Замок
попри колію
Зазвичай це буває так. За
вікном потягу тягнуться околиці Львова, потім пропливають два-три села. Люди у
вагоні вже розташувалися і тепер детально аналізують політичну ситуацію в
країні або способи боротьби з колорадським жуком. Аж раптом загальний шум їх
розмов змінюється хвилинною тишею. Погляди спрямовані у вікно, за яким — в
кількох метрах від колії, зовсім поруч — повільно з’являються старезні фортечні
стіни.
Це — Старе Село. І нехай сусіди
по купе, провівши поглядами розвалини, знову починають бідкатися цінами на
цукор, а ми вийдемо на зруйнованій станції і попрямуємо до замку.
Потрібен
був замок
Серед тисяч сіл в Україні знайдеться зо
півдесятка Старих Сіл. Але те, яке знаходиться в Пустомитівському районі
Львівщини, за кілометрів вісімнадцять від обласного центру, на доказ свого
поважного віку може пред’явити вагомий аргумент — замок.
На жаль, як і більшість фортець в Україні,
місцева твердиня виглядає попелюшкою поруч із замками туристичного одноденного
маршруту «Золота підкова» — Олеська, Золочева, Підгірців. Хоча п’ятикутний
старосільський — найбільший на Львівщині. Й історія в нього давня.
На
захід від Старого Села розташоване сільце Черепин. Якщо вірити краєзнавцю ХІХ
сторіччя Антонію Шнайдеру, Старе Село, Черепин та ще сусідній Давидів колись
складали древнє місто Черепів чи Черепинськ. За часів Київської Русі Черепів
розколовся на кілька громад: Давидів (названий на честь онука Ярослава Мудрого,
князя Давида Ігоревича із Звенигородської лінії, що увійшов у історію головним
чином як кат-осліпитель князя Василька Теребовлянського), Черепин, можливо, ще
Пліхів — і Старе Село. Назва поселення неначе намагається підказати: саме ця
частина древнього міста була його основою, ядром. Але це тільки версія
Шнайдера, викладена в його праці «Енциклопедія краєзнавства Галичини»
(«Enzyklopedya do krajoznawstwa Galicyi», Lwow, 1868-1874). Повірити їй
повністю заважає відсутність документальних згадок про Старе Село в літописах
тієї доби — очевидно, сам дослідник користувався джерелами, які не збереглися
до наших днів.
Зі
збережених документів відомо, що в 1401 році південно-східну частину давнього
міста, Черепинку, король Владислав Ягайло подарував у володіння Завіші Чорному
з Гарбової. Згодом ці землі дістаються його синові Яну, який переселив сюди
сім’ї зі своїх інших маєтків і назвав цю частину Черепина Гарбовим, хоча люди
звали її Старим Селом.
Татари під час своїх набігів не обминали
Старе Село, що лежало при Волоському шляху. Перше нашестя датується кінцем XV
століття. Поруч — добре укріплені Львів і Звенигород, але поки люди туди
доберуться... Отже, потрібен був замок.
У XVI сторіччі Старе Село переходить у
власність великого гетьмана коронного Яна Тарнавського, який віддав ці
володіння у посаг своїй доньці Софії, нареченій князя Василя-Костянтина
Острозького. Онука князя, Єфросина, одружилась з князем Олександром
Заславським, який і отримав титул князя Острозького.
Горе з розуму по-старосільськи
Будівництвом замку зайнявся син князя
Заславського, Владислав Домінік (герой «Потопу» Генріка Сенкевича). За версією
Антонія Шнайдера, сталося це в 1642 році. Інші джерела вказують, що замок тут
узагалі був ще з часів Яна Завіші (середина XV століття), а князь Заславський і
Острозький замінив дерево на каміння та цеглу. Встановити, яка з версій
правдива, зараз майже неможливо. Як і довести правдивість одної легенди,
пов’язаної з будівництвом.
Отже, при зведенні старосільського замку за
давньою технологією у будівельний розчин для міцності додавали яйця і молоко.
(Очевидно, тому стіни з ламаними іклами башт дожили аж до сьогодні). Один із
шляхтичів міста за свої провини був засуджений на смертну кару. Та можновладці
дали небораці ще один шанс: зможе привезти віз (інші версії легенди кажуть —
два вози) яєць для будівництва, та так, щоб жодне не розбилося — подумають ще
судді, чи відділяти його голову від тіла. Розіб’є хоч яйце — то...
Шляхтич єдиний шанс на порятунок втрачати не
хотів. Яйця привіз цілими. Бо вареними. Судді замислилися, що робити з хитруном
— і вирішили таки стратити: аби не був надто мудрий.
Хроніка поразок та перемог
Ледь
устигли вимурувати стіни, як їх зруйнувала в 1648 році хвиля козаччини, піднята
гетьманом Богданом. Князь, якого Хмельницький дошкульно обізвав «периною», не був
аж таким лінюхом і вже наступного року відновив твердиню. Коли через шість
років війська Богдана оточили Львів, об’єднана армія козаків і татарів не
наважилася штурмувати старосільський замок.
