| Середа 24-05-08 16:05 |
Вітаю Вас Гість Головна | Реєстрація | Вхід | RSS |
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Вечер в Карпатах Мага Віра. Сторінка 24924. Кожний обряд (наш чи чужий) обумовлений турботами за померлою
людиною. Є різні поняття турбот у різних племен, є різні поняття життя,
душі, вічности і смерти. Продовжуємо знайомитися з обрядами поховання,
які були створені нашими Прародителями. В кам'яну добу в Оріяні
(Праукраїні) покійників ховали переважно в печері — на лоні тата Оря,
будували для нього "дам" (домовину).
І ставили біля нього глек з узваром, дзбан з кашою, клали стрілу, лук, різні знаряддя праці, одяг. Щоб покійник довго зберігав свій вигляд у сухій (глиняній) печері, обличчя його прикрашували вохрою, чоло вінчали сушеними духмяними квітами. Покійник мав таке мешкання, як жива людина. Живі свято вірили в загробне життя. Вони були певні, що померлий прийде до померлих і оповість їм про своє буття. 25. Українське плем'я мало декілька обрядів поховання. Археологи помиляються, пишучи, що то були племена "різних культур". Плем'я мало одну матеріяльну й духовну культуру. Стиль обряду поховання залежав від пори року і місця, та від того, хто помер. І як? Володарів ховали в їхніх житлах (печерах, землянках, гробах), у широких (камінням викладених домовинах), в лісах під дубом. Жило повір'я, що душі володарів всесильні — вони навіть після смерти відвідують живих і тому їм треба догоджати; їх треба на врочисті свята запрошувати в гості; їх треба поминати. Вони біля померлого володаря клали все, що він має найкраще: золото, діяманти, прославлені в боях мечі, злотом куту зброю; ставили новий віз і коней. І коли дружина володаря виявляла бажання йти зі своїм ладом у "вирай", її одягали пишно. І давали їй напій вічности. Нещодавно розкопані могили виявили казкові багатства. В жодній країні світу не знайдені такі вибагливі розкоші, такі подивугідні ювелірні вироби! 26. Історики чужоземні занотували, що оріянка (українка) найвірніша в світі дружина. Вона ділила з мужем життя і смерть. Ніхто її не примушував пити напій вічности. В неї любов була вище життя, і тому вона гідно ділила долю свого лада. І ці поняття любови оріяни (українці) п'ять тисяч літ тому принесли до Індії, і там плекали їх. Англійці, окупувавши Індію, заборонили жінкам під час поховання мужа пити напій вічности. Наші предки спостерегли, що яка б не була пишна домовина, час (всевладна сила) її руйнує. Прикре те, що до покійника приходять непрохані гості (звірі, комахи) і шкодять йому. Все, що живе (крім людини), боїться вогню. Виник обряд Вогняного Поховання, величний і зворушливий. У широкому степу творилася з дубових колод прямокутна гора, вища за хату. І на гору по ступеньках виносилася домовина. Стояли чотири почесні вартові, тримаючи смолоскипи. З городищ і селищ ішли і їхали люди, щоб віддати останній поклін померлому. Після прощання, що супроводжувалося тужінням жінок, духовний володар (атівіра) піднімав знак Дажбожий. І всі затихали. Атівіра торкався вічним вогнем до багаття. І всю ніч на десятки кілометрів осяювалися небеса палаючим сонцем Поховального Вогнища. Покійник перевтілювався у вогонь. Він переходив у небесну Святиню Духа Предків. 