Експеримент проходив на базі туристичного
комплексу «Легенда Карпат» у селі Старі Кути, що поблизу містечка Косів на
Івано-Франківщині. Кореспондент журналу «Карпати» ніколи не мала справи з
кіньми, однак отримала завдання стати вершницею. Коні вперше бачили
журналістку. Тільки завдяки втручанню інструктора з верхової їзди Галини
Родигіної та її помічника Наталії Гуленчин обійшлося без ексцесів.
Не боятися, подружитися
Коні стояли в деннику (стійлі) і жували
траву — снідали. Красень жеребець, названий за масть Вороном, першим підняв
голову і почав скоса розглядати незнайомку. «Він — норовистий, — знайомить нас
Галина Родигіна. — Справжній скаковий кінь. Кориться тільки тому, хто
демонструє характер». Ворон ударив задньою ногою, заіржав і схилився до кобили
коричневої масті. «Це його подружка Зірка, — продовжує інструктор. — Доня
скакової кобили й ваговоза. Спокійна, але вперта — за це ми звемо її
«тумбочкою». Конячка флегматично хрумала сіно. «А от Сивка — дамочка делікатного
і вразливого характеру, — пані Галина гладить сірого в яблуках коня. — Любить,
коли її пригощають ласощами. І не терпить іти останньою — кусає переднього за
ноги».
Правило перше: з конем знайомить
інструктор з верхової їзди, розповідає про те, як слід з ним поводитися,
супроводжує новачка під час спілкування з твариною, загнуздування та сідлання,
а також на верховій прогулянці.
Про
високий клас закладу, який пропонує туристам верхову їзду, свідчить те, що
після інструктажу вершник отримує можливість самостійно керувати конем.
Інструктор знаходиться поруч і пояснює особливості процесу. Якщо ви в сідлі, а
повід знаходиться в руках людини, яка просто веде тварину по стежці, знайте: це
не верхова їзда, а інструктором назвався швидше за все конюх. Останній є
віртуозом у чищенні денника і догляді за кіньми. На відміну від нього,
інструктор (майстер-вершник) займається тим, що об’їжджає коней і вчить їх
ходити під сідлом з туристами.
«Кінь — тварина напрочуд розумна, — пані
Галина заохочує нас підійти ближче. — Він розуміє слова, реагує на інтонації.
Перед тим, як одягти на коня вуздечку й сідло, поговоріть із ним,
заприязніться. В жодному разі не бійтеся. Коні відчувають енергетику людини —
вони не слухаються боягузів, вередують і можуть навіть спробувати їх скинути».
Коли торкаєшся шовковистої гриви і проводиш рукою по оксамитовій шкірі, острах
несподівано зникає. Зірка нашорошує вуха, прислухається і врешті приязно
форкає. «Час братися за упряж», — підказує помічник інструктора Наталя.
Правило друге: не слід підходити до
коня ззаду. Тварина мусить бачити людину, інакше не уникнути удару копитом.
Сідати на коня треба з лівого боку.
Дівчина вкладає вудила у рот тварини і
показує, як мають лежати ремені й повід. Вона виводить кобилу зі стійла,
виносить сідло, і ми разом сідлаємо. Зірка — конячка височенька! Коли стояти
поруч, стремена знаходяться на рівні грудей вершника. І як залізти на таку
«тумбочку»? Обходимося без табуретки. Ногу — якнайвище, рукою — за луку сідла,
Наталя підштовхує і р-р-раз — уже нагорі. Почуваєшся паном над світом.
Приборкати себе, відчути коня
Маршрут лежить через рідкий дубовий ліс.
Коні добре знають стежку. Інструктор попереду на Вороні. Трохи ззаду
прилаштовується на Сивці її помічниця. Пані Галина демонструє особливості
посадки в сідлі, пояснює, як тримати повід, з допомогою яких звуків і рухів
правити.
Правило третє: вершник у сідлі
повинен синхронізувати повід і шенкелі (внутрішні, звернені до коня частини
ноги вершника від коліна до кісточки).
Людина має керувати конем, використовуючи
руки й ноги. Саме шенкелі, а не руки, є основним засобом управління. Коліна за
всіма правилами мають бути притиснуті до сідла. П’ята ноги в стремені — опущена
донизу. Сідниці, коліна й стопи — це ті три точки опори, які підтримують
наїзника у сідлі. Для передачі команд руками використовують повід. Вершник
стискає і штовхає коня шенкелями, доповнюючи ці рухи натягуванням поводу — так
тварині передають команди йти вперед, повертати, змінювати алюр, зупинятися.
Наприклад, перед поворотом направо легко притискають правий шенкель, потім
натягують правий повід так, щоб тварина повернула голову і вершник бачив задній
край її ока (це положення голови називається постановкою коня в сторону
повороту). Водночас вагу тіла переносять на праву сідницю. «Важливо виробити
м’якість рухів — таку чутливість рук і ніг, щоб керувати конем без ривків», —
наголошує Галина Родигіна.
