З давніх-давен в селі Баня-Березові святкували свято Василія. Новий рік. У той день майже всі жителі села були в церкві. А з гір зійшли опришки, яких народ називав самозванцями, бо вони не були, як Довбуш, не допомагали бідним людям, а все добро забирали для себе. Ще була банда розбійників. В той празник Василія прийшли вони в наше село і зайшли до жидівської корчми. Жиди мали всілякі напої.

Поруч з автострадою, що веде з Хотина на схід, майже в центрі Хотина є й зараз обгороджена територія, десь півтора гектара, на якій заборонено будь-що будувати. Це так званий чумний цвинтар. Розповідають, що в давні часи, ще до турецького панування, в Хотині виникла чумна епідемія. Тоді майже все населення Хотина вимерло. Було створено спеціальну бригаду могильників, які викопали глибокі рови, і в них звозили мерців. Їх поливали вапном і засипали землею. Після всього ту ділянку було обкопано глибоким ровом.

Орати йшли в поле ще затемна, щоби різати першу борозду, як розвиднить. І під ту борозду клали хліб-ощипок і чвертку горівки. А на останній день, коли доорювали, клали, чвертку горівки, ощипок і часник - від усяких духів злих. Хліб на то клали, щоб був великий урожай, щоб хліб хлібом присипати, новий урожай сипати в сусік на минулорічний. Як відорали на початку три борозди, сідали на ті орані борозди, витягали з-під борозди горівку й той ощипок і їли, і пили горівку. І приговорював господар: "Дай нам, Боже, щасливої весни, доброго врожаю". І потім орали далі всю ниву.

Тут, де тепер Космач, колись була пуща. Лиш до Яблунева були села. Та й утік сюди від панів козак Косматий. Протяв він тут трохи смерек та й узяв собі будувати хату. Та й це місце, де він перше колов дошки зветься тепер присілок Дощаний. А воду, яка текла попри його хату, він назвав Космачіль.

Місцеве населення й досі вірить, що між Хотинською і Кам'янець-Подільською фортецями існує підземний перехід попід Дністер. Ця легенда підтримується тим, що людей, які часто топляться в Дністрі коло фортеці, неможливо знайти.

В давню давнину цвила папороть на Купала вночи о дванадцятій годині. Її ходили шукати молоді люде, і тільки ті могли знайти її, які були закохані перший раз незрадливою любов'ю. Єден молодий хлопець пішов уночи на Купала до лісу і знайшов ту папороть. Вона цвила, як сонце, і блиск давала, як сонячне сяйво.

Був колись у Романівцях пан Баланецький. Він обгороджував муром все своє хазяйство. Зібрав людей і почав мурувати. Що за день зроблять, то за ніч розвалиться. Пан узяв два цигани-музиканти і сказав замурувати їх живими в мур. Зробили так, і мур не розвалювався. Змурували мур і зробили залізну браму.

Було дві полонини. На одній перебували пастухи з маржиною до півліта, а від півліта переходили на другу полонину. Від Петра. Перебралися пастухи на ту полонину, розіклали в другій стаї весь свій посуд, а найстарший межи ними, депутат, говорить:

Колись, у давні часи, на наші краї нападали татари. І була в нас дуже гарна дівчина з роду Тересиних. Татари хотіли її схопити, а вона тікала від них. Цілою зграєю вони гналися за нею на конях, а вона тікала. Та добігла до потоку і пропала. Татари прибігли, обдивилися довкола - ніде її не видко.

Никола Шугай служив у господаря, пас вівці. Ще за панщини. А в тім селі було заведено, що треба було кожний день за порядком іти колисати пана. Люди колисали, а як панови не подобалося колисання, він бив їх. Коли прийшла черга до його ґазди колисати пана, ґазда вийшов на полонину та й каже Николі:

На місці старої церкви хотіли будувати магазин. А колись під церквою і кругом церкви ховали панів. Як почали копати там котлован, повикидали багато костей: всі люди були поховані лицем вниз. Були то кості з велетнів, бо по два з половиною метри кістки з рук були. Як почали то копати, то три місяці дощу не було, а лиш жара й вітри. Тоді прийшло розпорядження, щоб там більше не копати, а все засунути і посадити дерева. Зробили все, як було, і пішов дощ.

Колись на Рогатинщині один вродливий юнак всім серцем закохався у гарну дівчину, а вона, побачивши його палке кохання, вирішила його перевірити. Одного разу при зустрічі каже до нього:

Був собі господар на прізвище Лукач. Він жив у Космачі, в горішнім селі. Таменька були великі ліси. Він вирубав той ліс і поставив церкву. І все зробив, як слід, закликав малярів, щоб файно вималювали. Все попостарав Лукач до церкви. Лиш правити службу Божу. Треба йти по священика, щоб освятити церкву. Привів Лукач священика. Священик розпитався, хто поклав церкву, а він сказав, що сам поставив і все пристарав. А священик сказав, що невільно це одному робити, це мала робити громада. Та й передали цю справу в суд. Та й засудили Лукача на три роки.