Вечер в Карпатах

За народними переказами, назву населеного пункту пов’язують власне з появою чудотворного образу. Ще у ХІІІ столітті у цей мальовничий куток Тернопільщини доля привела монаха, який тікав зі спустошеного татарами Києва. Шлях був довгим і нелегким. Втративши останні сили, чернець заснув у лісі. Уві сні йому з’явилась прекрасна жінка, а коли ж прокинувся, то побачив джерело, а над ним — ікону Божої Матері з маленьким Ісусом на руках. Місце, де монаха «зарвав», тобто, похилив сон, назвали Зарваницею.

Під час нацистської окупації Дрогобича Шульц став чимось на кшталт «придворного художника» патологічно жорстокого, обмеженого і вкрай самозакоханого есесівця і гестапівця родом з Відня, Фелікса Ляндау. Той змушував Шульца виконувати різні артистичні роботи. Одним із останніх «замовлень» виявилися малюнки на сюжети «Білосніжки», що їх Шульц намалював у тодішньому дрогобицькому помешканні Ляндау, в кімнаті, призначеній для дітей есесівця: він якраз сподівався їх з Відня на літні вакації. 19 листопада 1942 року, в так званий «чорний четвер», на одній із дрогобицьких вулиць Бруно Шульца застрелив інший гестапівець Карл Ґюнтер.

До Рахова краще дістатися нічним приміським поїздом Івано-Франківськ-Рахів. Він вирушає з обласного центру в 1 годині 50 хвилин, в Рахів прибуває о пів на восьму. Через півгодини з рахівської автостанції (поруч з вокзалом) виїжджає автобус на Ділове.

«…Піднімаємося схилом. Дивлюся — не та місцевість! Разів п’ять сюди ходив, а тепер не можу впізнати. Так, стежка повертає. А де камінь — такий високий, стовпчиком? Від нього, знаю, треба взяти вліво — там буде потік. Нічого подібного! Ані каменю, ані річечки. Довкола лиш якісь криві та посохлі дерева. Схил ніяк не закінчиться. Звідкілясь повзе туман. Пень страховиськом з нього вигулькнув. Звичайнісінька коряга, а здалося — хитра така фізіономія з бородою і ріжками. Чотири години дибали тим горбом — нічого знайомого. Довелось зупинитися. І тут «молоко» розійшлося, блиснуло сонечко. Дивимось, а ми знову біля кривих дерев», — пригадує мандрівку до гори Ігровець лучанин Олександр Масляк.

Місто знаходиться на етнічній території бойків, і саме тут багато років діє історико-етнографічний музей «Бойківщина». Він був створений у 1927 році, у часи, коли про ідею незалежності та самостійності України говорили всюди і голосно. Інтелігенція Самбора створила товариство «Бойківщина», а згодом і однойменний музей. Організаторами виступили адвокат Володимир Гуревич, лікар Володимир Кобільник, письменник Іван Филипчак, вчитель Михайло Скорик.

Колись в одному помешканні на старовинній вулиці Мукачева, що впиралася в таку ж непомітну вулицю Валенберга, Олесь вичитував знайомі назви зі старих топографічний назв, скопійованих приятелем у Будапешті. Назви з часом помінялися, однак не помінялися кліматичні умови: щовесни разом з потічками видзенькували підсніжники, а по горах розливався фіолет крокусів, до яких місцеві жителі припасували волоську назву — бриндуші.

Оригінальна архітектурна споруда. Фасад двоповерхового будинку нагадує велетенське великоднє яйце. Заходимо всередину. Довкола — вітрини, панно, флористичні композиції із сотнями кольорових яєчок різної величини. Писанки в писанці. Очі розбігаються. «Панове бажають екскурсію?» — запитує адміністратор за столиком біля вхідних дверей. Погоджуємося. Коштує вона 10 гривень з кожного (по п'ять гривень беруть зі студентів. Огляд музею без екскурсовода — одна гривня або п'ятдесят копійок відповідно). Платимо і чекаємо, доки збереться група. Адміністратор пропонує буклети та каталоги музею, альбоми про писанкарство, календарики. Беремо буклет іще за п'ять гривень. Через кілька хвилин підходить тендітна дівчина. «Я — ваш гід упродовж наступної години», — представляється молодший науковий працівник музею Ольга Беспалова.

— Траплялося бачити влітку, навесні, як ідете з вокзалу додому — з рюкзачком, вудками... А взимку у такому вигляді ніколи вас не зустрічала. Зима позаду. Як минув цей рибальський сезон?