В іншому царстві, у козацькому гетьманстві, у такому селі, як Пикарі, там жило два брати: один убогий, другий багатий. От у багатого дуже багато усього було, тільки не було дітей. А у бідного — тільки парка воликів, а дітей купа.

Жив колись один цар. Він мав сина-одинака. А держава в нього була дуже багата. Цар і не знав, чим більше пишатися: державою чи сином.

Жили на світі чоловік та жінка, і в них було сім синів, але ті сини не жили в згоді, а завжди ворогували та билися поміж собою. Мати сердилася за те на них.

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:

Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

Був собі дід та баба. У діда була дочка і в баби дочка; обидві вже були дівки. Дідової дочки баба не любила. Усе, було, лає її, сердешну, та знущається над нею, та ще, було, й діда підцьковує, щоб згриз голову своїй дочці. Оце, було, підуть обидві дівки на досвітки; бабина ж дочка усе тільки жирує з хлопцями, поки ті й мички попалять, і пряжу порвуть, а дідова дочка усе робить — пряде там або що інше, а вже ні часиночки не згуляє. Оце ж уранці йдуть додому; дійдуть до перелазу, то бабина дочка й каже дідовій:

Десь за горами, за лісами, не знати в якій державі жив раз один цар. Старий уже був. Держава велика, а наслідника нема. Тільки одна донька.

Колись-то давно, не з моєї пам'яті, мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був одним один син, та й той не такий як треба: таке ледащо той одинчик, що господи! Нізащо і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить — ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться... Батько й мати журяться:

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.

Одна стара баба не тікала від татар, лиш сиділа на печи. Думала, що вона вже стара, татарам ні на що не пригодиться, та й в полон її не возьмуть. Але вона мала внука на ім'я Юрко, молодого хлопця, та й боялася, що його можуть взяти в полон.

Колись татари приходили в село і брали молодих людей. Що робити? Люди кладуть на кожній вулиці вориння, аби їх не пускати в село. І вартівників кладуть, щоб давали знати, як татари над'їдуть.

Про татар задержалися легенди до нашого часу. В одній з них розповідається про те, як одна жінка втопила татарина в бочці з огірками. А діло то малося так. Люди помітили наближення татар і повтікали з села в ліси. А в одній хаті лежала жінка, хвора по породах. Вона була така хвора, що не могла втечи, лиш мусіла лишитися і сама лежала в хаті.

В народі існує повір'я, що іноді все гаддя в лісі збирається величезними купами. Такими, як фіра ріщя. Всі звиваються, і кожна потрошку дує, аж поки гуртом не видують той камінь. Як камінь уже є в роті одної з гадюк, то можна його відібрати. Треба покотити на них колесо з воза. Вони обплетуться на колесо, а камінь випустять.