Вечер в Карпатах

Стрімкий ріст популярності гірськолижного спорту дещо затінив інший вид нартярства — походи на лижах. Але для малосніжної та доволі теплої зими чи весни лижний перехід — це добрий спосіб поєднати мандрівку з катанням. Плануючи цю виправу, ми обрали маршрут, який за складністю не належить до кваліфікації спортивного туризму — по карті всього лише трохи більше 15 кілометрів від контрольно-пропускного пункту Карпатського національного природного парку в урочищі Завоєля біля Ворохти через гору Кострича (1586 метрів) до перевалу в селі Кривопілля (970 метрів) Верховинського району на Івано-Франківщині.

Перша неділя лютого стала святом для чотирьох десятків юних львівських гірськолижників. І не лише тому, що зима нарешті пригадала собі свої обов’язки і щедрою пригорщею сипонула снігом. Білий килим засніжених схилів парку «Шевченківський Гай» у Львові для них — це, насамперед, змога з насолодою викреслювати лижами химерні зигзаги, навіть не виїжджаючи з міста. А при нагоді — ще й позмагатися поміж собою у швидкості та вправності долання слаломної траси в рамках відкритої дитячої першості Карпатського Лещетарського Клубу (КЛК).

На більшості карпатських гірськолижних курортів сезон закінчується в середині березня (ну, хіба би за кліматичними умовами Великдень помінявся з Різдвом і раптом встановилася температура нижче нуля та насипало товщі снігу). Цей рік став унікальним — якщо зазвичай тисячі лижників-любителів та спортсмени розкошують на трасах десь від 20 грудня до 20 березня (а бувало й з середини листопада по першу декаду квітня), то тепер сприятливим видався лише лютий...

На території Прикарпаття народилися щонайменше дві зірки нинішнього Українського спорту. Це — брати Вірастюки. Молодшого — Василя — узагалі можна вважати культовою особою. А от його старший брат Роман зараз «світиться» рідше. Тим не менше, кращому українському штовхальнику ядра 1990-х — початку 2000-х є що розповісти журналу «Карпати». І той факт, що Україна має гори, Роман Вірастюк називає «дарунком долі». Зрештою, для всієї України.

Цей маршрут цілком підходить для одноденного літнього переходу — трохи більше 20 кілометрів (щоправда, з пристойним перепадом висот) без важкого наплічника зі спорядженням легко можна здолати за яких вісім годин. Але полонинний хребет Кукул, особливо при добрій видимості, зачаровує будь-якої пори — неможливо втриматися від споглядання розлогої панорами цілої Чорногори, величних Говерли й Петроса просто перед очима, масиву Близниць із фрагментом Свидовця, далеких Буштула та Берті, груп Добошанки, Сивулі... Ми вийшли на Кукул 13 січня, на свято традиційної перебирії Маланки, на зустріч геть незрозумілого іноземцям Старого Нового року…

У невеличкій новелі «Щира любов», датованій вереснем 1914 року, Ольга Кобилянська описує епізод у військовому госпіталі, де після перших боїв Першої світової перебували поранені вояки двох армій — австрійської та російської. Разом з російським офіцером оповідачка натрапляє на австрійського жовніра, котрий у порожній кімнаті став на коліна перед портретом Франца Йосифа і почав по-українськи промовляти: «Татку любий наш! Що ти кому злого зробив, що напосілися на нас вороги з усіх боків? Ти нас виховав, ми з тобою зросли, нам чужих царів не треба. Поратуй тебе і нас, Господи!»

Тарасович Павло Михайлович. Народився у 1970 році в місті Корець Рівненської області. Закінчив Львівську академію ветеринарної медицини. Працював провідним спеціалістом у рівненській фірмі лікарів та фармакологів «АРЦТ». З 1998-го до 1999-го року займав громадську посаду голови обласної організації — Ліги радіоаматорів Рівненщини. Кандидат у майстри спорту з цього виду. У П’ятій українській науковій антарктичній експедиції був радистом-біологом, проводив наукові дослідження. Улюблені заняття: біологія, медицина, радіоспорт, сімейний відпочинок.

Село Черемошна лежить на межі Прикарпаття та Буковини. Ріка Чорний Черемош ділить його навпіл. Колись тут проходив кордон між австро-угорською Галіцією і Румунією. Тепер українсько-румунський кордон відсунувся на південь. До найближчого райцентру, а це Верховина, — 35 кілометрів. Наше весілля відбувається у присілку Черемошни. Свинський Потік, позначений на картах як Лучок, лежить посеред гір на відстані п’ятьох кілометрів від села. Тут мешкає родина молодого. Знайомтесь: Анничка і Михайло Фучукові одружують сина Володимира, старшого із трьох своїх дітей. Він — майбутній священик. Батьки цим дуже пишаються.

Сьогодні ми з’їжджаємо в низину, в місто, до автомобільних викидів газу, випарів нагрітого асфальту. Вчора день був зовсім інакшим. У чотирьох годинах ходи від Попа Івана на полонині Великі Стайки з середини травня до середини вересня живуть пастухи. Цього літа вони пильнували чотири десятки корів і зо два десятки коней. А ми в їхній стаї — хатчині, де вони живуть і варять полонинські сири — провели пів учорашнього дня...

