Був колись у Романівцях пан Баланецький. Він
обгороджував муром все своє хазяйство. Зібрав людей і почав мурувати. Що за
день зроблять, то за ніч розвалиться. Пан узяв два цигани-музиканти і сказав
замурувати їх живими в мур. Зробили так, і мур не розвалювався. Змурували мур і
зробили залізну браму.
Той пан був такий, що нікого не слухав і нікого не боявся. Прийшло до него
пісьмо, щоб він їхав до царя. А він не їде і габар не має. Через три тижні
приїхали від царя посильні і кажуть:
- Збирайтеся, пане, поїдем до царя.
Пан їх нагодував, тих посильних, та й каже:
- Ви, хлопці, відпочивайте, їжте, пийте, а я трохи попораюся по хазяйстві.
Об'їхав конем усе своє хазяйство та й приїжджає до хати. А там був дід, його
слуга. Пан набрав попелу і посипав у хаті, там, де був дід:
- Щоб ви не виходили, бо як захочете вийти без мого дозволу, то я буду знати
- на попелі буде слід.
Пан не хотів, щоб дід бачив, що пан робить. А пан узяв два відра з золотом,
пішов до себе в парк, там десь закопав то золото. Приходить до хати.
- Гай, дідику, позамітайте цей попіл та й будьте здорові, бо мене беруть до
царя. Дивіться тут за хазяйством.
Пішов до тих посильних і каже:
- Хлопці, я вже готовий з вами йти. Повставали ті хлопці, повмивалися та й
питають:
- Де ваша бричка?
Пішли до брички і позбивали з коліс ободи. Хотіли його везти на їдних
спицях, щоб люди бачили, як його везуть. Та й повезли його до станції.
Як побачив пан, що його так везуть, випив пілюлю і так на возі й сконав.
| 
