Дуже давно на Кичерах косив син удовиці, яка була
відьма. В обід пішов він до потоку напитися води, і побачив білу дівку, яка
пригнала до водопою білих овець. Спробував увійти в потік - вона попросила не
каламутити води. Тоді попросив її дати йому напитись. Вона зачерла в долоні
води, і він пив з її долонь. Коли відходив, запитав, чи можна до неї прийти.
Вона відповіла:
- Приходи, бо ти моє серце скаламутив.
В час сінокосу, коли той хлопець косив, йому все вчувалось, що коса співає:
"Приходь, бо ти моє серце скаламутив". А потім вони почали разом
пасти вівці і разом класти стоги.
Сінокоси кінчалися десь коло Спаса, і леґінь, і дівка - він з косою, вона з
граблями - гнали вівці і поверталися домі. Недалеко хижі їх зустріла леґінева
мати. Молоді сказали їй, що любляться і будуть ґаздувати.
Але матері не подобалася дівчина, вона закляла її і перетворила в Білу
Смереку. І тоді, коли її світлі коси перетворилися в смереччине гілля, дівчина
крикнула:
- Мій яворе!
І леґінь став явором. З їхнього коріння потекли їхні чисті сльози - вода
Білої Смереки. Казала стара бабка Воражина, що як ходила ввечері по воду, то
бачила на тому місці хлопця й дівчину.
| 
