Вечер в Карпатах

Все, що потрібно для тіла і душі запеклих ковзанярів і початківців, знайдеться — якщо не в карпатських містах, то в карпатських горах. Наш анабазис регіоном показав, що на катках вирує життя, і на окремих з них вируватиме мало не до спекотливого літа.

Коли переглядаєш старі фотографії, з’являється стійке відчуття, що зафіксоване на них нікуди не поділося, не минуло, воно триває досі, просто наша свідомість уже деінде. Усе, що з нами коли-небудь було, — реальне, як світло зірок, що згасли тисячі років тому. Це світло існує для нас тут і зараз. Отже, вони самі — тут і зараз. Усе, що з нами було, — завжди тут і зараз. Усе триває, і якби можна було це раз і назавжди усвідомити, може, ми могли б стати досконалішими. Хоча куди вже далі...

У Івано-Франківську йшов дощ. Зовсім не по сезону та настрою — на початку зими не може бути нічого гіршого за сіру вогкість у повітрі і кашу під ногами. Тим більше, якщо подумки ти вже кілька днів як розрізаєш м’які обриси білосніжних пагорбів на своїх вірних лижах. Втім, для втілення мрії треба було ще здійснити мандрівку в сусідню Закарпатську область до селища Ясіня і далі до самої турбази Драгобрат, де 7–9 грудня для дітей організовувався фестиваль «Свято першого снігу».

Голос її та манера звучання — це не музика у звичному для нас розумінні. Дримба не веде мелодію, не має власної партії, як скрипка чи цимбали. Дримба промовляє, вважають гуцули. Коли вона м’яким речитативом розповідає про полонинське літо, то передає перегукування вівчарів, гавкіт собак, відлуння трембіти. Коли припрошує до танцю, то вплітає в запальний ритм гуцулки¹ дзенькіт чарок і вітальні співи. А як тужить, то вже і плаче, і кличе, і обіцяє, і сподівається. Може й висваритися виразно — не помилишся, ким тебе назвала. Щоправда, не в кожних руках вона так говорить. Тільки тому, хто наділений особливим чуттям, вдається оволодіти магією дримби.

Північно-західна частина Ґорґанів — одна з найменш освоєних місцевостей у Карпатах. Тутешні ліси зберігають свою незайманість, у них водяться численні представники фауни, включаючи крупних копитних та хижаків. Їх сліди часто трапляються на мало ходжених стежках. Натомість сліди людської діяльності більше говорять про бездумне нищення природного багатства, аніж про прагнення зберегти та раціонально використати багатий потенціал природного резервату. Цй перехід відбувся впродовж трьох погожих днів першої декади жовтня. Відтак, навіть при лагідній погоді, за короткого світлового дня подолати значну відстань складно.

Багато сонця на капотах і теплий вітер у вітрове скло. У перші дні жовтня в урочищі Драгобрат відбувся автотур повнопривідних позашляховиків «Карпати 4х4». Перегони і рейд Свидовецьким масивом на висоті 1400 метрів над рівнем моря були багаті на екстремальні ситуації та адреналінові відчуття.

Якщо Вам доведеться бути в мальовничому передмісті Києва неподалік від Житомирської траси, в селі Гурівщина, знайдіть час та загляньте на територію храмового комплексу Української Православної Церкви Київського Патріархату, зведеного на честь Святого Великомученика Димитрія Солунського.

Вперше пройшли маршрутом через масив Анталовецька Поляна в кінці жовтня. Пропозиція вдруге здійснити мандрівку цим же маршрутом у середині листопада не віщувала ніяких проблем: до зими ще далеко, поля Передкарпаття ледь вкриті першим снігом, а Анталовецька Поляна у відносно теплому Закарпатті. Що з цього вийшло — оповімо, порівнюючи два походи, щоб наші наступники могли обрати собі те, що їм ближче до душі.

Сучасний етап розвитку водного туризму надає екстремалу чимало можливостей у обранні засобу сплаву. Традиційні на Заході діаметрально протилежні за своєю суттю каяк (одномісна байдарка) та рафт (великий надувний човен для комерційного сплаву), з’явившись у нас, мали б витіснити конструкції водників часів СРСР. Однак, як не дивно, так не сталося. Найкращі зразки вітчизняних сплавзасобів, що були вигадані ще у 1970–80-ті роки, відстояли свої позиції, навіть почали поширюватися за кордон. До них можна віднести улюблені в українських туристів байдарку і, безумовно, спортивний катамаран.

Українські митці здавна охоче «освоювали» Карпати, і, зрозуміло, особливо — осінні, сповнені буяння неймовірної палітри півтонів і яскравих контрастів. З-поміж різних куточків цих гір частіше вибирали Гуцульщину — як більш екзотичну. Свого часу і Новаківський, і Сельський, і художники наступних поколінь, а ось уже недавно Параджанов та Якутович облюбували Чорногору, Верховину, Ворохту, Дземброню, Делятин. Відомими в художницькому середовищі стали й закарпатські Хуст, Мукачеве, Драгобрат. Але в горах на Львівщині, у курортному містечку Славське, пленер живописців відбувся чи не вперше.