Для більшості любителів гірських мандрівок цей віддалений закуток Буковини, самий край Українських Карпат, усе ще залишається terra incognita. А що ще так приваблює мандрівників, як невідомість, як гори, в яких не бував? Отож вирушаймо в оповиту донедавна державною таємницею місцевість, помандруймо полонинами на півторатисячній висоті, з якої можна навіть зазирнути до Євросоюзу та обсервувати повітряний простір...

Щоби потрапити в Угорщину, не конче перетинати державний кордон. Досить поїхати на південь Закарпаття. Просто за містечком Берегово починається територія, на якій панують інша мова, інакша архітектура, інші звичаї. На вказівниках вздовж траси, на табличках із назвами вулиць, на вивісках крамниць і кав’ярень домінує угорська. Звертання українською місцевих мешканців дивують: туристи з-за Карпат в угорських селах Берегівського району — рідкість. Натомість гостей з Угорщини у Боржаві, Варах, Четовому, Великій Бакті і Гечі приймають часто. Складемо їм компанію.

Хоч Україна не лише «не Росія», а й не Китай, В’єтнам, Корея чи Нідерланди, де ровер є повсякденною потребою і повноцінним транспортним засобом, все більше наших громадян відчуває потребу у свободі й незалежності, швидкості і надійності пересування в просторі. Кількість бажаючих здійснювати подорожі на власному екологічному транспорті в межах населених пунктів чи й поза ними з року в рік зростає. Тому наша нинішня бесіда про дорожній велосипед.

В одному з попередніх номерів нашого журналу (№2 (4), 2005) вже описувався маршрут на гору Синячка (1400 метрів), що на захід від міста Яремче і на південь від міста Надвірна Івано-Франківської області. У статті пропонувалися кілька варіантів пішого підйому на гору з села Дора (передмістя Яремчі). Але можливий ще один варіант маршруту на Синячку — велосипедний із стартом у Надвірній і фінішем у селі Дора. Долаючи круті підйоми (між якими є не менш стрімкі спуски), непомітно для себе долаєш 1400-метровий бар’єр, що лежить приблизно посередині маршруту. Через нього необхідно «перескочити», якщо хочеш на деякий час відірватись від асфальтової цивілізації і насолодитися перебуванням у затишних північно-східних Ґорґанах.

Для залюбленого в гори брак часу — не перешкода. Навіть при найвищому темпі ділового життя завжди знайдеться пауза «для душі» тривалістю бодай в один день. І її можна присвятити приємній прогулянці одним із не надто віддалених карпатських кряжів. Найвища вершина Сколівських Бескидів — гора Парашка, або Параска (1268 метрів) — загалом відповідає вимогам до подорожі тривалістю в один світловий день. Особливо, якщо ви впевнено почуваєтеся в горах, можете тримати стабільний темп руху і вмієте правильно розподілити власні сили на весь маршрут.

На характер міста часто впливає рельєф. А Бучач — місто рельєфне. Зморшки ярів та впадини низин між м’яких подільських пагорбів вже не одне століття надають обличчю міста індивідуальності. Бучач — яскравий, як його назва, і такий самий легкий для запам’ятовування. Без нього мозаїка архітектурних скарбів Тернопільщини буде неповною.

На Закарпатті, в Рахівському районі, за декілька кілометрів від центру Європи, в селі Костилівка у травні, на День матері, відбувся щорічний фестиваль «Берлибаський банош». На мапі України, та й навіть на мапі Карпат — це лише невеличкий окрайчик ареалу, на якому поширене таке свято життя, радості й оптимізму. Свято смаколиків, пісень і жартів, безконечних столів та частувань, сяючих облич, здивованих гостей.

Румуни Буковини завжди особливо урочисто святкували Різдво-Коляду. У давні часи це свято було пов’язане з уявленням про народження Нового Сонця — майже весь християнський світ відзначає Різдво у перший день після зимового сонцестояння, тобто 24 грудня. Свята вечеря, обрядові колядування, вітальні обходи і маскування з козою, ведмедем, вертепом тощо — ключові елементи різдвяного святкування, що мають у румунських і молдавських селах Буковини яскраві та самобутні відтінки.

Цьогорічний велосипедний сезон вдався нам і нашим читачам на славу. Жоден місяць (як і жодне число журналу) не обходився без цікавого веломаршруту або гарячих екстрім-змагань. Тому й не дивно, що «прощання» із сезоном двоколісних подорожей тривало аж три дні — в рамках змагань «Екстрім-Байк», організованих і проведених туроператором «Карпати. Туризм. Відпочинок», які проходили з 2 по 4 листопада на території та довкола прикарпатського села Яблуниця. У велопробігу трьома заздалегідь розвіданими й підготовленими «крос-кантрійними» трасами взяли участь ентузіасти зі Львова, Івано-Франківська, Коломиї.

Популярність відпочинку на природі означає велику кількість відвідувачів затишних куточків за містом. Не виняток і заміські пагорби Івано-Франківська. З поступовим розширенням міста цивілізація «підібралась» під самі Вовчинецькі гори. Їх почали освоювати міські велоекстремали, береги ріки Бистриця, яка омиває південні схили горбів і розташований на них заказник Козакова Долина, стали популярним місцем літнього відпочинку сотень мешканців обласного центру. Крім того, біля підніжжя Вовчинців розкинулось не одне село. І з часом на цих пагорбах стало... брудно. Але немає сенсу нарікати на когось зокрема, адже це загальна культура населення винна в тому, що Вовчинецькі гори опинилися під загрозою банального засмічення.

Так склалося, що українські каякери та рафтери катаються з травня по вересень, коли ще тепло, а на гірських ріках достатня висота води. Але декому ця сезонність дуже набридла. І от група з сімнадцяти хлопців та дівчат, представників київського спортивного клубу «4 сторони», вирушили підкорити Яремчанський каньйон та здолати водоспад Пробій пізньої осені.

Розглядаючи в рекламних буклетах, парадних фотоальбомах, глянцевих виданнях розкішні краєвиди Гуцульщини, неминуче захоплюємося красою цього інкрустованого краю. Життя в горах видається нам своєрідною казкою — кольоровою і дещо попсовою. Самі гуцули на світлинах постають вусатими кремезними бугаями в декоративних кресанях, широких ременях, кресованих постолах та з іншими загальновідомими атрибутами. Жони їхні же — в запасках, барвистих хустинах і з вишуканими ґерданами, розложеними на шиях поверх жовтуватих вишиванок.

Спелеотуризм, який знаходиться на стику туризму та спелеології, це саме та туристична галузь, яка особливо актуальною стає взимку. Судіть самі: спускаєтеся під землю, і вас уже не обходить мороз, хурделиця, сніжна кваша під ногами — тут свій мікроклімат. Ви потрапляєте в світ, недоступний метушні, що панує на поверхні. Тут свої закони, своя естетика, свій адреналін. Вас чекають цілком інші відчуття й емоції, відкриваються таємниці, що надихали авторів легенд і казок про підземні царства. Краса сталактитів, сталагмітів, заманливість потаємних ходів та й фізичні навантаження дещо незвичайного роду. Якщо ви не страждаєте на клаустрофобію, пропонуємо захворіти на «підземну лихоманку».