостей підпорядковувати їх і Вітчизну їхню тій чи іншій юрисдикції. Духовна незалежність стояла б в основі незалежности народу і творення його державної сили. Князь Ольгерд знає, що українці (русичі) не мають рідних духовних учителів. Українці підлеглі чужим духовним провідникам (присланим з Візантії). І він (Ольгерд) посилає у Константинополь патріярхові Калікстові дарунки і посилає монаха Романа — кандидата на митрополита Київського і всея Руси. Москва, почувши про це, перекупила на свою сторону патріярха Калікста: монах Роман не висвячений на митрополита. Коли Калікста помер, Ольгерд послав дари новому патріярхові Филофеєві. І він, дари прийнявши, висвятив Романа на митрополита. Якщо попередні митрополити молилися у церквах за ханів, які сповідували татарську віру, то чому митрополит Роман не може молитися у церквах за князя Ольгерда, який сповідує литовську віру. Князь Ольгерд тішився, що звільнив Україну (Русь) від церковної підлеглості москвинові-митрополитові Алексієві. 221. (Варварська Візантія, отримавши нові коштовні дарунки з Москви, знову підпорядкує Київ митрополитові, проживаючому в Москві. Вона робить це, маючи три вигоди: 1. Ярлики ханські дають право патріяршим посланикам вивозити з України (Руси) зерно, шкуру, мед, віск, ріг, хутра, золото, срібло. 2. Українці (русичі), будучи Візантією підпорядковані митрополитові, проживаючому в Москві, не могтимуть мати князя в Києві, який би ознаменовував незалежність Києва, бо Київ перестав бути митрополією (столицею митрополита — батька України-Руси). 3. Патріярх за ведення політики, корисної для хана і князя Московитії, має право безконтрольно експлуатувати православних рабів України (Руси): якщо б Україна (Русь) була самостійною, то патріярх утратив би право її грабувати, і тому він (і всі його попередники) при допомозі попів поборює будь-які прояви відродження державної України (Руси). Митрополит Алексій знає, що в Орді тепер найсильнішою особою є ханша Тайдула (жена хана Чанібека, чи Жанібека). У Орді він (Алексій) отримав ярлик (право), у якому хан Чанібек написав: "Чингіс хан і перші хани, отці наші, піклувалися церковними людьми, які в церквах за них Христові молилися. І ми митрополита Алексія обдаровуємо правами, він, сидячи на престолі, молитиметься до Христа за нас і за наше плем’я”. Справа митрополитова особливо важлива. Він має владу, отриману від патріярха, від князя і від хана. 222. Хан Чанібек перебуває у походах — грабує кавказькі племена. Ханша Тайдула сидить на престолі, її розважає і лікує митрополит Алексій, він молиться за її здоров’я. Незлюбила ханша Тайдула хана Чанібека, і він почав нездужати. Коли митрополит Алексій їхав з Орди у Москву, Бердибек (улюблений син ханші Тайдули) увійшов у шатро і зі своїми спільниками кушаком на престолі задушив свого тата-хана Чанібека. Хан Чанібек мав вісім жінок, гордився дванадцятьма синами. Бердибек (син Тайдули) усіх їх повбивав. Тайдула проголосила сина Бердибека ханом, а молодших своїх синів (Кулпу і Науруса) заступниками. Тепер вона позбулася не тільки суперниць, а й їхніх синів. Вона могутня й багата, біля Москви має татарське селище, де живе її сильний рід, селище зветься Тайдула (тепер славне місто Тула). Зв’язок митрополита Алексія і ханші Тайдули був теплий, "і це послужило на користь Москві” (Е. Голубинський, т. 2, стор. 196). Побожним православним потрібні чуда. Чуда їх чудують, хвилюють, а головне — об’єднують і здисципліновують. Митрополит Алексій, знаючи це, проголошує у Москві московське чудо. Оголошує в соборі, що на могилі святого митрополита Петра, який у 1325 році помер у Москві, вночі "сама загорілася свічка”. І він москвинам у церкві показав чудотворну свічку і біля кивота порізав на кусники і, як святощі, роздав (під божественне співання хору) побожним православним. (Ті, які знали, що Алексій сам вночі засвітив свічку, тішилися, що свята таїна тільки їм відома і на славу московського чуда — мовчали). 223. 1359 рік. Бердибек (син Чанібека, внук Узбека (Азбяка)) у шатрі випив кумису, що йому підніс його приятель Тавлубей. І помер на престолі тихо, без мук. І ханом став його брат Кулпа. І Кулпа дав наказ: усі князі і митрополит повинні приїзджати до нього з поклонами. Він даватиме ярлики. Віз князь Московський дари ханові Кулпі, а віддав їх ханові Наурузові (Наврусові). (Хан Наурус з своїми двома синами у шатрі зарізав свого брата-хана Кулпу і тепер сидить на престолі). (Чужі релігії не тільки роз’єднують народ, а й деморалізують його синів: тоді, коли татари сповідували татарську віру, між ними була зрідненість, єдність, і вони завойовували світ. Хани, мурзи, беї, почавши ставати мусульманами і християнами, впровадили у ханське шатро чвари: у хана Чанібека сини (від ханші Тайдули) Бердибек, Кулпа і Наурус мали три релігії — мусульманську, татарську і християнську). 