Спелеотуризм, який знаходиться
на стику туризму та спелеології, це саме та туристична галузь, яка особливо
актуальною стає взимку. Судіть самі: спускаєтеся під землю, і вас уже не
обходить мороз, хурделиця, сніжна кваша під ногами — тут свій мікроклімат. Ви
потрапляєте в світ, недоступний метушні, що панує на поверхні. Тут свої закони,
своя естетика, свій адреналін. Вас чекають цілком інші відчуття й емоції,
відкриваються таємниці, що надихали авторів легенд і казок про підземні царства.
Краса сталактитів, сталагмітів, заманливість потаємних ходів та й фізичні
навантаження дещо незвичайного роду. Якщо ви не страждаєте на клаустрофобію,
пропонуємо захворіти на «підземну лихоманку».
Народження
печерних лабіринтів
Отже, ви вирішили спробувати себе у ролі
спелеотуриста. Тоді розпочати можна, напевно, з «хрестоматійної» печери Млинки.
Розміщена вона на півдні Тернопільської області в межах Придністровського
карстового району. Тут знаходяться найдовші в світі гіпсові печерні лабіринти:
«Оптимістична» (220
кілометрів), «Озерна» (120), «Кришталева» (22) і,
нарешті, «Млинки» (29
кілометрів). В цьому регіоні 15 мільйонів років тому на
дні теплого Сарматського моря утворилися потужні пласти гіпсу. Згодом на них
нашарувалися вапняки, пісковики та суглинки. Під час горотворення на території
нинішніх Карпат Сарматське море відступило, а на його дні залишились осадові
породи, які поступово почали вкриватись континентальними відкладами. Під час
тектонічних рухів у гіпсових масивах утворилася ціла мережа тріщин. По цих
підземних пустотах циркулювали артезіанські та дощові води, які розчиняли гіпс
і продовжували формування велетенських печерних лабіринтів. Згодом, після
зниження рівня ґрунтових вод, розпочався наступний етап формування печер —
«оздоблення» натічними та кристалічними утвореннями. Придністровські печери є
абсолютно унікальними — аналогів їм не існує в жодній країні світу...
Перші
спелеокроки
Для першого знайомства з Млинками достатньо
мати мінімум спорядження: ліхтарик, змінний одяг та взуття і, можливо, легкі
рукавички.
Вхід у печеру знаходиться біля підніжжя
гіпсових скель на схилі річкової долини. Потрапити в Млинки досить легко —
сміливо переступаймо поріг таємничого підземелля, яке надійно охороняється
масивними залізними дверима. Мандрівка лабіринтами розпочинається з просторого
Вхідного залу. На відміну від інших, цей — рукотворний. На початку ХІХ століття
тут видобували гіпс та перемелювали його на збудованому поруч водяному млині
(звідси й походить назва печери). У 1960-х роках місцевий вчитель із групою учнів
наважився оглянути загадкові тріщини-коридори, що розпочинаються в далеких
закутках рукотворного підземелля. Того ж року тернопільські спелеологи першими
розпочали розвідку печери. За два роки кропіткої праці їм вдалося дослідити та
нанести на карту понад 10
кілометрів лабіринту.
…Незабаром ми потрапляємо у зону з відносно
сталою температурою (10–11°С), що майже не змінюється впродовж року. Відносна
вологість становить 85–100%. Минаємо декілька поворотів, і перед нами виникає
масивний Столовий камінь…
Не
«рвіть» кам’яних квітів
…Тісний прохід розширюється, і ми
потрапляємо у тупик «Слізний». З високої стелі тут звисають невеличкі
кремово-рожеві сталактити, з них періодично зриваються краплини води. Раніше
неподалік знаходилось найчарівніше місце печери — грот «Срібний дзвін». Ця підземна
скарбниця була «декорована» численними кремовими та жовто-прозорими
сталактитами. При легкому дотику кожен з них звучав своєю нотою. Та лише
першовідкривачі печери пам’ятають це диво — в кінці 60-х років туристи дощенту
знищили тисячолітнє творіння природи...
