Неділя
24-12-22
04:24

Все для туристов [313]
Информация о г. Яремча
Все для туристів [308]
Інформація про м. Яремча
All for the tourists of [318]
Information is about the city of Yaremcha
Отдых в Буковеле - Отели [27]



Котедж
"Карпатська тиша"

Відпочинок у Яремче

0977739122 - Любов
0665020962



Вечер в Карпатах

Головна » 2010 » Жовтень » 17 » за протокою Дрейка
20:17
за протокою Дрейка

за протокою Дрейка

З автобіографії:

Тарасович Павло Михайлович. Народився у 1970 році в місті Корець Рівненської області. Закінчив Львівську академію ветеринарної медицини. Працював провідним спеціалістом у рівненській фірмі лікарів та фармакологів «АРЦТ». З 1998-го до 1999-го року займав громадську посаду голови обласної організації — Ліги радіоаматорів Рівненщини. Кандидат у майстри спорту з цього виду. У П’ятій українській науковій антарктичній експедиції був радистом-біологом, проводив наукові дослідження. Улюблені заняття: біологія, медицина, радіоспорт, сімейний відпочинок.

— Пане Павле, звідки взялася ідея побувати в Антарктиді, і як узагалі туди потрапляють?

— Я дуже хотів... У дитинстві багато читав про полярників, не пропускав жодного кінофільму на цю тему. Та й заняття радіосправою утверджували мою мрію побувати у високих широтах. А коли дізнався, що утворилася українська антарктична станція, робив усе, аби пройти відбір в експедицію. Я був переконаний, що вдасться. На зимування формували штат із 12 членів експедиції. До нас потрапив ще й 13-ий — так вирішила відбіркова комісія. Вибиралися кращі з кращих...

— Просто таки, як екіпаж космонавтів...

— Між іншим, відбором на той час командував саме перший космонавт України — Леонід Каденюк.

— І скільки часу тривав відбір?

— Року не вистачило. Адже підбирали людей за принципом універсальності, щоби за непередбачених обставин можна було отримати професійну заміну. Комісія по кілька разів переглядала характеристики кандидатів. Особисто я міг працювати радистом, замінити лікаря, дослідника-біолога, застосувати електротехнічні знання та вміння. Окрім того, необхідна була готовність і вміння виживати — як фізично, так і психологічно — у найнесприятливіших умовах. На щастя, жорсткого екстріму не скуштували, але, скажімо, що таке шторм, і не один — про це можу розповісти.

— Якою була дорога на станцію Вернадського?

— З Києва доїхали поїздом у Севастополь, де нас на свій борт прийняла науково-дослідницька плавуча трансокеанська станція «Горизонт». На цьому судні здійснили трансатлантичний перехід аж до «Академіка Вернадського». Ще у Чорному морі ми потрапили у такий моторошний шторм, якого і бувалі в бувальцях не пам’ятають. Так, що Чорне море може бути небезпечніше за протоку Дрейка, де на вході у «ревучі сорокові» нас також зустріла низка штормів. Однак вони були дещо «гуманнішими», ніж той — чорноморський.

— Чим ще запам’ятався перехід до Антарктиди?

— Тим, що перетнули усі можливі на нашому шляху кліматичні пояси. Звичайно, незабутній перший перетин екватора і ритуальне посвячення у справжні моряки. Спочатку до тебе звертається з промовою Нептун, потім тебе кидають за борт, потім проходиш ще ряд «випробувань», придуманих організаторами свята. І аж тоді в урочистій обстановці капітан судна вручає завірений командуванням корабля спеціальний диплом, що ти – «морський вовк чистої води»...

—Чи не мучила «морська хвороба»?

— Усі 40 днів, що ми були на судні, я працював радистом експедиції. Ніколи було хворіти. Та я й не відчував «морської хвороби» так, як деякі мої товариші. Вони, бідні, були аж сині від хитавиці. Доводилося кожен раз... їсти за них пайки, бо ні про який апетит у такому випадку не може бути й мови.

— Що ви відчули, коли нарешті припливли в Антарктиду?

— Нічого визначного не відбулося. Стали на віддалі від берега. Спустили на воду усі можливі плавзасоби і... три доби вивантажувалися. Все — лише за рахунок м’язів! Привезли з собою 160-180 тонн провіанту, апаратури і ще 180 тонн солярки для дизель-генератора. Всьому цьому слід дати лад: розібрати, розсортувати, порозносити на «законні місця». Втомлювалися так, що спали «без задніх ніг»...

— Свій перший сон на станції пам’ятаєте?

— Щось не пригадую... Ні, спав я мертво!..

— Довго тривала акліматизація у субантарктичній зоні?

— Зазвичай це відбувається за місяць. Однак я чомусь почувався так, ніби там народився.

— Яким було життя на «Академіку Вернадському»?

— Режим дня той самий, що й дома. Підйом, водні процедури, прибирання житла. Сніданок, робота, обід, робота, вечеря, вільні години. Дозвілля було змістовним — є що почитати, є відео, більярд... У п’ятницю на станції — генеральне прибирання. Кожному визначалася ділянка. Робота — різноманітна. Ніхто не комплексував і не нарікав. У нас і кандидат наук ретельно і добросовісно мив унітази.

Щосуботи влаштовували собі «світські раути». Все як належить: смокінг, біла сорочка, галстук. Кухар готував вишукані святкові страви. Таким чином відволікалися від повсякденної турботи, численних завдань, програму яких кожний мав згідно з фахом. Все робилося для того, щоб люди не забували, що вони люди, а не лише дослідники і зимівники... Та й психологічного комфорту досягалося тільки у колі друзів. Більшість і так, зайняті професійними обов’язками, «наїдалися» усамітнення, як кажуть, під зав’язку.

— А у вас там була своя ієрархія за «важливостями»?

— Між колегами, звичайно, після начальника, першим був кухар. Всім треба їсти... Начальник — то супостат, що стоїть над душею зі своїм контролем. А от кухар — поза конкуренцією і сам по собі. Другий після кухаря — радист. Він дає змогу поговорити з рідними. Так що їжа — їжею, а за зайву хвилину розмов з рідними могли віддати свою пайку. Далі йшов лікар...

— То ви були «двічі шанованим»?

— Виходить, що так. Перше, чим я мав займатися згідно з посадовими обов’язками — підтримувати зв’язок. Моя посада називалася «комунікаційний менеджер». Друге — був заступником і помічником лікаря. Приймав хворих, підмінюючи станційного доктора, здійснював забір крові під час контролю стану здоров’я учасників експедиції.

— Крім того, проводили свої дослідження, збирали матеріал для наукової праці?

— Так. Щодня виходив у нетривалі рейди для збору біологічних об’єктів чи спостереження за ними.

— Хтось із експедиції ночував у «дикій природі» Антарктики?

— Звичайно. Я це й сам робив неодноразово.

— Далеко відходили від станції?

— Не дуже. Але аби поспостерігати за поведінкою тварин, слід було вибирати такі місця, щоб і огляд був гарний, і ти нікого не потурбував, і «гості» не навідувалися. Деякі результати своїх досліджень я показав у книзі «Антарктида — шостий континент», яка вийшла друком у 2002 році у Рівному. Охочим ознайомитися із сайтом антарктичної станції «Академік Вернадський» та сайтами інших учасників експедиції даю такі координати: www.antarctida.kiev.ua та www.rivne.com/^emlky. Мій персональний сайт: www.antarctida.boom.ru.

— Вам не заважало те, що стосовно інших людей на Землі ви знаходилися майже рік «униз головою»?

— Як бачите, нормально обійшлося. Цілий рік ходив «на голові», а лисину собі не проходив! Коли мене під час радіозв’язку питали, як ми там поживаємо, то я відповідав питанням на питання: «Як-як! А ви як? Ви ж на ногах ходите. А ми тут — на голові...».

— ...Та ще й терлися тіменем до країв озонової дірки...

— Дірки не видно. А от високий рівень ультрафіолету відчувається, особливо у сонячну днину. Без сонцезахисних окулярів можна за малий відрізок часу просто осліпнути. Не натерши спеціальним кремом відкриті ділянки тіла, отримаєш опіки... Ми перед експедицією проходили навчання з правил безпеки. І питання обачності та самозбереження для всіх членів експедиції стояли на першому місці.

— То як озонова діра — збільшується?

— Якщо підійти науково, то там постійно відбуваються певного роду процеси, які впливають на її межі і розміри. Але...Я у геофізиків взяв собі на пам’ять графіки, які вимальовували прилади під час магнітних бур. Самописці вистрелювали геть за поле стрічки... Таких сильних бур, як у той час, коли ми були на станції, давно не фіксували.

— Близька присутність Південного Магнітного полюсу теж дається взнаки? Ви, напевне, і телевізор не могли дивитися?

— На ті території телевізійні хвилі не поширюються. Усі супутники зв’язку знаходяться в районі екватора, або й далі. Треба монтувати велетенські «тарілки». Хоча наші навігаційні системи і захищені своєрідними ковпаками, та в умовах ураганних вітрів, багатоденних штормових поривів без аварій не обходилося.

— І єдиним зв’язком із світом у вас було радіо?

— Під час магнітних бур не було і цього. Траплялося, що ефір мовчав по два тижні.

— Слухали українські станції?

