В іншому царстві, у козацькому гетьманстві, у такому селі, як Пикарі, там
жило два брати: один убогий, другий багатий. От у багатого дуже багато усього
було, тільки не було дітей. А у бідного — тільки парка воликів, а дітей купа.
Ото заробив убогий брат десь грошенят і надумав собі, що робити, щоб більше
було: прив'язав їх до палички з капшучком — і пішов до багатого брата, до
комори, і знайшов дірку таку, що уліз той капшучок із грішми, а сам держить за
паличку та й хитає, приказуючи:
— Ідіть, гроші, до грошей! — (Щоб, бачте, гроші братові йшли до його грошей,
у капшучок).
От поки гойдав, поки ниточка розв'язалася — упав туди капшук із грішми, у
комору, до братових грошей, а він вийняв саму паличку.
— Отак,— каже,— братових не дістав, а своїх позбувся.
І дуже заплакав, і пішов додому, нарікаючи на свою долю. Ото, прийшовши, і
хвалиться жінці:
— Та то коли б ти знала, жінко, що я зробив!..
— А що там таке? — питає жінка з ляку.
— Е,— каже чоловік,— не знаю, чи тобі казати, чи ні: то й самому себе
соромно, не тільки людям хвалитись...
— Та що там? Кажи! — кричить жінка.
— Уже,— каже,— нема тих грошей у нас, що були...
— А де ж поділись? — питає жінка.
— Та що ж? Я тобі по правді скажу, що я собі надумався, щоб у нас грошей
побільшало, та узяв свої гроші, прив'язав до палички з капшучком і пішов до
брата, щоб, бач, братові гроші йшли до моїх грошей... Як сунув їх у дірку, та й
хитав, і казав: ідіть, гроші, до грошей! То де ти бачила, щоб убогому те було,
що багатому? Як кажуть, що багатому чорт діти колише, то й правда! То так і це:
що у брата багато грошей, а у мене трошки, та й ті туди упали... Я з плачем
додому прийшов...
— Бо братові дужчі,— каже жінка.— А якби ти розумний та прив'язав вірьовкою,
то б, може, було б і держалось.
— Та воно так,— каже чоловік,— та нічого не поможеться!
Ото як напала його жінка мов мокрим рядном:
— Де хоч, а гроші бери, бо що ми робитимем без грошей?
От чоловік і каже:
— Мовчи, жінко, не лай! Я запряжу воли, і піду у ліс, і там нарублю дров,
продам, то й будуть гроші.
Ото поїхав чоловік у ліс — і так заїхав, що тільки небо та земля, а то і сам
не знає, де він: бо тоді ліси дуже великі були! От він поставив волики під
грабом, а сам поліз на граба високо, щоб подивитись, куди краще виїхати.
От чує — щось гомонить; він оглянувся сюди-туди, коли біля його недалеко
людей дуже багато, і все великі люди, з великими вусами й чубами, і як один у
голубих жупанах, і сідлають коні: кудись-то поїдуть. Дивом дивується чоловік,
що іще таких і не бачив. І перелічив — аж сорок чоловік.
Думає: «Е, так це-то ті гайдамаки, що у нас, у селі, кожний рік обдирають
пана; що пан розживеться, набере з людей, то вони приїдуть та обдеруть до
сорочки: вози понабирають, а пан і пані повтікають. Вони так просто їдуть —
людей не займають. Ну, так тепер я знаю, які гайдамаки! Не дурно пан з трьох
сіл ізбирав громаду, і їх шукав по всьому лісі, та й не знайшов!.. Та як їх
знайти, що вони так собі живуть, що й хати не знають, самі двері!»
Ото усі посідали на коні, останній вийшов з дверець і сказав:
— Двері, замкніться! — І двері замкнулися, гайдамаки поїхали.
От як заїхали вони — не стало видно, тоді чоловік ізліз з дерева, та за
воли, і поїхав туди, до дверей. Ото поставив воли, сам роздивився скрізь — нема
ніде нікого, він до дверей — двері замкнуті були. Він і каже, як казав
гайдамака:
— Двері, одчиніться!
Дверці одчинилися, увійшов він у хатку; і дуже там гарно було всередині — а
образів на всіх стінах! — дуже гарно!... Стіни були муровані, а вікна пороблені
з такого скла, що не можна було й знати, що воно таке, тільки видно й гарно; а
лавки були кругом, а біля печі стояли засіки, понакривані білими скатертями.
Ото він узяв розкрив один засік — там мідні гроші, розкрив другий — там
срібні гроші, розкрив третій — там золоті гроші. Той чоловік аж за голову
ухопився: годі дивиться на усе — давай шукати мішків! От знайшов, вибрав яких
найкращих і найбільших три лантухи і набрав мідних грошей один лантух, срібних
— другий, а золотих — третій. Ото склав усі три мішки, зверху приклав дровами,
щоб не так видно було, засіки понакривав, вийшов з хати, і двері зачинив, і
сказав:
— Двері, замкніться!
Вони засунулись. От він за батіг, та воликів за налигач, та виїхав на шлях,
та сів на воза, та й каже:
— Гей! Соб! Цабе, помаленьку!
Поїхав собі з богом, не поспішаючи: аби на вечір додому, щоб ніхто не бачив.
От приїхав додому, уже сонце зайшло, стало смеркать. Увійшов у хату — жінка
побачила та й каже:
— О! Хвалить бога, що ти приїхав, а то я тут турбувалася, чи не случилось
тобі знову яка придибашка, що так довго не було!
— Ні,— каже чоловік,— дякувать богу, приїхав благополучно, іди тільки поможи
скидати дрова.
— Добре,— каже жінка,— то й ходім. Ото прийшли до воза, а чоловік і каже:
— Оце, жінко, господь дав нам щастя: я знайшов гроші та це привіз, де ми їх
дінемо, щоб ніхто їх не бачив?
— У коморі стоять три жолобки,— каже жінка.— То туди хіба позсипаємо: у нас
ніхто не ходить у комору, окрім тебе та мене, то ніхто не знатиме.
Ото, порадившись, так і зробили: в один ізсипали мідні гроші, а в другий —
срібні, а в третій — золоті. От насипали три жолоби грошей, понакривали та й
живуть собі помалу — не дуже тими грішми шинкують, щоб ніхто не примітив.
Ото, порадившись з жінкою, каже чоловік:
— Купимо пару волів, та своя парка, то я наберу грошей і поїду у Крим; там
літо побуду та дещо куплю більше, то не так буде знати; а то щоб люди
постерегли, то іще буде клопіт, бо уже і так на мене поглядають, як я піду у
церкву.
Ото так і зробили. Поїхав чоловік у дорогу, а жінка зосталася з дітьми.
То це брат багатий і пошле жінку свою, щоб розпитувалася, де убогий узяв
грошей, що купив пару волів і пішов у дорогу. То жінка убогого брата і каже:
— Які наші гроші? Стяглися на ту скотинку у велику силу, та й бог його знає,
як буде: пішов у дорогу, а я тут з дітьми великого горя наберуся... Коли б хоч
благополучно приїхав!
І так ятрівки дві зберуться, побалакають та й розійдуться.
Нічого багатий брат і не дізнався — і тяжко йому! Аж тут приїжджає убогий
брат з дороги і приганяє дванадцять пар волів: шість маж солі, а шість риби; а
жінці — турецької матерії набрав на спідницю, на фартух, і на корсет, і на
юпку, іще й турецьку хустку, і дітям усього понавозив — усяких базаринків. Ото
попродавав він воли, і сіль, і рибу попродав, і зробив собі лавочку, і накупив
усякої матерії, і став торгувати, і розживатись, і став багатіти. А багатство
брата дуже у серце коле: де бідний набрав грошей, що так розжився?
Ото прийшов празник — чи різдво, чи Великдень, а убогий брат і каже жінці:
— Знаєш що, жінко, покличмо ми брата мого до себе у гості, може, він не
погордує тепер нами, бо бог дав на те людям празник, що родина до родини йде, а
я відколи женився, то не був у мене брат і за порогом, не то у гостях.