27. Старі єгиптяни мали три способи бальзамування: дешевий, середній і найдорожчий. Вони тіло насичували солями, речовинами, які стримували розклад, вживали ароматичні смоли. Мумії, пролежавши тисячі літ, збереглися. Грек Геродот у "Четвертій Книзі" пише, що скити (оріяни-українці) бальзамували своїх володарів, вживаючи ганус, купер, ладан, насіння селери. Наші предки мали свій (ні від кого не позичений) спосіб бальзамування. Між Нікополем і Запоріжжям мріють численні Святі Могили (Домовини Предків наших). На Святих Могилах росте євшан зілля, чебрець, палають маки; щоранку на них сходить степове ніжне сонце, вони свідки ратних змагів, народних радощів і вболівань. У Святих Могилах спочивають ті, що нам дали життя і скарби земні. Нещодавно розкопана Свята Могила володаря Тургата. Знайдені кості, біля їх хутра, одяг, віз, коні; біля узголів'я покійника їжа — кусні баранини, каша, м'ясо кінське у шкіряних торбинках і тут же могутній мідяний тризуб. Перед тим, як поховати володаря, вони (кмітливі предки наші) бальзамували його і сорок днів возили від одного племени до іншого, всі дарили останній доземний поклін. 28. Коли ми ховаємо покійника, ми платимо данину життю. Нам приємно, коли ми приємні. Нам приємно, коли ми приємно проводжаємо в останню дорогу людину приємно. Обряди — це квіти, оформлені хвилювання, роздуми, надії, це все те, без чого людина не може бути людиною. Пам'ять не є мудрістю, але немає мудрости без пам'яти. І про це щодня пам'ятали наші предки. Володар Оріяни (Праукраїни-Скитії) славний Дантур сказав володареві Персії Дарію Першому: "Я ще ніякої людини досі не злякався і ніколи не тікав від неї. І тепер від тебе не тікаю. І нині я роблю те, що й завжди". 29. І коли володар Дарій Перший спитав, чому воїни володаря Дантура не починають бій, володар Дантур відповів: "Ми маємо могили наших батьків. Знайдіть їх і попробуйте нищити їх, о, тоді ви побачите, чи будемо воювати з вами за могили чи ні!" (Геродот, Четверта Книга). Предки наші вірили (у них Рідна Віра була), що могили, де спочивають серця їхніх батьків — найбільші святощі і скарби, і вони за них готові голови покласти у рівному чи нерівному змагові, і в цьому таїться військова і духовна сила кожного племени, здібного цінувати волю свого самобутнього "Я". Людині хочеться (таке прагнення доброї людини) пам'ятати людину, яка здійснювала великі подвиги, обдаровувала світ потужніми мислями і пристрасними хвилюваннями. Нещасний той народ, в якого хоріє пам'ять, або має звихнення (нездужають дії центральної нервової системи), має скалічений погляд на світ: стає на коліна перед мощами чужих преподобників і гадки не має спитати себе: хто я, де я, де могили предків моїх?! 30. Треба, щоб українці створили Інститут Експериментальної Психології, який би всесторонньо досліджував шляхи розвитку УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОЇ АКТИВНОСТИ (УМА). До вміння пам'ятати великих людей належить головний принцип етики (поведінки). Уміймо всюди і завжди (в найтяжчих умовах) пам'ятати самі себе. Уміймо плекати культ великих людей, уміймо їх плекати з колиски, щоб вони були нашим зразковим духом і нашою могутньою плоттю. Від того, чи ми маємо розвинений культ великих людей, залежить аристократизм чи благоглупе зубожіння душ наших, наших національних манер і понять. Розвинена Духовна Пам'ять — джерело національного збудження і національної організованости. 31. Там, де блаженствує велика віра в життя, смерть не страшна. У священних "Рик Ведах" читаємо: "Арії епохи "Вед" прийшли до Індії раді своєю долею, охоплені приємністю перемоги. Вони любили Життя у всій його наявності, і тому вони мало цікавилися майбутністю душі. Життя уявлялося їм яскраве й радісне, вільне від неприємностей, які виникають від роздратованого духа. Їх не спокушала смерть. Вони бажали собі і своїм потомкам жити по сто осеней". 