224. Християнинові ханові Наврусові прийшов поклонитися мусульманин — баскак Хидир: кланяючись, убив його. І сів на престол. Щоб спокійніше ханствувати, він убив Теміра (сина Наврусового) і його приятелів. (У Москві смуток: Орда падає. Упаде Орда і привалить Москву. Новгородці, тверці, псковці, рязанці оголосять свої государства самостійними. Ні, Орда ще сильна; падаючи, вона владу, скарби, землі, досвід і кров передасть Москві, яка заслужила на це). З Москви спішить князь Димитрій, внук Калити, на поклін до хана Хидири. Хана Хидиру на престолі зарізав його син Темихоржей. Татари (переважно турки), бачачи неспокій в Орді, починають селитися у тихому граді Тайдули (Тули), інші — їдуть до Саїнової юрти (в Казань), оселюються у Москві та її околицях. Їдуть татари возами, женуть отари з собою, з ними діти і старі люди. "Де Казань?” — питають вони, маючи на увазі Саїнову юрту. (Татарське слово "казань” значить "золоте дно”, "котел”). На гористих берегах горішньої Волги люблять оселятися татари: земля Московитії їм нагадує їхню Прибайкальську батьківщину. І стиль життя москвинський не дуже відрізняється від татарського: у москвинів так, як і в татар, на першому місці стоїть полювання, плекання скоту. І військові походи, щоб збагатитися здобиччю. У Орду вторгнувся баскак Мамай, убив хана Темихоржея і сів на престол. Не будучи людиною ханського роду, він проголосив ханом свого приятеля Абдулу, сказавши, що він є сином третьої жінки хана Хидири. Баскак Калдибек об’явив себе сином хана Чанібека, вторгнувся у шатро та (в 1361 році) біля престолу він був заколений. 225.1361 рік. Татаро-Монгольська орда починає ділитися на малі орди. Є хан Мурут — брат убитого хана Хидири. Є хан Булгак — його орда осілася на північній Волзі, там, де була Болгарська держава. Є хан Таґай — його орда оселюється на землях Мордовії, хоче мирно жити з Московською ордою (військом). Князь Московський Димитрій (внук Калити, вихованець митрополита Алексія) стривожений, що князь Димитрій Константинович, який живе у граді Суздалі, побував в Орді і купив собі титул "Великого князя”. Хоче, щоб Димитрій (внук Калити) був йому підлеглий. Митрополит Алексій (родич Калити) урятує свого улюбленця — князя Димитрія Московського. 226. 1362 рік. Київ. (Якби в цей час у Києві, Чернігові, Переяславі, Львові, Люблині, Новгород-Сіверському, Турові, Браславі, Бресті, Галичі, Володимир-Волинському, Курську були українські князі (слуги татарські), вони б могли, об’єднавшись, вигнати з України (Руси) вторжників — литовців князя Ольгерда). Ольгердів син Володимир став Київським князем. Україна (Русь) не має ні князів, ні війська. Є великий народ, поділений, як знаємо, на тисячі самостійних громад. Громада не пов’язана з громадою одним авторитетом. Староста (виборний) не підвладний старості. Немає такого авторитету, який би скликав з’їзд старостів, щоб вибрати царя України (Руси). Православні у церкві навчені, що вибраний цар не є царем, а звичайним світським наставником. Справжнім царем є той, хто царює "з Божого веління”. Митрополит може проголосити, що "цар Богом посланий”, але в Україні (Русі) митрополита немає. Митрополит Роман щойно помер, Константинопольський патріярх оголосив, що християнська Україна (Русь) підлегла митрополитові-москалеві Алексію, який живе в Москві. Польські вторжники вторглися у Львів, Холм, Галич, Камянець, оголосили українців польськими рабами. Українські юнаки, довідавшись, що на Наддніпрянщині, загарбаній литовцями, є месники народу (запорозькі косаки), йдуть з Львівщини до дніпрових Порогів. 227. У Азії і Европі тільки той князь визнаний князем, який сідає на одідичений престол, або який на престолі освячується (коронується) буддистськими, шінтоїстськими, індуськими чи християнськими святителями. Україна (Русь) має духовних святителів, наставлених Візантією. І вони служать Візантії, бо нею наставлені. Вони не мають прав того чи іншого українця (русича) коронувати. І на користь державного життя народу проректи: "Коритися цареві — коритися Богові. Бога бійтеся, царя шануйте”. (Провідники-самородки Українського народу, які очолюватимуть те чи інше народне повстання проти гнобителів, будуть церквою названі "розбойнікамі”, "бунтовщікамі”, "гайдамакамі”, "порушниками законности”. Чому? Бо народні повстання — справа антихристиянська. Чому? Бо "нехай кожна людина кориться вищій владі”, "влади, існуючі, встановлені від Бога. Тому, хто противиться владі, противиться Божій постанові” (До Римлян, 13, 1). Українець, який будучи християнином, противиться владі ханській, "противиться Божій постанові”). У степах України (Руси) множаться загони запорозьких косаків — народних месників. У них головне гасло — "Вольность”. Змагаючись за "вольность”, вони про державне життя не думають. Здобути "вольность” можна й без держави, але, щоб її вдержати, треба мати державу — косаки про це не знають. Косацький загін має атімана: атіман вибирається і скидається підкиданням шапок; його влада слаба й тимчасова; косацький загін обмазує болотом чоло вибраному атіманові, щоб не зазнавався, не був погордливим, самовпевненим. Князь Ольґерд має військо невелике, але він став могутнім, покликавши до війська українців. Він тримає землі Курщини, Брянщини, Смоленщини. Він підходить до неплодоносної землі Московського князівства, де тепер княжить молодий князь Димитрій (внук Калити). 228. Немає сьогодні такого народу, який би кровно не був змішаний з тим чи іншим народом. Князі Московитії, одружуючись з доньками і сестрами ханів, та здійснюючи у Москві хрещення татар, омосковщували татар. У Києві відбувалося окиянення литовців. Князь Ольґерд одружив своїх синів Гліба і Любарта з українками. Литовці у Києві говорили по-київському, їм подобалися свята — Купала, обжинки, стрітення, щедрівки. Вони (литовці) відчували у цих святах спорідненість з святами литовськими. Кияни, знаючи, що литовці тримаються рідної батьківської віри (не вважають себе ні грецькими, ні латинськими християнами), повідважнішали. Почала буйно розвиватися українська народна творчість, обрядність. Литовці не дозволяли попам і монахам переслідувати тих киян, які колядують, обмінюються писанками, відзначають свята Купала. Польща, будучи від 1242 року оборонена від татар Україною (Руссю), мала можливість багатіти, міцніти, зброїтися. Тепер її король Казимір, грабуючи українців Західної України (Руси), вважає, що довершує святу справу, корисну для католицької віри і Польщі. 229. Польські вторжники були зачаровані полями, ріками, лісами, узгір’ями Західної України (Руси). Їм хотілося українську землю називати польською. Король Казимір оточував українські села, вирізував мирних українських хліборобів, не даючи пощади й немовлятам: прагнув українську землю заселювати поляками. Українці не мали війська, щоб себе оборонити. Боролися, керуючись інстинктом самозбереження: коли невелика група вторжників вторгалася в село і починала грабувати, хлібороби її знищували вилами, сокирами, списами. Оборонялася кожна хата, садиба. "Я довершив священну дію — убив ляха, який вторгнувся на Українську землю, щоб в українській хаті гнобити українця”, — говорив хлібороб, цілував батьківську ріллю, їй віддаючи останні краплі свого життєрадісного серця. (Українці сміливі — коли приходила справжня тривога, вони ставали земними богами. Без вагань внуки Дажбожі кропили рідну землю своєю кров’ю. Билися з вторжниками до нестями. Умирали, не вірячи в смерть — вірили, що життя віддають, щоб жити у серцях внуків і правнуків: ... червона тепла кров ллється з грудей — тихо входить у весняну землю — освячується зорями небесними, золотоколосими нивами, єством вічного українського "Я”). 230. Чим Україна (Русь) чарує чужинців? І чому чужинець, українські землі побачивши, не хоче їх лишати, "братається” з українцями, обманює їх, використовуючи всі засоби (віру Христову, слов’янські сантименти, підкупство, зрадливі договори, залякування)? Відповідь дає мемуарист Михайло Литвин, пишучи, що: "Київ має грунти такі родючі і легкі для оброблення, що коли виорати їх парою волів, і то тільки один раз, буде пребагатий урожай. Навіть не оброблені ці землі дають рослини поживні для людей своїм корінням і стеблом. Також дерева з різними благородними овочами і виноградні лози з великими китягами, зовсім добрими, вони дико ростуть”. "У старих дубах і буках, дуплястих від старости, часто бачимо рої бджіл і стільники прегарні кольором і запахом. Звірів у лісах і на полях така сила, що зубрів, диких коней і оленів б’ють тільки для шкури, а з м’яса беруть тільки хребетні, товстіші частини, решту кидають — так його дуже багато. Олениць і диких кабанів зовсім не вживають. Диких кіз така маса прибігає взимку з степів у ліси, а влітку в степи, що селянин б’є їх тисячами. На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птахів сила предивна, так що весняною порою хлопці набирають повні човни яєць качачих, диких гусей, журавлів, лебедів, а пізніше набирають повні хижі молодих птахів. Орлят беруть до кліток задля їх пер, що приладжуються до стріл”.
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |