Тінь «чорного четверга»
Під
час нацистської окупації Дрогобича Шульц став чимось на кшталт «придворного
художника» патологічно жорстокого, обмеженого і вкрай самозакоханого есесівця і
гестапівця родом з Відня, Фелікса Ляндау. Той змушував Шульца виконувати різні
артистичні роботи. Одним із останніх «замовлень» виявилися малюнки на сюжети
«Білосніжки», що їх Шульц намалював у тодішньому дрогобицькому помешканні
Ляндау, в кімнаті, призначеній для дітей есесівця: він якраз сподівався їх з
Відня на літні вакації. 19 листопада 1942 року, в так званий «чорний четвер»,
на одній із дрогобицьких вулиць Бруно Шульца застрелив інший гестапівець Карл
Ґюнтер.
Після війни в помешканні поселилися люди, що
не мали жодного поняття ні про Бруно Шульца, ні про обставини довоєнного
галицького життя. Стінописи замалювали і на довгі 60 років забули. Знахідка
Ґайслєрів негайно стала світовою сенсацією. Але на цій, здавалося, втішній
події Шульцові поневіряння не закінчилися: у травні того-таки 2001 року група
реставраторів єрусалимського меморіалу Голокосту Яд Вашем, визнаного в світі і
чи не головного стража пам'яті про Катастрофу, вдаючись до підкупу і за
злочинного сприяння тодішньої міської влади витяла з мурів, всупереч
українському законодавству таємно вивезла до Ізраїлю три великі фрагменти
настінної композиції. Історія, що заповідалася так щасливо, переросла у
велетенський міжнародний скандал і спричинила потужну дискусію в світі, що
триває і досі.
Дрогобич без Бруно?
Це
місто і так стало би всесвітньо відомим. Навіть без Бруно Шульца. Це так само
певно, як те, що дрогобицький Ринок чотирикутний, і що кожен з його флангів
здатен примістити бодай одну аптеку. Як і те, що цинамонові крамниці сьогодні —
і на невизначений час — зачинено. Як те, що цей кам'яний ринок з
франциско-йосифінською ратушею посередині давно вже перестав рости, на відміну
від нового дрогобицького осереддя — велетенського вуличного базару, який щодня
розростається усе новими й новими площами в середмісті. На цьому базарі можна
купити все (або майже все): включно з фальшивим бензином для запальничок
«Зіппо». Розмаїття краму з усього світу. Але лише дешеві товари. Найдешевші.
Або ж власне сфальшовані.
Дрогобичани або їхні нащадки розсіяні по
цілому (або майже) світі, витворюючи окреме, дрогобицьке розсіяння, себто
діаспору. «Дрогобицька діяспора» — окреме поняття, вона майже така сама славна
і щонайменше така ж впливова, як вірменська: професори полоністики у Вроцлаві і
бібліотекарі у Кракові, антиквари на віденській Шпіґельґассе або маклери з нерухомості
на Невському проспекті, квапливі (бо вже дуже старі) пенсіоновані автори
щоденників і споминів у Клівленді, Мюнхені або Гайфі, колишні Шульцові
гімназійні учні в Єрусалимі, Парижі і Нью-Йорку, невістка російського міністра
оборони, врешті-решт власник ТНК і купи всіляких інших речей, російський
мільярдер Вексельберґ. Або теж українці: студенти в найближчій метрополії
Львові, психоаналітики політеліти у столичному Києві, кілька відомих
германістів. Але передусім тисячі і тисячі молодих і не дуже гарувальниць і
гарувальників у Польщі, Італії, Іспанії і Португалії, не кажучи вже про Рурську
область чи Великий Франкфурт.
Ясна річ, Дрогобич сягнув би всесвітньої
слави і без Бруно Шульца. Але якось інакше, по-іншому, і радше переважно в
колах цих старих дрогобичан, що невпинно маліють, і в колах цих нових
дрогобичан вселенського розсіяння, що невпинно зростають. Ці екс- або в ексилі
громадяни Дрогобича залишаються, втім, у певному сенсі довічно віддані своєму
містові. Але радше в серці. Наскільки ліпше було б для них лишитися, наскільки
вагомі були причини, що спонукали їх зрушитися звідси — відповіді на ці питання
вони винні хіба що Дрогобичу і самим собі. Без Шульца Дрогобич, звісно, сягнув
би всесвітньої слави, але дуже-дуже поволі.
І якщо сьогоднішня Східна Галичина у справах
хворобливої краси і мальовничого занепаду нагадує Кубу, то Дрогобич, без
сумніву, — її Гавана.
Запаси вичерпні і невичерпні
Все, що є славного в цьому місті і навколо,
крім людей (і то хтозна), пов'язане з поблизькими Карпатами: в середньовіччі це
була сіль, яка спричинилася до першої золотої доби міста, у пізню габсбурзьку
епоху — бориславські нафта і «земельний віск» - ізокерит (найважливіші в
монархії поклади), ледь згодом мінеральні води Трускавця і Східниці, а в
совєтські часи стебницькі калійні солі. Всього цього вдосталь давали і почасти
дають гірські формації.
«Ґеніяльна епоха», повторюючи за Шульцом,
міста почалася всередині 1880-х років, коли в цій місцевості було відкрито
другі в Європі за значенням (після румунських) поклади «земельної ропи», а
закінчилася 1939 року, коли підземне чудовисько Левіафан виповзло з нафтових
шахт, аби проковтнути стару Галичину. Сьогодні свердловини вичерпалися,
рафіновані вілли і палаци нафтових магнатів на теперішній вулиці Шевченка і прилеглих
переобладнані, перепристосовані, реприватизовані або й просто занепадають.
Запасів нафти вистачає якраз на те, аби фальшувати «зіппівський» бензин.
Без Бруно Шульца спогади про Дрогобич тих
зовсім нечисленних євреїв, що пережили Шоа, неймовірно численних повоєнних
депортованих поляків, тих передвоєнних українців, що доживають свої останні
дні, з певністю не були б менше невитравними або менш трагічними. Однак для
всіх цих світових дрогобичан він став спільним знаменником, за допомогою якого
вони дістали змогу виразніше з'ясувати самим собі і іншим арифметику свого
життя, магічною формулою, яка — коли на тому залежить — завжди зберігає
чинність: Бруно Шульц. Бо він затінив собою навіть легендарну історію нафтової
індустрії — річ сама собою майже неможлива.
Бруно
Шульц (1892-1942) став би відомий і без своєї графіки. Два тоненькі томики його
польської прози: «Цинамонові крамниці» (1934) і «Санаторій під клепсидрою», що
з'явився 1937 року (є не один переклад українською і десятки головними і не
дуже світовими мовами) стали самодостатніми чековими книжками його світового
визнання. Черпані з міфологічних верств фантазії, ці тексти принаймні такі самі
глибокі, як і найглибші колишні бориславські свердловини, зате невичерпніші.
Бруно Шульц обійшовся би й самими словами.
Втім,
нечасто можна знайти митця, в якого візуальне твориво було б таке конгеніальне
вербальному, як це є в Шульца. Сценки із життя єврейської громади; безліч
невблаганно гарних, невмолимо голих і безжально юних дівчат, під чиїми босими і
взутими ногами на підлозі судомно звиваються чоловіки із незмінно тим самим
викривленим пристрастю лицем самого Шульца; фантасмагорійні нічні сценки
гротескової революції у затишно-загрозливій тісняві провінційного містечка.
Безліч різних лискучих огирів. І знову й знову батько. Батько і син.
Бруно без Дрогобича?
Це місто було його альфою і омегою. В тому
числі реально. Нечисленні спроби стати чоловіком світу неминуче знову
закінчувалися Дрогобичем і в Дрогобичі. Він усідав до потяга, їхав до Трускавця
і тут-таки вертався. Або до Львова: говорив з галеристами про виставку графіки,
заходив на годинку-дві до «Атлясу» на Ринку, 45 — і назад до Дрогобича. Замість
віденських студій і паризьких тріумфів — мучівно здобута посада гімназійного
вчителя рисунку і ручної праці в бюрократичному універсумі Другої Речі
Посполитої. І універсум Дрогобича. Його земний Єрусалим, що він його на своїх
рисунках і в своїй прозі підніс до правдиво небесного, врятувавши тим від
погибелі.
Перед 1941 роком Шульцові ніколи не спало б
на думку малювати стінописи. Щоправда, він мав уже досвід 1939 року, коли йому
довелося малювати велетенського Сталіна на ратушевому транспаранті з нагоди
жовтневих свят, перших для дрогобичан, але техніка стінопису залишалася для
нього незвіданою територією. Наразі.
Чорно-золотий парадіз
Якби Дрогобич був якимось пересічним
містечком, слушним було б твердження, нібито його урбаністичні ефекти
тримаються на коротенькій низці доволі простих, прозорих і однак оптично дієвих
прийомів. По-перше, вже згадуваний ринок із ратушею посередині і кілька
пожвавлених центральних вуличок, часами з величними будівлями. Майже всі ці
вулички впадають у теж уже згаданий великий міський базар, де є все. По-друге,
звісно, пів десятка старих пам'яток з найрізноманітніших часів, просто на
середмісті, як готична катедра, заснована ще за Казимира Великого, або трохи
осторонь, як сенсаційна дерев'яна церква Св. Юра зі стінописами в інтер'єрі,
просто на дереві.
За
межами середмістя, часто вже поза внутрішнім колом, по-третє, ті кілька великих
вулиць, що майже всі провадять до сусідніх міст і так само називаються:
Стрийська, Бориславська, Самбірська... З маленькими вуличками справа у цьому
сенсі вже трохи ризикованіша. Там міський ефект утримується або завдяки умисній
щільності одноповерхових будиночків обабіч вулиці, безпомильно сільського
походження. Або ж тому, що окремі вілли всі до одної прикрашені з фасадового
боку вигадливим декором, незрідка кунштовно вирізьбленими ґанками з дашками, що
ніби навіюють курортну атмосферу, і оточені великими гарними старими деревами і
вишукано кованими парканами. Бо поза ними відкриваються мало не справжні поля,
адже парцелі тут нарізано по-сільському щедро: овочеві дерева, грядки городини,
цілі плантації - і вже все стає геть рустикальним, ніби як пройти крізь
зачаровану хвіртку. Багато з цих домів потерпають від вологи, що повільно і
невидно сочиться догори камінними капілярами.
Та Дрогобич тому й Дрогобич, що
відрізняється від усіх тих містечок, які могли би бути його близнюками. Бо тут
ще чимало збереглося від чорно-золотої кон'юнктури передостаннього зламу
сторіч. «Чорно-золотої» слід розуміти не в сенсі «чорно-жовтої» (геральдичні
кольори Династії), а передусім тому, що нафта - чорне золото. У сусідньому
Бориславі її видобували, тут, в Дрогобичі, рафінували — і при цьому доволі
рафіновано жили. Ґешефти і гроші робили у львівських каварнях і біржах. А
видавали у Відні і Парижі.
Для декотрих Дрогобич, либонь, і справді
був, як кажуть англійці, fool?s paradise , раєм для дурнів. Ті, кому вдалося
тут добре облаштуватися, мабуть, і дійсно могли і вміли цим життям
насолоджуватися. Розумніші і талановитіші діти нафтових баронів мали все, аби
вправлятися в декадентстві. Декотрі навіть цікавилися літературою. Окремі не
просто цікавилися, а навіть нею жили. Хоч там як, Шульца розуміли лише дуже
нечисленні. Відтоді в цьому сенсі мало змінилося. Перша золота доба Дрогобича
була пов'язана з сіллю, друга з нафтою, а третя ще не настала.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