Рухаємося далі підземним лабіринтом, то
протискуючись між потужними брилами, то проповзаючи вузькими, відполірованими
щілинами. Попереду — «Учбова розпора». Просуватись тут потрібно, впираючись
ногами в одну прямовисну стіну глибокої тріщини, а спиною — у протилежну. Кожен
необачний рух загрожує падінням, травмою чи подряпинами.
Відпочивши і поділившись враженнями від
подоланої перешкоди, прямуємо далі вглиб печери. Поступово просторі галереї
стають все тіснішими, стеля нижчою — і ось уже вся група долає прохід «Чортове
горло», чия назва говорить сама про себе.
Тепер потрапляємо у Північний район. У
просторому Залі Кажана можна розважитися грою у так звані «козацькі гірки».
Потрібно піднятись вгору майже на висоту стелі слизьким глиняним схилом, а тоді
весело з’їхати додолу. Неподалік розмістився плафон «Кажан». Плафонами у
печерах називають виходи пластинчастого гіпсу, що набувають чудернацьких форм і
при вдалому підсвічуванні милують око бурштиново-червоними відблисками.
У сусідньому районі — Ранковому — збереглися
різноманітні білосніжні друзи кристалів. Наче коштовні прикраси, виграють вони
в променях ліхтарика. Такі тендітні — жовті, білосніжні, криваво-червоні та
фіолетові — кам’яні квіти раніше зустрічались по всій печері. Та цей чарівний
світ є надзвичайно вразливим — найменший дотик до кристала назавжди зупиняє
його ріст, забруднюючи центри кристалізації. А захланні туристи узагалі
«повиривали» чимало кам’яних квітів з їх природного середовища і винесли з
підземного світу. Хоч там, на поверхні, вони виглядають куди скромніше і,
очевидно, приречені припадати пилом на полиці. Саме тому чимало куточків печери
спелеологи воліють не включати у туристичну мандрівку, але уважний і допитливий
погляд і на популярному маршруті зуміє розгледіти кристалічні суцвіття. Та
навіть тут потрібно суворо дотримуватись девізу американських спелеологів:
«Залишати в печері лише сліди, виносити з печери лише фотознімки».
Бажаємо «підземної лихоманки»
Свою витривалість можна перевірити у
найскладнішому проході Центрального лабіринту — «Фантазія». З великими
зусиллями втискуємося у вузьку щілину, ускладнену гострими скельними виступами.
Потрібно зуміти просуватись вперед, одночасно втримуючись на певній висоті —
початківець, що сповзе додолу у вузьку частину тріщини, самостійно з неї не
вибереться.
І знову, наче в калейдоскопі, змінюються
галереї, коридори, щілини-розпори. Прямуємо до залу «Піонер». Він один із
найбільших у печері. Довжина «Піонера» становить 135 метрів, а площа
сягає 700 квадратних метрів. Долівку велетенського печерного тунелю вкривають
декількатонні брили, а стіни і стеля іскряться блискітками кристалів.
З просторого залу через складну для новачків
«Ушбу» дістаємося до Вхідного залу.
При виході на поверхню очі мимоволі
мружаться від яскравого денного світла. Ступивши кілька кроків по земній
поверхні, кожен подумки оглядається на пройдений маршрут. Якщо ж згодом вдома
вас не покидатиме нестримне бажання повернутись у печеру, тоді ви точно
захворіли «підземною лихоманкою»…
Перед тим, як вирушити у першу подорож до
печери, варто cконтактувати з туристичним клубом «Кристал» та чортківськими
спелеологами, які займаються дослідженням і охороною Млинків (тел. /067/
369-56-71, /03522/ 6-07-97). При потребі вони забронюють вам місце у
туристичному притулку поблизу печери, нададуть у користування змінний одяг,
ліхтарики та забезпечать кваліфікований супровід.
Дістатись до печери найпростіше дизельним
потягом «Тернопіль–Іване-Пусте», що вирушає з обласного центру о дев’ятій
годині ранку. Зійшовши на станції Залісся, прямуєте з ватагою інших туристів на
північно-західну околицю села до турпритулку спелеологів.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
;){kind=link}
;){kind=link}
;){kind=link}