Від теорії переходимо до практики. Успішно
рушаємо з місця. Зірка йде рівним кроком просто за Вороном. Але там, де він
обходить низькі гілки дерев, кобилка намагається скоротити шлях. Кілька разів
доводиться пригинатися. «Не давайте їй іти, як заманеться, — підказує
інструктор. — Кінь завжди випробовує вершника, тож краще одразу
продемонструвати йому тверду руку. Ви, а не тварина, повинні бути господарем
ситуації!» А якщо понесе?
Правило четверте. Спокійно, але
енергійно, слід урвати ініціативу коня з самого початку. Найменше зволікання —
і тварина справді може вийти з підпорядкування. В сідлі місце тільки впевненим
і хоробрим!
Хочеться бути і хороброю, і впевненою. Тим
більше, що вже знаходишся у сідлі, а пані Галина на Вороні віддаляється.
Вперед, Зірочко, давай, сонечко! Ти гарна, слухняна дівчинка!.. У якийсь момент
у свідомості наче щось перемикається. І раптом — може, то на волю виривається
генетична пам’ять, забутий досвід пращурів-амазонок, дається взнаки якась
дещиця крові гуннів, аріїв чи толтеків, — все стає на свої місця. В сідлі —
хороше й радісно. Рухи коня дивовижним чином співпадають із твоїми власними.
Тварина справді слухається найменшого жесту. Пливеш, ні, ось уже летиш чвалом
поміж деревами, притримуєш коня і водночас даєш йому волю, бо знаєш: Зірочко,
кобилко, «тумбочко» ти моя дорога, — ми з тобою однієї крові. Так, здається,
говорив Мауглі, приборкуючи мешканців диких джунглів. Тпру-у-у!
Стати вершником
П’ятнадцять хвилин минають, мов мить. «Для
людини, яка досі ніколи не їздила верхи, це — оптимальний час першого уроку», —
пояснює Галина Родигіна. Повертаємо до стійла. Коні розуміють і радісно біжать
стежкою. Останні кілька метрів Зірка взагалі ігнорує присутність вершника на
спині. Чимшвидше, незважаючи на натягнутий повід і вудила, які, очевидно,
ріжуть їй рот, вона дістається до відра з водою. Жадібно п’є. Доводиться
чекати, щоб зіскочити.
Правило
п’яте: вершник відповідальний за коня. Він мусить враховувати його потреби
й бажання, а також дбати про безпеку тварини.
Наїзник не повинен посилати коня у
важкодоступні місця, де він може травмуватись. Після завершення прогулянки слід
розсідлати коня, витерти його, напоїти і нагодувати. В такий спосіб турист стає
справжнім вершником.
«Між конем і людиною вже з перших хвилин
спілкування встановлюється довіра та приязнь, — підсумовує інструктор. — Якщо з
якоїсь причини цього не сталося, краще змінити коня. Зазвичай тварина обирає
наїзника, а не навпаки. Звісно, її можна приборкати. Але врахуйте, що в такій
боротьбі непрофесійний вершник втратить втіху від верхової їзди».
Фізіологічна втіха від прогулянки верхи
справді неабияка. Перші години відчуваєш піднесення, все тіло просто співає. До
вечора починаєш розуміти, де знаходяться шенкелі — литки й коліна «кричать». На
другий день до загального хору (ноги, поперек, спина) додаються і тазові м’язи.
День третій приносить величезне полегшення і несподіваний сум. Починаєш
переглядати фото, надовго замислюєшся над змістом слова «вершник», принагідно
купуєш посібник з кінного туризму, випозичаєш легінси (штани в обтяжку), пакуєш
валізу. Скільки там днів до вік-енду?
Р.S.
Одяг для верхової їзди повинен бути таким,
щоб не обмежував рухи. Рекомендовано спортивні брюки або легінси. Штани —
довгі, щоб не натерти шенкелі. Взуття — кросівки, спортивні туфлі.
• Коні не люблять шуму. В сідлі не
можна кричати, пищати й повискувати від надміру почуттів. Тварина лякається і
стає некерованою.
• Коней дратує запах алкоголю.
Нетверезих вершників тварини скидають. Деякі не зносять також цигаркового диму.
• Коні люблять, коли їх пригощають з
руки на відкритій долоні. Затиснений кулак розцінюють як загрозу.
• Коні мають відмінну пам’ять на добро
і на зло. Змінити перше враження коня про людину майже неможливо.
Для інформації:
Вартість години в сідлі — від 20 до 50
гривень, залежно від класу закладу, наявності інструктора та екскурсовода.
Прогулянки на конях для туристів влаштовують турагенції, спортивні клуби,
осередки сільського туризму, а також власники приватних пансіонатів та садиб.
Про груповий тур варто домовлятися попередньо.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
;){kind=link}
;){kind=link}