32. На Криті критяни (оріяни), а також у догрецькій Греції (Пелазгії-Мікенії) пелазги-оріяни мали жалісні обрядові танці поховання. Рухами тіла вони передавали глибокі внутрішні бентеження — страждання душі. Вони одночасно поховальними танцями стверджували, що смерть не жахає їх. Вмираюча людина розлучається із земними клопотами, тілесними і душевними щемами і йде у "вирай" (у вічне царство Дателя Буття (Дажбога). Гуцули під час поховання грали в трембіту, перемагали смерть обрядовою безжурністю. Вони не примирялися з думкою, що леґінь помер. Оріянський (український-мікенський) обряд поховання з жалісними танцями були позичили собі вторжники (греки) і в потворний спосіб запроваджували його в життя сім століть. Вони улаштовували танці в супроводі арф і флут. У шостому столітті до "нашої ери" Солон (законодавець Греції) заборонив грекам улаштовувати обрядові танці поховання. Є в народі вислів "танець смерти". В Німеччині — "Тотентанз", в Іспанії — "Данза де ля мурте", у Франції — "Дансе Макабре". Французьке слово "макабре" створене із жидівського "макабе" (молотник) від прізвища братів Макабеїв (в українців-чужовірів у честь їх влаштовується "рідне" свято Маковія), які були на хрестах розіп'яті в 170 році до "нашої ери" за участь у жидівській партизанській війні проти царя Сирії Антіофуса Епіфанія. Справді, французи більше люблять звати "танець смерти" "Вадо Морі" (Іду зі смертю). На початку 16 століття німці створили музику для "Тотентанз". Композитор Ліст написав ноти (для піано і оркестру) для "Тотентанз", а композитор Мусоргський — для "Пісень і Танців Смерти". 33. Наші предки вірили, що так, як після ночі приходить день, після смерти починається життя; життя померлого починається в країні Вечірнього Сонця (у царстві Духа Предків), і тому й для нас (це клич рідної духовости) жидівсько-євангельські поняття смерти виглядають безсердечними. Наприклад, "Псальми" (88, в. 10-12) голосять: "Хіба на мерцях сотвориш чуда? Хіба померлі встануть... Хіба пізнають у темряві чудеса твої". Виходить, що мерці — справа маловартісна, бо на них "хіба сотвориш чуда"? Є такі, що навіть на мощах "сотворяють чуда", і про це голосять у церкві. "Мертві не будуть хвалити Бога" ("Псальми", 115, в. 17). "Я Бог Авраамів і Бог Ісааків і Бог Яковів. Не є Бог мертвих, а живих" (Маттей, гл. 22, в. 32). Авраам, Ісаак — мертві. Коли так, то "на лоні Авраама" немає Бога? "На лоні Авраамовім, в оселях спочинку... — нехай оселить тебе Христос" ("Требник"), але ж там немає Бога!? "Не є Бог мертвих, а Бог живих" (Марко, гл. 12, в. 27). 34. Ми внуки Дажбожі і маємо "Мага Віру", де вмотивовано твердиться, що "Дажбог — Володар Світу Духовного і Тілесного, Існуючого і Неіснуючого, Мертвого і Живого". І той, хто має таке поняття Дажбога, той вірить у себе, той внук Дажбожий — внук Дажбожий не вмирає. Він, упокоївшись, перевтілюється в суцвітті і в багатонасінні грядущих поколінь; вважаю, що коли б такого перевтілення не було, то не було б процвітання людської духовости, не було б розвитку людського богатирського розуму, людина б не збагачувалася благотворними інстинктами, і тому була б рокована на безпорадне животіння. Обряд Поховання — вічнозелене древо, оздоблене тремтливими перлинами сліз і душевного благоговіння. І тому я не проголошую "догм". Будучи Вашим духовним провідником, зазначую, не можна здійснювати обряду поховання, докладно не знаючи причини відходу людини зі світу цього. Рунтато (рідний український національний тато), отримавши вірогідні відомості, чому людина лишила світ, дає розпорядження її тіло шанобливо принести до Святині Дажбожої. 