І турки, що сараною рухалися в 1672 році від
одного замку до іншого, підкоряючи практично всі, обламали зуби об
старосільські стіни. За залізничною станцією колись росли дві старі липи —
зараз від них лишилися тільки пні. Переповідають, що на цьому місці під час
облоги пострілом із замку було убито турецького командира.
Могутнім фортечним стінам допомагали мочарі,
що оточували форпост з усіх боків, поруч була й гребля. Через рів до замку з
південного боку вів звідний міст, а в XVIII сторіччі побудували нову в’їзну
браму в західній стіні. Вона не збереглася. Як і західна вежа, як і арсенал —
той розібрали на каміння до фундаментів. Проте все ще помітні на вцілілій
найбільшій, триярусній вежі герби Огончик (Ogonczyk) i Леліва (Leliwa), а також
літери WDXOYZWSLS (Wladyslaw Dominik Xiaze Ostrogski y Zaslawski Wojewoda
Sandomierski Lucki Starosta).
По периметру стін ішла оборонна галерея для
гарнізону. На замковому подвір’ї розташовувалася каплиця, палац та господарські
приміщення. З документів XVII століття відомо, що на той час у замку було 8
гармат, 13 моздірів (коротка гармата з широким дулом), багато рушниць,
самопалів та холодної зброї.
З форпосту — на пивоварню
Далі було століття вісімнадцяте, коли замки
з суворої необхідності перетворювались на артефакти минулого. Новий власник
Старого Села, магнат Адам Миколай Сенявський відреставрував малопотрібний при
новітніх військових конфліктах форпост, посилив гарматами і моздірами та
пристосував його під арсенал, який перед наступом шведів перевезли сюди зі
Львова. Та вже в 1731 році, коли фортеця потрапила до нових господарів —
Чарторийських, вона почала з могутньої амазонки перетворюватися на немічну
бабусю. Магнати мешкали в своїх маєтках, Старе Село було для них далеким і
нецікавим.
Коли
ж Ізабелла Чарторийська в 1809 році подарувала замок своїм онукам Потоцьким,
старим охоронцем села й узагалі перестали опікуватись: бовваніє серед села, ну,
і нехай. Останнім власником твердині до вересня 1939 року був ланцютський
ординат Альфред Потоцький.
Замок встиг побувати винокурнею і складами,
а ще — броварнею. До речі, пиво, зварене в замкових стінах, користувалося
попитом. Наприкінці ХІХ століття на подвір’ї фортеці виросли вбогі селянські
хатини. Їх рештки розібрали лише кілька років тому.
Тепер тут мешкають цигани
З боку залізничної колії замок виглядає
монолітом, нехай і пошматованим часом. Це дивно, адже постійні вібрації не
можуть піти на користь пам’ятці архітектури. З південного ж боку — рана
великого пролому, а з шести веж уціліли три. Світлини початку ХХ століття
демонструють стан башт на той час: теж, чесно кажучи, жалюгідний, але розкішні
аттики стін та різьблені корони веж іще всі на місці. Зараз же треба уважно
дивитись під ноги — щоб не перечепитися за рештки ренесансного замкового
оздоблення, що осипається з верхівок башт у густу траву та чагарі на подвір’ї.
Ех, небораче-шляхтичу, може, саме твого воза яєць не вистачило, щоб стіни
трималися купи навіть зараз, коли вони, здається, нікому не потрібні.
Нікому,
крім циганів, що часом розбивають у замку свій табір, та місцевих дітлахів, які
із задоволенням приміряють на себе ролі екскурсоводів по одній із найбільших
українських твердинь. Це вам не жарти: два гектари території, а ще ж є залишки
оборонних земляних валів... Хлопчакам, щоправда, не до статистичних даних: їм
цікавіше переповісти легенду про те, як в старосільській дерев’яній церкві
святого Миколая (з 1742 року, між іншим) колись танцювали чорти та про те, які
скарби зберігалися в замкових пивницях. Зараз туди ходу немає — засипали
підземелля від гріха подалі. Фортечною територією ходять кози і кури. Їх
історії про колишні військові подвиги не цікавлять. Як, здається, і чиновників
від справ культури. Спроби відновлення замку трапляються регулярно ще з 1970-х
років, але, щоб завершити справу, не вистачає коштів. Сільський голова вже не
раз просив районну адміністрацію виділити гроші хоча б для замкового сторожа.
Увінчана короною східна, найгарніша
Князівська башта замку під час святкування ювілею Старого Села перетворилася
на... сортир. Символічне місце обрали для дерев’яної хатинки. Які князі — такі
й трони.
Зараз, коли замки дозволили віддавати в
оренду, продавати та купувати, ситуація для старосільського не обіцяє швидко
покращитися: в першу чергу «розберуть» замки-палаци, садиби, пристосовані для
життя. А велетень посеред села, що проводжає сумними очима-бійницями потяги зі
Львова та на Львів, так може і лишитися старіти та помирати нікому не
потрібним.
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
|
