Чернівецькі
Імперський дух
У невеличкій новелі «Щира любов», датованій
вереснем 1914 року, Ольга Кобилянська описує епізод у військовому госпіталі, де
після перших боїв Першої світової перебували поранені вояки двох армій —
австрійської та російської. Разом з російським офіцером оповідачка натрапляє на
австрійського жовніра, котрий у порожній кімнаті став на коліна перед портретом
Франца Йосифа і почав по-українськи промовляти: «Татку любий наш! Що ти кому
злого зробив, що напосілися на нас вороги з усіх боків? Ти нас виховав, ми з
тобою зросли, нам чужих царів не треба. Поратуй тебе і нас, Господи!»
У творчості людей, чия доля була якось
пов’язана з Чернівцями, подібна інтонація присутня неодмінно. XIX століття
було, направду, «золотим віком» для Чернівців, цього «маленького Відня».
Коли
у 1783 році австрійський монарх Йосиф ІІ вперше побував у столиці краю, що
відтепер належав до його корони, то побачив убогу дерев’яну забудову з трьома
церквами. Невдовзі імператор видав наказ, за яким люди, що беруться будувати
камениці, на 30 років звільняються від податків, на 10 — від плати за землю,
юнаки звільняються від військової повинності. А головне — цісар запросив
селитися в Чернівцях представників усіх національностей, гарантуючи їм рівні
права та рівні можливості. Австрійці, німці, євреї, галичани-русини (так
називали українців), румуни, поляки, молдавани, вірмени потяглися сюди з
усіх-усюд. Досить швидко почали виростати квартали компактного розселення
етнічних спільнот. Українці, зокрема, створили вулицю Руську, де у 1823 – 1828
роках при допомозі магната Туркула була збудована греко-католицька церква Петра
і Павла.
До
слова, неподалік стоять дві Миколаївські церкви — відновлена після пожежі
дерев’яна, спорудження якої датується 1607 роком, а також збудована 1939 року
архітекторами Івановим та Йонеску в рідкісному старомолдавському стилі —
кам’яна. Її особливість — кручені бані. А от православний Кафедральний собор у
Чернівцях, як і десятки інших будівель, споруджувався (1844-1864 роки,
архітектори Антін Рьолль, Адольф Марін) за сприяння імперської влади.
Властиво, з середини XIX століття почалася
інтенсивна забудова Чернівців. У 1848 році зведена теперішня ратуша. (Зараз
щодня ополудні на її вежі з’являється сурмач та виконує перші акорди пісні
«Чуєш, чи не чуєш...») Довкола неї, по периметру площі Ринок (тепер Центральна)
виростають розкішні будинки. Як правило, на перших поверхах розташовуються
ресторани та крамниці, на верхніх — готелі. Найфешенебельніший з тодішніх
готелів — «Габсбург» (1900 рік) — зараз займає національний банк України.
Звертає на себе увагу будинок теперішнього художнього музею (колись — ощадна
каса, ломбард). Його збудував у 1901 році в стилі модерн австрієць Отто Геснер,
над інтер’єром працював український художник Івасюк. Окрасою цієї споруди є
мозаїчне панно із зображенням Олімпійських богів, що символізують землі
Австро-Угорщини. Символ Буковини — бог ковальства Гефест. Над цим панно чотири
роки (!) працював французький майстер Лено. На першому поверсі цього будинку
незмінно була книгарня. Теперішній її господар — культурно-мистецький центр
«Українська книга» — разом з арт-клубом «Габсбург» відтворив у одній з кімнат
інтер’єр імперської канцелярії з автентичними меблями, рукомийником, навіть
друкарською машинкою «Мерседес».
І досі мешканці Чернівців, при тому, що за
останні півстоліття склад населення міста змінився докорінно, плекають пієтет
перед старою монархією. Щонайменше, архітектура зобов’язує.
Хабарники, авантюристи та фальшивомонетники
Ймовірно, Чернівці, а разом з ними й більша
частина Буковини, відійшли до імперії Габсбургів завдяки хабарю.
