Стая
Сьогодні ми з’їжджаємо в низину, в місто, до
автомобільних викидів газу, випарів нагрітого асфальту. Вчора день був зовсім
інакшим. У чотирьох годинах ходи від Попа Івана на полонині Великі Стайки з
середини травня до середини вересня живуть пастухи. Цього літа вони пильнували
чотири десятки корів і зо два десятки коней. А ми в їхній стаї — хатчині, де
вони живуть і варять полонинські сири — провели пів учорашнього дня...
З горба, власне з полонини Стайки, було
видно лише, як під лісом піднімається димок. «Ідіть туди, — каже наш провідник.
— Стая там». На межі лісу — невелика відгороджена територія з декількома
дерев’яними будівлями. З більшої якраз і димиться. Молодий чоловік виходить на
її поріг і мружиться від сонця. Вересневий день видався сліпучо спекотливий,
наче це початок серпня. Як з такого світла увійти всередину стаї, то спершу
нічого не видно — лише ватру посеред кімнатки, а над ватрою — величезний
закіптюжений казан. За хвилину виникають деталі: стіл, лавки, два тапчани, над
одним з них до стелі піднімається драбина. Якраз над ватрою в покрівлі отвір.
Туди й виходить дим.
— Заходіт. Зара будемо шось їсти...
Василь — ватаг, тобто той, хто в стаї сидить
фактично увесь час і в чиї обов’язки головним чином входить варити сир-вурду,
робити будз і бринзу — підкидає у ватру пару полінець. Вогонь розкладений
просто на землі, у вирізаному в підлозі квадраті.
— Підлога не загораєси. Вона така заходжена,
стара. Тай сеся стая певно має за сорок років...
Дерев’яні
стіни давно забули свій первісний колір — чоренні від диму. За сорок років він
«перемалював» тут усе. Раніше, кажуть гуцули, з пастухами мусив жити спу?зар —
«спеціальний» чоловік, що відповідав за вогонь. Багаття мало горіти неперервно,
а якби раптом згасло, то це означало б неминучість якоїсь фатальної небезпеки.
Тобто спу?зар (від спу?за — попіл, — авт.) пильнував духа вогню. Тепер до цієї
містики, очевидно, ставляться простіше. Якщо нема необхідності, то вогонь не
підтримують.
— Але як дощ, то все па?літ ватру, бо йнакше
сири би си збав’єли, ти й мухи лишєли би хробаків...
Під покрівлею над ватрою й казаном зроблена
полиця — по?дра. Саме до неї можна дістатися по драбині і побачити в косих
сонячних променях і голубих клубах диму пишні буханці будзу. Більшість із них
уже добряче засмагли, а інші ще не втратили первинної білосніжності. Внизу
Василь підливає в казан чогось схожого на сироватку, яку називає «жентиця», і
мішає вміст «кєтла» лопаткою з довгим руків’ям. А тоді йде до столика і нарізає
скибками делікатну біленьку вурду, бронзовошкірий «диркаватий» будз, сало,
хліб, наповнює горілкою єдиний шкалик. Тим часом до стаї заходить ще один
чоловік. Він тут за «завідувача». Двадцятидвохрічний Володя орендує цю
полонину, наймає працівників — ватага і бовгара (тобто пастуха великої рогатої
худоби. Але, не дай, Боже, назвати його пастухом — образа честі). Завідувач
розраховується за роботу. Володя поводиться з гідністю, говорить серйозно...
Шкалик
з горілкою піднято:
— П’ю до тебе.
— Наздоров’є.
...І так по колу. Ватаг час від часу встає
до ватри, відсуває підвішений на кужбі стодвадцятилітровий казан з міді,
«котров була накрита обсерваторія на Попі Івані».
— Сей кітел ше робили давні люди.
Про «давніх людей» Василь згадує часто і з
великою повагою. Мовляв, тепер не вміють так добре робити бочки (бербениці) на
бриндзу, мало хто робить ґонту на покрівлю. Показує старе дерев’яне різьблене
сідло (та?рницю) для перевезення вантажу конем, великий млинок часів
Австро-Угорщини, на якому мелять будз на бринзу...
—
Млинок здоровий, то бринза млинкуєси скоро. А далі товчу ї в пу?тині. То, чим
б’ют бринзу, називаєси брай. А далі — в такі бочькє. І там бринза не збав’єїси
й три роки.
В цій стаї за останні півстоліття мало що
змінилося. Ото хіба несподівано виглядає, як «завідувач» дивиться, котра година
на його мобілці, а ватаг ловить румунів чи «Люкс FM».
—
А шо там, Зіньчєнко подав у відставку?
Так і хочеться сказати: Бог з ним, із
Зінченком. У вас тут нічого не змінилося від часів цісаря, не те, що від
попередньої влади. Та ж важка щоденна робота...
— Та щьо тут важкого? Доїмо корів два рази
на день (за день двоє чоловіків надоюють понад 150 літрів молока! — ред.)...
П’їть-шість хвилин на одну корову.
Худоба і коні вдень пасуть віддалік стаї. Їх
звідси не видно й не чути. Біля худоби того дня був Володя. Але гірська маржина
мудра — сама далеко не піде, в лісі не блукатиме. Так що пастух може залишати
її саму і, скажімо, піти по гриби. Білих цього року в Карпатах — незліченно. В тій
же стаї на гвіздку висить, мабуть, з півсотні довжелезних вервечок боровиків. А
зовні хата обвішана грибами (тобто білими, інші тут грибами не називають і не
вважають) згори донизу, як гірляндами. Василь радить на різдвяні свята страву з
буряків і грибів, каже, що дуже добра. Подає у дарунок одну вервечку, а вона
пахне густо-густо і якось особливо. Пахне, як і все тут — ватрою, стаєю...
Тим часом завідувач збирається звозити в
село на продаж будз і бринзу. Пастухи роблять це раз-два на тиждень. І єдиний можливий
транспорт — коні. Володя привів з полонини старого Каштана. Прив’язав до
огорожі і сідлає тарницею, підстеливши заздалегідь на спину коневі старий
ліжник. Каштан дрімає. Його задні ноги з цікавістю обнюхують два бадьорі
підсвинки (тутешні вихованці, яких навесні пастухи забрали сюди з собою у
мішку). Кінь попереджає надміру допитливих рийкатих товаришів раз-другий, лише
відриваючи ногу від землі. Але за третім разом дохідливіше дає зрозуміти, що
йому заважати не слід: один з підсвинків з вереском відлітає від копита на
півметра...
«Хрю-хрю-хрю, — кумедно кличе своїх
підопічних Василь. — Я їх тут пускаю самих на цілий день, бо всьо не впантраєш
(не встежиш — ред.). А потому знахожу дес там д’горі...». Тим часом до тарниці
вже прив’язано бербеницю, з іншого боку — для противаги — торби з будзом.
Володя бере Каштана за вуздечку. Через тиждень вони всі — маржина, коні,
самостійні підсвинки, а ще собака Лінда з шістьма народженими тут на полонині
цуциками, і самі пастухи — зійдуть униз, в село. І заберуть із собою звідси
запах стаї. Він залишиться у в’язанках грибів, пишних буханцях будзу, жовтавих
грудочках бринзи, в одязі, здається, навіть в людському тілі, і точно — в
спогадах...
Редакція дякує родині Зеленчуків (м. Косів)
за допомогу в роботі над матеріалом.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