35. У Святині Дажбожій відлунюється врочиста мелодія. (Композитори Бетховен і Чайковський були під впливом чарівних скарбів української народної творчости і про це свідчать їхні твори. Варто, принаймні до того часу, поки будуть створені нами поховальні мелодії, вживати дещо зі вступу симфонічної поеми "Еґмонт", дещо з симфонії Патетичної, дещо з відповідних творінь ріднодушного Лисенка, не треба обминати і рідних народних поховальних пісень, і задушевної гуцульської трембіти). 36. Домовина з покійником стоїть біля жертовника Вітчизни. Біля покійника почесна варта: чотири побратими тримають свічі, які нагадують смолоскипи з віків Оріяни (Праукраїни); через плече в кожного лежить блакитно-злота стрічка, на якій (на грудях) зображений знак Дажбожий. Рунтато підходить до Жертовника Вітчизни, де горить вічний вогонь Духа Предків і стоїть хвилину в глибокій задумі. Він запалює свічу, беручи світло від вічного вогню духа Предків, і несе до присутніх. Присутні запалюють свічі. Всі опановані таїною Духа Предків Рідних. 37. Покійник покритий білосніжним блаватом, що означає: він відійшов від життєвих страждань, клопотів, зваб, хвороб, радощів, тривог, зобов'язань і всім все прощає, і ніхто на нього не скаржиться, не гнівається. Рунтато бере біля Жертовника Вітчизни благоуханний блават темно-вогнистого кольору і тримає його на піднесених долонях, осяюючи вічним вогнем Духа Предків, покриває ним домовину. 38. Він (рунтато) засвічує свічі біля Матері Лель і Тата Оря. І читає: "О світлі Родоначальники наші, Суть нашої Суті і Дух нашого Духа! Прийміть Потомка свого до священного царства Духа Предків, де всі Достойні Сини і Дочки Ваші спочивають, де немає Часу, де немає Страждань, Хвороб, Старіння, а є Світи, які іскряться зорями немеркнучими, а є Світи, де досягнені всі бажання бажань, а є Світи, де всі складові частини Буття не бояться Небуття, де Добро не змагається з Добром, де Зло не змагається зі Злом, де Сила не змагається зі Силою, де безсмертям обезсмертнюється духовне "Я" народу нашого, де є Натхнення Натхнень і Вічність Вічности! Дажбоже, слава Тобі, Ти і ми — Одна сутність Духа і Тіла!" 39. У Святині Дажбожій, починаючи від тихого відлуння, росте могутня жалібна мелодія. Благодатна стіна Святині Дажбожої відтворює небесну блакить Вітчизни. Благодатна стіна Святині Дажбожої роз'яснюється, ніби готується прийняти покійника у вічне царство Духа Предків. Сонце божественно вогнедише. Рунтато кладе на груди покійника мідяну платівку, на якій в обрамленні сонця вирізьблений Знак Дажбожий, вирізьблені ім'я, прізвище, місце і дата народження, і дата смерти покійника. Платівка не тільки нагадує величну оріянську добу міді, вона — символ родової пам'яти. Багато тисяч літ може вона лежати у землі, свідчитиме прийдешнім поколінням, що жив і відійшов у сяйво вічности внук Дажбожий. Платівку рунтато покриває блакитно-злотою стрічкою. Біля домовини стоїть побратим (він призначений рунтатом) і тримає знамено Рідної Української Національної Віри і Заповіді РУНВіри. Рунтато тримає у правиці Знак Дажбожий, приєднавши Його до грудей. (Святинний Знак Дажбожий — мідяна ручка, на її верхньому кінці в блакитному колі (сонці) Трисуття, на нижньому — невеличка куля, яка зображає Земну плянету. На Земній плянеті викарбувана мапа України.
|
|||||||||||||||||||||||||||||||
|
Copyright //vechervkarpatah.at.ua © 2024 |  |