У ході війни 1768-1774 років Росія
відвоювала в Османської імперії Молдавію та Валахію, окупувала Буковину,
здобула ряд перемог на морі. Підсумком кампанії став Кючук-Кайнарджийський
мирний договір. Третьою стороною на цих переговорах була Австрія, що мала
інтерес якраз до Буковини. Існує легенда, що під час переговорів на одному з
бенкетів керівник австрійської делегації генерал Габріель фон Сплені прямо
запитав російського генерал-фельдмаршала Петра Румянцева приблизно таке: і
потрібна вам та Буковина? Той, нібито, відповів, що це не суттєво, але
матінці-імператриці (Катерині ІІ) залежить на Хотинській фортеці. Тоді фон
Сплені, трохи пом’явшись, вийняв з кишені золоту табакерку, геть вкриту
діамантами (коштувала вона 15 тисяч золотих) і простягнув Румянцеву. Російський
полководець і царедворець не міг стриматися і запропонував: «Ти мені табакерку
— я тобі Буковину». Чи справді так було, чи ні, але до Росії, за мирним
договором, відійшов лише Хотинський повіт, невдовзі її війська покинули решту
території краю, а австрійці без жодного пострілу та багнетної атаки окупували
його.
До цього ж періоду належить ще один цікавий
історичний факт. У 1771-1774 роках в теперішньому мікрорайоні Садгора існував
російський монетний двір. Для забезпечення військових потреб транспортувати
бронзові монети з Петербурга було надто важко, тому вирішили карбувати гроші
ближче до театру бойових дій, з трофейних турецьких гармат. Причому, монети
були двох номіналів та мали ходження як на російській, так на турецькій
території. Назва «Садгора« — буквальний переклад з німецької прізвища
Gartenberg, організатора монетного двору. Найвідоміший історик Чернівців,
перший ректор університету Раймунд Фрідріх Кайндль (1866-1930) називає
Ґартенберґа російським генералом. Проте сучасні дослідники вказують, що він
походив з Данії, був придворним правителя Саксонії, згодом керував монетним
двором при польському королі, і наробив стільки махінацій з цінним металом, що
навіть був засуджений до страти, але зумів втекти (напевно ж, завдяки підкупу!)
та випірнув уже в російському обозі.
Про специфічні здібності Ґартенберґа
свідчить і те, що «садгірська» монета важила спочатку 22 грами, а в кінці війни
—18. Тим не менше, цей чоловік настільки спричинився до розквіту місцевості, що
уславив себе в її назві. Нині в Чернівцях існує Товариство імені Ґартенберґа
Садогурського, яке зайняте амбітним планом спорудження пам’ятника Садогурській
монеті — праобразу сучасного євро, стверджують члени товариства.
Ніхто не скаже, чи продукують в Садгорі
грошові знаки сьогодні, але раніше було… В середині XIX століття російська
контррозвідка збилася з ніг, поки з’ясувала, де масово підробляють імперські
асигнації — в Садгорі, поряд з резиденцією равина. Агентурні дані передали
австрійській жандармерії, яка провела тотальний арешт усіх, включно з равином
та старійшинами. І треба ж таке — справу доручили непідкупному, жорстокому та
наполегливому слідчому. Як не намагалася єврейська громада випросити звільнення
своїх провідників — усе намарне. Та врешті спосіб знайшли — підкупили
імперського міністра юстиції у Відні, і той перевів ретельного слідчого до
Львова, з підвищенням.
У віці Христа
Найвідоміша
архітектурна пам’ятка Чернівців — резиденція митрополитів Буковини і Далмації.
За цісаря Франца Йосифа Буковині було надано статус Коронного герцогства.
Відповідно, імперська влада вирішила піднести статус православного митрополита,
передавши йому деякі елементи світської влади та віддавши під покровительство
православні приходи далекої Далмації (Адріатичне узбережжя теперішніх Хорватії
та Чорногорії). Відтак, за кошти імперії розгортається будівництво резиденції.
Будівництво
доручили молодому, але вже знаменитому богемському архітектору Йозефові Главці.
1864 рік, 33-річний Главка береться будувати щось таке... Щирі українці схильні
вбачати у цій споруді, яку завершили в 1875 році, «візерунки української
вишивки, гуцульської писанки, буковинського килима». Науковці називають
резиденцію шедевром романтичного історизму, спорудженого у
мавритансько-візантійських формах з романськими та готичними елементами.
Одночасно, у 1872-1875 роках Главка збудував
у Чернівцях ще одну сакральну споруду — вірмено-католицький костел св. Петра і
Павла.
Резиденція зазнала серйозних руйнувань
внаслідок обстрілу радянських військ і була остаточно відреставрована на
початку 1980-х років. Тепер тут головний корпус Чернівецького університету. А у
вірменській церкві, швидше ніж у Києві, створено зал органної та камерної
музики на 240 місць.
«Помилка» архітектора Крянге
Однією з найвідоміших перлин архітектурного
ансамблю Чернівців є споруда обласного музично-драматичного театру імені Ольги
Кобилянської, яка прикрашає місто уже рівно сто років.
Цей
театр — одне з півсотні творінь знаменитого ательє Фельнера і Гельмера.
Фердинанд Фельмер та Герман Гельмер створили у 1873 році, скажемо на теперішній
лад, фірму, яка займалася проектуванням театрів і концертних залів по цілій
Європі, серед яких, зокрема, Віденська та Одеська опери.
Театр у Чернівцях було збудовано за три
роки, і за інтер’єром він входить до десятки кращих таких споруд у Європі. У
1905 році його назвали на честь Фрідріха Шіллера, пам’ятник якому було
встановлено перед парадним входом.
Свій слід в його історії, а більше — у
вигляді Театральної площі — залишила Румунія. У 1920-х роках румуни знесли
кілька пам’ятників представникам династії Габсбургів, а попутно перепало й
Шіллеру — скульптуру зняли з постаменту та перенесли в двір Німецького дому, що
на вулиці Панській (тепер — Ольги Кобилянської).
У
1936 році архітектор Крянге збудував на Театральній площі громіздкий, в стилі
конструктивізму, Румунський народний дім (донедавна — гарнізонний будинок
офіцерів). Але ця споруда ніби затиснула делікатну «скриньку» театру. Збагнувши
це, Крянге вирішив поглибити площу, зробити ніби чашу, розбивши на терасах
квітники, встановивши лавки. Завдяки цьому театр ніби вивищується на пагорбі та
залишається центральною спорудою площі.
За Радянської влади на постаменті перед
театром було встановлено скульптуру Ольги Кобилянської. Оригінально доклалася
до цього ансамблю і нинішня чернівецька влада, перетворивши пішохідні доріжки
площі в Алею слави міста. У бруківку вмонтовано «зірки» з іменами знаменитих
чернівчан. І вірите, про кожне з цих імен вам можуть розповідати годинами.
Поруч із театром, зліва, того ж 1905 року
було відкрито Єврейський народний дім. За гіркою іронією, в часи німецької
окупації тут розташовувалось гестапо. Ковані перила сходів єврейського дому
оздоблені зірками Давида. Після другої світової війни на кожній зірці по два
промені акуратно поспилювали, в 1990-х — акуратно подоварювали...
Ваґнер і Ваґнер
Доцент Чернівецького університету Олександр
Масан переповів нам дещо зі спогадів німецького історика Рудольфа Ваґнера, з
котрим був особисто знайомий. Ваґнер, як розповідає Масан, походив з родини
чернівецьких німців, народився 1912 року. У 1932 році вступив на теологічне
відділення університету, а через два роки подався вивчати історію східної
Європи в престижному Марбурському університеті в Німеччині. Навесні 1940-го
став доктором філософії, причому дисертація стосувалася світогляду Григорія
Сковороди. Уже вирувала Друга світова, і молодого вченого призвали до Вермахту
та направили до рідного міста.
У сороковому два монстри — Радянський Союз
та Третій Райх — тоді ще союзники, продовжували ділити Центральну Європу.
Гітлер погодився поступитися Сталіну Північною Буковиною та Молдавією. За
умовами пакту етнічні німці (приблизно 24 тисячі люду) мали переселитися з
Буковини на землі Райху, зокрема в окуповану на той час Сілезію. 28 червня 1940
року Червона армія увійшла в Чернівці. (Після війни одну з вулиць у центрі
міста назвали «28 червня», ця назва існує й досі. Як відомо, Конституція
України прийнята 28 червня 1996 року, тож тепер можна вважати, що вулиця на
честь цієї конституції існувала в Чернівцях ще за півстоліття до її прийняття).
Впродовж чотирьох місяців працювала «дружня» комісія СС та НКВД з питань
переселення. Рудольфа Ваґнера, поліглота і доброго знавця міста, було
призначено секретарем цієї комісії з німецького боку. Радянські офіцери щодня
навідувалися до будинку комісії, а по суботах-неділях влаштовували там спільні
пиятики, шокуючи німців поглинанням гранчаків.
Розповідають, що в місті піднявся страшний
ажіотаж. Ось що пише ще один із знаменитих чернівчан, австрійський поет,
письменник, драматург Ґеорґ Дроздовскі у своїх спогадах «Тоді в Чернівцях і
довкола. Спогади старого австрійця»: «Слов’яни і румуни германізувалися за ніч,
та й євреї намагалися вдаватися до цього, позаяк їхнє існування стало
проблематичним... Страх перед росіянами, який кожен відчував на власній шкурі,
був більшим від того переляку, який пов’язували з Гітлером; тоді ще не
здогадувалися, що невдовзі на порядку денному постане «остаточне вирішення
єврейського питання».
На протилежному боці від будинку комісії з
питань переселення , на розі теперішніх Університетської та Лесі Українки
стоїть споруда Лютеранської кірхи (між іншим, вона збудована в 1849 році за
проектом архітектора Енгельса). Влітку 1940-го тут щодня реєстрували десятки
шлюбів (головне, аби хтось з наречених був натуральним німцем), і новоспечені
«подружжя» з паперами, на яких ще не висохло чорнило, переходили вулицю і
просили комісію про переселення.
У міжвоєнний період найвідомішим квартирним
злодієм у Чернівцях був Фанцьо Ваґнер, українець. Кажуть, його знало ціле
місто. Був, за теперішніми визначеннями, злісним рецидивістом. Попадався на
якійсь дрібниці, потрапляв за ґрати, в проміжках між відсидками повертався до
своєї Ваґнеро?вої та дарував їй чергову вагітність, знову крав, знову потрапляв
до тюрми. Грамоти не знав, ходив ледь не в лахмітті, неголений, немитий. Сім’я
заледве перебивалася в злиднях. І ось одного погожого літнього дня в комісію до
Рудольфа Ваґнера прийшов його тезка:
— Пане Ваґнер, я хочу на батьківщину!
— Не смішіть мене, Ваґнер. Який з Вас
німець, Ви німецькою й двох слів не знаєте.
— Я Вам докажу!..
Наступного дня Фанцьо Ваґнер прийшов до
комісії з цілою родиною — чисті, випрасувані. Вишикував дружину та весь
виводок:
— Діти! Хайль Гітлер!
— Хайль! — вигукнула вся сім’я, здійнявши
руки у відомому жесті. Німецькі офіцери покотилися зо сміху.
Одначе, потрапити до Німеччини чернівецькому
злодієві не судилося. Через кілька днів він обчистив квартиру когось з нових
господарів міста та був заарештований енкаведистами.
...За цією кумедною пригодою ховається драма
унікальної поліетнічної спільноти, котра півтора століття перед тим створювала
над Прутом Місто Сонця.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