Вибраний Богом єврейський народ, з-поміж якого мав прийти Спаситель, найбільшим, встановленим пророком Мойсеєм, святом вважали Пасху. Вона знаменувала перехід обраного людського племені з рабства у вільне життя на дарованій Всевишнім землі. Назва свята дійшла й до нас, однак наповнилась новим змістом. Ісус Христос через добровільну смерть і воскресіння звершив перехід для всього людства і кожної людини зокрема з рабства смерті до вічного життя. Тому Пасха стала святом найбільшої буттєвої радості — відчуття єдності з усім світом і з Живим Богом.

2. Бо потяг Івано-Франківськ — Рахів, зупиняється у Хриплині, Братківцях, Тисменичанах, Цуцилові, Тарновиці, Надвірній, Лоєвій, Любіжні, Делятині, Дорі, Яремчому, Микуличині, Татарові, Ворохті, Лазещині, Воронєнці, минає перевали i опиняється вже в Закарпатті, де Ясиня, Кваси i Рахів. До цього треба додати ще Бистрицю — станційку перед виїздом з Франківська, i дві зупинки заради садових i городніх дач недалеко від міста.

За народними переказами, назву населеного пункту пов’язують власне з появою чудотворного образу. Ще у ХІІІ столітті у цей мальовничий куток Тернопільщини доля привела монаха, який тікав зі спустошеного татарами Києва. Шлях був довгим і нелегким. Втративши останні сили, чернець заснув у лісі. Уві сні йому з’явилась прекрасна жінка, а коли ж прокинувся, то побачив джерело, а над ним — ікону Божої Матері з маленьким Ісусом на руках. Місце, де монаха «зарвав», тобто, похилив сон, назвали Зарваницею.

Під час нацистської окупації Дрогобича Шульц став чимось на кшталт «придворного художника» патологічно жорстокого, обмеженого і вкрай самозакоханого есесівця і гестапівця родом з Відня, Фелікса Ляндау. Той змушував Шульца виконувати різні артистичні роботи. Одним із останніх «замовлень» виявилися малюнки на сюжети «Білосніжки», що їх Шульц намалював у тодішньому дрогобицькому помешканні Ляндау, в кімнаті, призначеній для дітей есесівця: він якраз сподівався їх з Відня на літні вакації. 19 листопада 1942 року, в так званий «чорний четвер», на одній із дрогобицьких вулиць Бруно Шульца застрелив інший гестапівець Карл Ґюнтер.

До Рахова краще дістатися нічним приміським поїздом Івано-Франківськ-Рахів. Він вирушає з обласного центру в 1 годині 50 хвилин, в Рахів прибуває о пів на восьму. Через півгодини з рахівської автостанції (поруч з вокзалом) виїжджає автобус на Ділове.

«…Піднімаємося схилом. Дивлюся — не та місцевість! Разів п’ять сюди ходив, а тепер не можу впізнати. Так, стежка повертає. А де камінь — такий високий, стовпчиком? Від нього, знаю, треба взяти вліво — там буде потік. Нічого подібного! Ані каменю, ані річечки. Довкола лиш якісь криві та посохлі дерева. Схил ніяк не закінчиться. Звідкілясь повзе туман. Пень страховиськом з нього вигулькнув. Звичайнісінька коряга, а здалося — хитра така фізіономія з бородою і ріжками. Чотири години дибали тим горбом — нічого знайомого. Довелось зупинитися. І тут «молоко» розійшлося, блиснуло сонечко. Дивимось, а ми знову біля кривих дерев», — пригадує мандрівку до гори Ігровець лучанин Олександр Масляк.

Місто знаходиться на етнічній території бойків, і саме тут багато років діє історико-етнографічний музей «Бойківщина». Він був створений у 1927 році, у часи, коли про ідею незалежності та самостійності України говорили всюди і голосно. Інтелігенція Самбора створила товариство «Бойківщина», а згодом і однойменний музей. Організаторами виступили адвокат Володимир Гуревич, лікар Володимир Кобільник, письменник Іван Филипчак, вчитель Михайло Скорик.

Колись в одному помешканні на старовинній вулиці Мукачева, що впиралася в таку ж непомітну вулицю Валенберга, Олесь вичитував знайомі назви зі старих топографічний назв, скопійованих приятелем у Будапешті. Назви з часом помінялися, однак не помінялися кліматичні умови: щовесни разом з потічками видзенькували підсніжники, а по горах розливався фіолет крокусів, до яких місцеві жителі припасували волоську назву — бриндуші.

Оригінальна архітектурна споруда. Фасад двоповерхового будинку нагадує велетенське великоднє яйце. Заходимо всередину. Довкола — вітрини, панно, флористичні композиції із сотнями кольорових яєчок різної величини. Писанки в писанці. Очі розбігаються. «Панове бажають екскурсію?» — запитує адміністратор за столиком біля вхідних дверей. Погоджуємося. Коштує вона 10 гривень з кожного (по п'ять гривень беруть зі студентів. Огляд музею без екскурсовода — одна гривня або п'ятдесят копійок відповідно). Платимо і чекаємо, доки збереться група. Адміністратор пропонує буклети та каталоги музею, альбоми про писанкарство, календарики. Беремо буклет іще за п'ять гривень. Через кілька хвилин підходить тендітна дівчина. «Я — ваш гід упродовж наступної години», — представляється молодший науковий працівник музею Ольга Беспалова.

— Траплялося бачити влітку, навесні, як ідете з вокзалу додому — з рюкзачком, вудками... А взимку у такому вигляді ніколи вас не зустрічала. Зима позаду. Як минув цей рибальський сезон?