Колись, дуже давно, Місяць не був такий, як тепер, а ясний-ясний. На ньому не було ні плямочки. Але злі люди затьмарили його. Це було давно. Жили собі два брати. Після смерти батька залишився ґрунт, яким вони ніяк не могли поділитися. Кожен хотів загарбати собі більшу частку батьківської спадщини. За цего брати посварилися і зненавиділи один одного. Одної місячної ночі, коли скидали в копиці сіно в лузі, старший брат пробив молодшого вилами і мертве тіло його затяг у провалля. Він подумав: "Тепер вся вітцівщина буде моя. Добре, що ніхто не бачив, як я зігнав його зі світу".

Колись люди були не такі, як тепер, а велети, що хмари чіпляли їм за голови. Оден хлопець-велет грався і побачив маленького чоловіка з кіньми й плугом. Той чоловік був такий малий, як теперішні люди. Молодий велет узяв його разом з кіньми й плугом на долоню та й приніс до хати.

В селі Люча є гора Палита. На ній невелике, але дуже глибоке озеро, яке називають Лебединим. Старі люди приказують, чому воно дістало таку назву. Було то дуже давно. Під горою Палита стояла невелика хата, в якій жив чоловік-удовець з дочкою Марічкою. Одного разу в село ввійшли татари, різали, вбивали, грабували людей. Упоравшись у Лючі, надвечір задумали татари перейти ліс на Палиті і піти на інші села. І коли підійшли під гору, побачили хату чоловіка, про якого у нас ішла мова. На своє лихо з хати вийшла Марічка. Вона була дуже гарна.

Між лісами є поле, яке називають Лебедин. Там колись жив старий Пудерейчук. У него була гарна-прегарна дочка. А було це в час татарського лихоліття. Татари напали на наше село. Вони зайшли в Лебедин і хотіли там переночувати. А дочка з батьком змовилися і повели їх на озеро. Тоді була зима. Дід завів татарів на покритий снігом лід і там вони зупинилися. Дід сказав накласти кругом ватри. Татари полягали спати, а лід розігрівся і запався. І пропали всі татари, і разом з ними пропав Пудерейчук із своєю дочкою.

Наше село Шешори колись було на присілку Царина. Тут, де тепер центр села, був ліс. Коли надійшли з Угорщини татари і напали на село Шешори, вони спалили село і рівночасно церкву. А дзвони з тої церкви люде заховали в таку трясовицю, де й понині їх ніхто не знайшов. Люде повтікали в ліс, де зараз центр села. І нарубали дерев, накидали каміння і завалили прохід. І з-за тої загороди оборонялися. І татари вернулися. Від того часу село Шешори почало існувати на місці, де був ліс. А там, де була загата від татарів, виріс присілок і назвали його Кордон. Зараз на тій царині розміщається радгосп. І поселяються там люде.

Існує переказ, що десь у XVII столітті на території Снятинщини жив багатий поміщик. Дітей своїх він не мав. На старість років вирішив усиновити дочку, яку родила від нього селянка-кріпачка. Після його смерти вона стала власницею великого маєтку. До неї сваталися багаті паничі. Але вона не виходила за них, бо мати її була проста селянка. Вона щиро полюбила хлопця-кріпака. Хотіла викупити його на волю і одружитися з ним. Але родичі її батька, пани, це їй не дозволяли. Трапилось так, що він десь загинув (може, й з вини тих панів). І молода поміщиця рішила ніколи не виходити заміж. Перед смертю вона роздала свої землі навколишнім підгірським селам. Ті села, які в той час уже існували, - Кабаки, Рожнів, Іллінці - одержали наділи землі. Села, як, наприклад, Слобідка, яких ще тоді не було, таких наділів не одержали. Наділи ці були рівномірно розподілені між усіма дворами. Кожен двір одержав 0,7 гектара.

Мама розказувала, що колись з моря виходили люди. Але не такі, як усі. Половина тіла в них була людською, а половина - риб'ячою. Ті люди виходили на берег та й файно співали. Щоб зловити їх, на морський берег кидали один чобіт. Вони виходили з моря і взували чобіт. Взують одну ногу, а друга боса, взують другу, то знов та боса. То вони впихали в халяву обі ноги. І тоді їх ловили і заставляли співати. Так люди навчилися пісень.

Був собі парубок та ходив до одної дівки. І мали вони побиратися. Але почалася війна. Його забрали і на війні вбили. Вона дуже тужила, та дівчина, дуже плакала. А йому, тому хлопцеви, було ім'я Кукунчик. Вона плакала і все повторювала: "Кукунчику... Кукунчику мій, Кукунчику..." Лиш це і більше нічого. Все голосила.

Двіста літ тому там, де сьогодні розложене село Зібранівка, були чисті поля. Поля ті, як передає переказ, були власністю багатої поміщиці. Поміщиця та була негарна вродою, була така невродлива, що ніхто не хотів з нею одружитися. І вона весь вік прожила незаміжня. Помираючи бездітною, вона зробила заповіт, в якому всі свої землі роздала селам. Тоді дістали там наділ землі Кути, Рибне, Рожнів, Іллінці та інші села, дістало також і наше село. Люди в селі урадили між собою, що належало би тій поміщиці подякувати за такий гойний дар. Вибрали з села кількох людей, котрі мали йти до поміщиці з подякою, але подумали, що воно ніяково іти людям з порожніми руками. Належало би при цьому дати якийсь подарунок. Подумали і урадили повезти їй пару мішків яблук. Найкращим у той час був сорт полесачки, от і повезли чотири центнери полесачок.

Дуже давно на Кичерах косив син удовиці, яка була відьма. В обід пішов він до потоку напитися води, і побачив білу дівку, яка пригнала до водопою білих овець. Спробував увійти в потік - вона попросила не каламутити води. Тоді попросив її дати йому напитись. Вона зачерла в долоні води, і він пив з її долонь. Коли відходив, запитав, чи можна до неї прийти.