— Лише в трансляції з Південної Америки та Австралії для діаспори. Російські передачі слухали також в трансляції. І то дуже рідко. Все залежить від проходу радіохвиль.

— За рік на острові до вас ніхто так і не приїздив?

— Бачили, як поруч проходили кораблі... Кудись собі йшли... Спостерігали за суднами, які здійснювали туристичні круїзи. Туризм в Антарктиді не схвалюється, але деякі агенції на свій страх і ризик «побачення з Антарктидою» охочим усе ж таки влаштовують.

— Мабуть, тоді особливо загострювалася ностальгія... А хоч кіт «для душі» у вас був?

— Згідно з Конвенцією охорони природи Антарктиди забороняється вносити в екологію шостого континенту «чужорідні посіви». Так що домашніх утриманців у нас не було. Ні тварин, ні рослин.

— Як боролися з «хандрозами»?

— Влаштовували спортивні та інші змагання. Їздили на материк — півострів, що за шість кілометрів від нашого острова. Займалися альпінізмом — льодолазінням. Знімали на відео цікаві об’єкти, явища природи. Ой, життя було наповненим і різноманітним!

— Як правило, у мандрівників є два знаменних дні: перший, коли ступив ногою на свою «терру інкогніта», і другий — коли залишаєш її. Якщо це можна порівняти, то які почуття були сильнішими?

— Зразу й не відповісти... Як ішов з дому, для мене все було так, як і мало бути. Рідні сльозу втирали, а я був спокійний. Не було такого, що падав на землю, цілуючи її, мовляв, усе — навіки розстаюся... Ні! А повертався, то підганяло мене передчуття радості — зараз побачуся з рідними. Так приємно усвідомлювати, що на тебе чекають... І ти до них ідеш після довгої полярної ночі, через пекельні морози, багатометрові снігові замети, ізоляцію... На станцію ми прибули в березні — якраз мала скінчитися антарктична осінь. Весна, літо, осінь тривають там десь по місяцю. Зимі — вся інша частина року. Моє повернення співпало з початком у нас весни. В лютому, коли знімалися зі станції, кінчалося літо. Так що з літа я потрапив у весну і потім знову мав літо. Це так доречно для душі. Усвідомив по-справжньому, як за всім скучив!

— Героєм себе почували?

— Ну, нас на амбразуру не кидали... Однак приємно було, що щось корисне зробив для своєї країни... Та це відчуття якось трохи пригасло, коли вже в метро доводилося проходити домашню «адаптацію» через щільний натовп, який тебе заносить у вагон, стискує, обриває усі ґудзики, а потім виносить мало не до ескалатора...

— І до тебе нікому ніякого діла? І як ви потім протистояли сірій буденності?

— Багато хто дійсно не має ніякого уявлення про Антарктиду. Під час публічних лекцій бачив різну реакцію аудиторії. Одиницям у цьому житті цікаво. Декому краще попити горілки десь на природі, ніж спробувати зайнятися чимось гідним...

— Цінності у людей різні... Скажіть, Антарктида вас кличе? Бо полярники зі стажем стверджують, що високі широти нікого від себе не відпускають, і у них існує правило – не кажи Антарктиці: «Прощавай»!

— Щоби мене повторно дуже запрошували, то такого немає. Конкуренція між кандидатами прислужитися науці дуже велика! Конкурсній комісії є над чим працювати чи не цілодобово увесь рік. До того ж посаду радиста на станції Вернадського відмінили. Засоби зв’язку увесь час вдосконалюються. Лікарів також вистачає — є з кого вибирати. Залишається довести до кінця роботу над дисертацією, щоби мати підстави зайняти місце члена команди згідно з вартістю і потрібністю. Все має бути доцільним.

Оскільки над науковою роботою я працюю як пошукувач, то, звичайно, що гроші для провадження досліджень того, що привіз, мені ніхто не піднесе на тарілочці. Однак я собі цей крок запланував. Поки з деякими труднощами справляюся. Можливо, хто з читачів чи осіб, що зацікавлені у піднесенні авторитету нашої науки, має бажання стати у пригоді — буду радий прийняти руку допомоги, щоб закінчити лабораторні дослідження для наукової роботи.?

 

 Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"



[09-10-14][Все для туристів]
Природа нашого краю – Оце так! (0)

[09-08-20][Відпочинок і поради]
Їдете на гірськолижний курорт? Ознайомтеся з радами експертів (0)
[09-08-20][Відпочинок і поради]
Крим. Демірджі. Долина привидів... (0)
[09-08-15][Відпочинок за кордоном.]
Литва: визначні пам'ятки гідні Парижа (0)


Категорія: Все для туристів | Переглядів: 1555 | Додав: vechervkarpatah | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: