Колись
в одному помешканні на старовинній вулиці Мукачева, що впиралася в таку ж
непомітну вулицю Валенберга, Олесь вичитував знайомі назви зі старих
топографічний назв, скопійованих приятелем у Будапешті. Назви з часом
помінялися, однак не помінялися кліматичні умови: щовесни разом з потічками
видзенькували підсніжники, а по горах розливався фіолет крокусів, до яких
місцеві жителі припасували волоську назву — бриндуші.
«Као шта je jадранска» 3 —
радіоприймач ловив сербську етнічну музику. Весна мала прибути з Ядрану через
Паннонію. Римляни недарма вигукували: «Хліба й видовищ!», маючи Паннонію. Олесь
це знав. Мав непосидючу селянську натуру — копирсатися в добре відібраній
упродовж століть землі. Садив там не тільки життєво необхідні культури, але все
те, що зміг притягнути в гори від знайомих ботаніків. Міг порівняти, що в
карпатські біотопи кожне покоління приносило якісь екзоти ба навіть ендеміки —
самшит, ясмин, японську айву, що вирізнялася з-поміж непоказних вільшин, ліщин
та верболозу.
«Сколоздрики, стрінкашка апрільова», —
скандував Олесь, провітрюючи невеличку хатинку на прадідному полі. Лісок ще не
розповився, в гірській долині спокійно виднілися бляшані пласи мурованої
церкви, різноманітні покрівлі будинків — від почорнілого шиферу до помпезної
металочерепиці.
Відлоги обох кичер 4
біліли монументальними снігами, а відсоння вже чорніло й парувало на сонці. І
певно ніякі вилизані полянки чужинських гір не хвилювали б так, як оце
захаращене торішнім листям і галуззям пільце, де треба добре пропотіти, щоб
навести сякий-такий лад.
За кількадесят метрів вирував талими водами
Березниковець, ущелиною котрого Олесь рухався не одну весну, вишукуючи
непомітну медунку, печіночниці, щоб подарувати мамі на 8 Березня. Мама таке
свято не надто визнавала, бо для неї було святом, коли бралася за рискаль,
орудувала ним у городчику перед причілковим вікном, вкидала в землю дрібненькі
насінини тютюну. Батько немилосердно ним кадив по хаті, по господарству, конче
хотів мати свій, а не той, що в бережанських сушарках.
«Бакун набагато кращий, я бачив багато
европейських трафік 5 із сигарами, але подібного не
бачив...»
Кофланович сидів перед літувочкою й палив
червоний «честер». На крислатому бучкові не вщухав співочий дрізд. Спів цього
дрозда нагадав Олесеві ще один світанок у пролісі. Вуйко пригостив юного
племінника преміцною самогонкою. Зранку Олесеві треба було на працю, а він
заночував у вуйка. Коли прокинувся, на дворі сіріло, непомітно відімкнув вхідні
двері, вислизнув у сизий морок неторканої пилами, хіба що голосами пташок
Сідеяні 6 , де відчайдушне птаство вітало
весняну днину.
І цей дроздячий спів нагадав Олесеві давно
покійного вуйка, тіток, той світанок у лісі Сідеяня, який уже сьогодні вирубали
на тверде паливо, але дрозди все одно співали, як двадцять весен тому.
Коло літувочки 7
сірів моріжок, бо з осені Олесь там порозкидував коров'як. У хвилину відпочинку
можна було пороздивлятися блакитне небо, яке перелилося в очі Олесевого тата, й
світлу смугу за авіарейсом Бухарест-Варшава, що з'являлася на небі о навечірній
порі.
Таке могла вчудити лише романтична натура,
бо спритні заробітчани давно вже гарували по чужих гуральнях 8 .
Вони роками не бачили карпатської весни, рідко лежали не пахучому облозі,
підстеливши кацавейку під спину. Все завершувалося шашликами, политими
торчинським кетчупом у часі Великодня. Навіть оті «празничні піснопінія» були
для них дяківсько-попівськими забаганками.
Ні кування зозулі, ні спів соловейка над
вечірнім Лонкопотоком, ні іволга в садах не викликали в Олеся того захоплення,
як перші чорні плями весняного облогу.
Стрімка весна парків, ботанічних садів була
не тією, що в Березниковці. Подзвонювали на стрижках легкі дзвоники-спіжовчики 9 ,
до полонинських зворів було ще далеко.
Всюди квітнули бриндуші, наче хтось поперекидав
чорнильні каламарі. Навіть пісню колись співали:«На високій полонині зацвіли
бриндуші, дайте дівки блюдо муки за померші душі».
За хребтом однієї з кичер, де колись мешкали
німецькі колоністи, з гулу весняних потоків вчувався йодль, привезений з Альп у
вісімнадцятому столітті, що не прижився, на жаль, у цих долинках, але поглинуло
його шумовиння потоків. І звідти щовесни відлунує зі співами пташок.
* Йодль — коротка
пісня альпійських горян
1 Паннонська
рівнина знаходиться в Середньодунайській низовині, на території Угорщини
2 Кичера Поганська
та Кичера Видножанська — гірські хребти, Красна — частина полонинського
хребта. Йдеться про Тячівський район Закарпатської області.
3 «Така, як
адріатична»
4 Кичера — безліса
гора
5 Трафіка —
тютюнова крамниця
6 Сідеяня — назва
лісу
7 літня кухня
8 Невеличкий
шинок, корчма, де роблять і продають горілку
9 Дзвоники, що
чіпляють на шию худоб Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