Ото, порадившись, так і зробили: покликали брата.
Прийшов брат багатий із жінкою — іще і радий був, що його покликав убогий.
Ото гуляють собі та бенкетують. Ото підпили трохи, багатий і каже:
— Скажи мені, будь ласка, брате, як ти забагатів?
— Е, брате,— каже убогий,— так мені бог дав! Ти іще, брате, не бачив мого
зерна та й кажеш, що я забагатів, аж ходім у комору, усі ходімо!
Ото увійшли у комору, а бідний брат привів до мідних грошей та й каже:
— Оце у мене овесець!
А прийшли до другого жолоба, а він каже на срібні гроші:
— А оце у мене пшениця!
А як прийшли до золотих грошей, а він каже:
— А це у мене саме сало.
А багатий брат аж за голову ухопився та й каже:
— Брате, голубчику, скажи мені, де ти їх набрав, що я зроду багатий, а у
мене стільки нема, як у тебе.
А убогий каже:
— От, брате, я тобі скажу: не находив ти часом у себе якого капшучка із
грішми?
— Де ж то! Найшла моя жінка,— каже багатий,— і ми його кочергою вигорнули з
комори, думаючи, що то які чари, коли роздивилися — аж там гроші, то ми ті
гроші забрали, а капшук викинули.
— Ото ж мій капшук! — каже убогий. Питає багатий:
— Як же він попав туди?
— А так,— каже убогий.— Я заробив грошей трошки і хотів, щоб побільшало; і
прив'язав до палички, і казав, упустивши до тебе в комору: ідіть, гроші, до
грошей! От нитка розв'язалась, і вони туди упали. А як прийшов додому та сказав
жінці, то вона на мене як напалася, то я поїхав у ліс і надибав, де живуть
розбійники. І як вони виїхали на здобитки, то я пішов у їх хату — і там так
усього багато, що я не знав, що й брати. І я побачив, що там стояло три
кадовби, накриті білими скатертями; я подивився — аж там гроші, от я й набрав
грошей — і це трохи розжився... А це знову хотів їхати, та ніяк не проберусь.
Ото багатий брат і каже:
— Скажи мені, будь ласка, братику, де це той льох чи хата їх і як ти
одчиняв, бо то у гайдамаків повинні бути добрі замки, і, мабуть, так живуть, що
і непомітно, де їх хата, що стільки їх шукали громадою, та й пан сам скрізь
їздив, та й не знайшов.
От бідний брат і каже:
— Я тобі скажу, братику, тільки нікому не кажи і сам не їдь, а колись
поїдемо удвох.
— Добре,— каже багатий брат. А убогий і каже:
— Знаєш же ти, брате, того граба, що скоро виїхати з Довгого яру, і там
стоїть дуже великий граб, а проти того граба, у ярку, єсть двері того льоху.
— А як ти відчинив? — питає багатий брат.
— А так,— каже убогий.— Я сказав: двері, одчиніться! То вони й одчинились, а
сказав: замкніться, то вони й замкнулись.
Ото, погулявши, побалакавши, розпрощалися, пішов багатий брат із жінкою
додому, а убогий став убираться у ярмарок.
От склався і поїхав, а багатий брат цілу ніч не спав, усе складався та
приготовляв вози, а вранці запріг дванадцять пар волів і поїхав у ліс, де
живуть гайдамаки, щоб усе забрати, а жінці сказав:
— Як хто спитає, то щоб сказала, що поїхав у ліс по дрова.
Ото приїхав туди, де брат казав, аж воно так і є усе, тільки не було
розбійників: кудись їздили. От він позавертав воли, пішов до дверей та й каже:
— Двері, одчиніться!
