Легенда Гуцульщина
У наших горах люди жили з давніх давен. Будували вони собі пристанівок у поточинах, де текла вода і не було вітру. Збільшилось народу в горах, коли наш край почали плюндрувати татари. Тоді наші гори кипіли втікачами. Найбільше їх крилося від чорної коло найвищої гори. Чорною була гора для втікачів на нових місцях необжитих. Чорніла вона і в очах ворогів, що не могли вони її досягнути, бо стояли непрохідні пущі. Так і до сьогодні називають ту гору Чорною. Втікали сюди люди навіть із Києва. Говорили, що найбільше було золотарів, різьбярів, ткачів, кушнірів, майстрів. Для своєї роботи ці люди мали вдосталь матеріалу. В той час дичина волочилась попід ноги. Було із чого майструвати, шити і ткати. Після першого разу татари занадилися до нас, і майже кожної весни і літа нишпорили по селах. Людям з гір небезпечно було виходити із своїх схованок. Навіть ті, що мріяли повернутися додому, залишалися по гірських закутинах та й бралися за ґаздівство. Гірська земля була не родюча. Засобом пересування був кінь. На конях вони перевозили свою працю. Мандрівники йшли гуртом. Кожний газда мав коня. Всі вони мали зброю, бо ніхто не міг гарантувати їм щасливої дороги. Люди, що мекали в горах, називалися горянами. Тих, що будувалися на верхах, називали верховинцями. Верховинці практично всі грали на сопілках для того, щоб привабити купців. Їх одежа була прикрашена. Кінська зброя також блистіла від прикрас. Починаючи обмін на зерно, прибулі тягнули молодиць до танцю і приспівували:
Гуцалася, гуцалася, гуцалася дівка,
Вона би не гуцалася, якби не сопілка.
Як обмін закінчувався, подорожні поверталися додому. Завжди вони приказували співанку:
Гуц, Гуц, Гуц гуцали на сивій кобилі.
| 
