В давню давнину цвила папороть на Купала вночи о
дванадцятій годині. Її ходили шукати молоді люде, і тільки ті могли знайти її,
які були закохані перший раз незрадливою любов'ю. Єден молодий хлопець пішов
уночи на Купала до лісу і знайшов ту папороть. Вона цвила, як сонце, і блиск
давала, як сонячне сяйво.
Той хлопець не шукав папороть для щастя любови, а для слави своєї. Бо коли
знайти той цвіт папороти і тримати при собі, то що задумаєш - сповняється.
Знайшов той хлопець цвіт папороти і задумав стати великим ученим. Він так
забажав і так з ним сталося: легко поступив учитися, і то йому легко попливло,
пішло в життю. Пішов по заграниці вчитися, поїхав у чужі краї шифою. І йшов він
за гонором, і скоро проходили його роки, а він хотів славитися і славитися.
А коли уже нажився, коли пройшов його вік, подумав: "Я цілий вік про
себе дбав, ніколи не подумав, як мої батьки жиють. Треба поїхати в свою країну
і подивитися, як жиє моя родина". Подумав так і зробив. Приїхав у свій
край та й питає, де жиють його батьки, бо то село вже змінилося, і він уже
навіть забув місце своє. Йому кажуть:
- Там нікого вже нема, там уже й хата розвалилася. Батьки повмирали. Мали
вони одного сина, а син лишив їх, утік десь у світ і навіть не дав про себе
знати. Мати дуже тужила за ним і скоро померла.
А батько теж довго не жив після неї. Від туги за сином обоє померли, -
кажуть йому люде.
Пішов він на своє мітлище і дуже забанував. Знав, що ніхто, лиш він сам
винен. Думав тільки про свою славу, а про рідних батьків зовсім не згадував. І
його серце охопила велика розпука. Ляг долілиць і сказав:
- Свята земле, проступися, най під тобою пропаду. Земля проступилася, і він
провалився, пропав під землю. То цвіт папороті послідній раз сповнив його волю.
І з тих пір більше папороть не цвите.
| 