Двері одчинилися. Ото увійшов він туди і не знає, на що уперед дивитись і що
брати. От кинувся багатир зараз до грошей і насипав їх на шість возів, а на
шість возів усякого збіжжя — тільки їхати, та й годі! От сподобалась багатиреві
одна ікона, котра стояла на покутті, у самому золоті і дуже гарна. Він став на
лавку і взяв її, а повернувся до дверей, то двері зачинилися, і він остався у
хаті. Кинувся одчиняти — не одчинить. Він уже усяк казав — не одчиняються.
Ото поставив ікону, де вона стояла, сам став відчиняти — не одчинить. Шукав
сокири, щоб прорубати дірку і вилізти,— та не знайшов. Хотів у вікно лізти —
залізні вікна, не можна, уже він і плакав, і кричав — нічого не помоглося...
Уже день минув, а вечір настав. Гайдамаки приїжджають додому, а отаман
попереду, як побачив воли і вози з добиччю, то аж крикнув:
— Ей, брати, щось у нас хазяйнує! Глядіть, щоб у вас були готові ружжя й
самопали, бо, може, тут і багато декого є!
Ото приїжджають до хатки — нема нікого, тільки воли та вози стоять
наготовлені. Отаман скочив з коня — до дверей: двері були зачинені, він каже:
— Скоріш, хлопці, кругом хати ставайте! А деякі нумо у хату!
От і кажуть:
— Дверці, одчиніться!
Дверці одчинилися... А багатир прожогом хотів утекти поміж ними, так його й
схопили на списи, не дали йому й пирхнуть. І закололи, тільки засміялись:
— Отака ловись! Один чоловік, а нас сорок, та й перелякались!.. Нумо шукати
по кутках, щоб дехто не зостався іще... І як він сюди добився?
Ото шукали скрізь — ніде не знайшли нікого.
От поскидали все, як було, позносили з волів, а воли позагонили у далекі
льохи. От отаман і каже:
— Отепер, брати, посідаймо, одпочинем і порадимося, що будемо робити з
чоловіком оцим, бо він не один, а видно, що в його сім'я є; як би дізнатися?
Ото порадили: закопати на притині два стовпи і повісити його за руки й за
ноги: хто буде йти повз нього як рідна, то заплаче, то тоді можна буде
дізнатись. От так і зробили: закопали стовпи і повісили тіло, і два гайдамаки
стерегли, поки хто йтиме.
А того багатиря жінка ждала, ждала — нема чоловіка, вона до брата побігла та
й братові:
— Будь ласковий, Охріме, іди, шукай свого брата, бо уже, мабуть, нема його і
на світі: з волами десь поїхав по ті гроші!
Брат з ляку аж за голову ухопився:
— Тепер же нема його живого! Я йому казав, щоб він сам не їхав!..
От запріг конячку й поїхав туди прямо; коли дивиться — біля притини стоїть
два стовпи і висить його брат; він узяв і поїхав далі — кругом об'їхав і
вернувся додому.
Ото й каже братовій:
— От я бачив брата, піди, коли хоч, і ти подивись: там на стовпах висить;
тільки не плач, не журись. У мене жінка плоха, то ти будеш мені за жінку, та й
будемо собі жити тихенько — однаково можна і по дві, і по три жінки брати.
Ото вона пішла, оддалік подивилась та й вернулась:
— Не витерплю,— каже,— щоб не плакати!
От він каже:
— Коли не витерпиш, то візьми уберися, як панська наймичка, і набери пляшок
з вином, з медом і з горілкою повний кошик, та йди повз ті стовпи, де висить
брат, та й спіткнися, та упади нарошне, і побий ті пляшки — і плач стільки тобі
хочеться. А як хто спитає, чого ти плачеш, то ти скажеш, що йшла од панів, несла
оцього добра до других панів, і це нещастя трапилось: упала й побила усе!
Ото вона так і зробила. І як упала недалеко біля свого чоловіка, як побила
пляшки, як стала голосити, то розбійник вийшов і став її питати:
— Чого ти плачеш?
А вона й сказала:
— Як мені не плакати, коли оце усе панське, то що мені буде, що побила усе!
От, виплакавшись добре за своїм чоловіком, і пішла додому...
|
