Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран
великі приятелі — куди цап, туди й баран. Цап на город по капусту — і баран
туди, цап у сад — і баран за ним.
— Ох, жінко,— каже чоловік,— проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними
ні сад, ні город не вдержиться. А збирайтесь, цапе й баране, собі з богом, щоб
вас не було у мене в дворі.
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили вони собі
торбу та й пішли.
Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова. От баран — дужий, та
несміливий; а цап — сміливий, та не дужий:
— Бери, баране, голову, бо ти дужий.
— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий. Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та
й ідуть, коли горить вогонь.
— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли. Приходять туди,
аж то вовки кашу варять.
— А, здорові, молодці!
— Здорові! Здорові!.. Ще каша не кипить — м'ясо буде з вас. Ох, так цап
злякавсь, а баран давно вже злякавсь.
Цап і роздумавсь:
— А подай лишень, баране, оту вовчу голову! От баран і приніс.
— Та не цю, а подай більшу! — каже цап. Баран знову цупить ту ж саму.
— Та подай ще більшу!
Ох, тут уже вовки злякались: стали вони думати-гадати, як відціля втікати:
«Бо це,— кажуть,— такі молодці, що з ними й голови збудешся,— бач, одну по
одній вовчі голови тягають».
От один вовк і починає:
— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить,— піду я по
воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» Як зачав другий
того дожидати, став думати-гадати, як би й собі відтіля драла дати:
— Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку
та прижену його, як собаку.
Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:
— Ось піду лишень я, так я їх прижену.
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап до барана:
— Ох, нум, брате, скоріше хвататись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня
убратись.
Ох, як роздумавсь вовк:
— Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходім, ми їх поїмо, вражих
синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, уже з куреня убрались, як побігли та й на
дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана нагнати. Як
стали йти і найшли їх на дубі. Цап сміливіший — ізліз аж наверх, а баран
несміливий — так нижче.
— От лягай,— кажуть вовки ковтунуватому вовкові,— ти старший, та й ворожи,
як нам їх добувати.
Як ліг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гіллі сидить та так
дрижить, як упаде, та на вовка! Цап сміливий не став міркувати, а як закричить:
— Подай мені ворожбита!
Вовки як схватились, так аж пили по дорозі закурились. А цап та баран
безпечно пішли, та зробили собі курінь, та й живуть.
| 
