Електричка Львів-Мукачево
вивезла нас за межі Львова о сьомій ранку. Домовитися про знижки для двох
волоцюг з велосипедами, що «ідуть недалеко», не склало великих труднощів.
Минаючи Славське й Лавочне, електричка довезла нас до станції Бескид. Тут
Карпати стали відчутними на погляд і на дотик.
На Закарпаття
На
перевал Бескид вибиралися пішки. Стежка пішла ліворуч від станції — останньої у
Львівській області, за якою починається некороткий тунель на Закарпаття. До
вирубаної смуги на старому польсько-чеському кордоні доштовхали ровери стежкою
за чверть години, далі — униз. Тож котимося, тестуємо гальма. До села Верхній
Студений буквально кілька закрутів по схилу.
Трохи згодом була полонина-хребет Боржава.
Ставна, пишна, приваблива. У районі села Ізки проглядалася її південно-східна
частина, вершини Гимба, Магура-Жиде, Граб та інші. Боржава — популярний об’єкт
у туристів. Вони часто переповідають один одному історії про побудову тепер уже
зруйнованих військових радарів на найвищій вершині кряжу — Стій (1681 метр). А
ще на цьому масиві знаходиться напевно найвідоміший у Карпатах водоспад Шипіт.
Щорічно на Івана Купала сюди з’їжджаються люди із власною неординарною життєвою
філософією і дають собі «диху» — хто як воліє. У кожного для досягнення нірвани
є свій рецепт…
Подолавши затяжний перевал між райцентром
Міжгір’я та селом Синевир, рухаємося у бік села Колочава. Славу йому принесли
«лісові хлопці», місцеві робінгуди, котрі почергово не скорялися то одній, то
іншій владі під час історичних перипетій першої половини XX століття. Найбільш
відомими серед них були Микола Шугай та його брат Юра, про яких писав чех Іван
Ольбрахт, і за сценарієм якого ще в міжвоєнні роки зняли стрічку
«Марічка-невірниця». Чеські туристи нині часто навідуються у ці краї.
Трохи чеської і румунської
«Агой,
недь бом-бом?» — цю спочатку незрозумілу фразу ми неодноразово чули по дорозі.
У такий спосіб місцеві дітлахи, вітаючись майже по-чеськи, просять цукерки.
Вартує захопити із собою жменю, бо важко відмовляти круглим оченятам, що
проводжають туристів селами. Тут над вами висітимуть симпатичні масиви
Негровець, Стримба. Колочава разом із своїм цікавим минулим — зручний район для
пішохідних маршрутів. Ми ж подалися на перевал Прислоп.
Дорога вниз — класичне карпатське
бездоріжжя. Шлях і річка — два в одному. Карта-кілометрівка київської
військово-картографічної фабрики на цій ділянці брехала немилосердно.
Нахлептались екстріму. Встрягали в болото, милися і їхали далі.
У селі Каліни — черговий перевал. Тут часто
чути румунську. Цигарки «панського» класу місцеві дядьки просили не так часто,
як це було із бом-бомами. Проте питання, бувало, дублювалися двома мовами. Один
із охайних тутешніх чоловіків хвалився, що пристойно заробляє на євроремонтах
вже у перших селах Румунії. З його села до роботи — 15 кілометрів.
Ну, майже як із Сихова до центру для львів’ян.
Дорога повз Тису до Рахова із багатьма
підйомами-спусками, здавалося, не набирала висоти. І додаткова атракція для
туриста — поглянути на іншу країну. Чи була Румунія близькою, будучи на
відстані руки? Для заробітчан — можливо. А от наш турист поки що мало знає про
румунський Роднянський хребет біля містечка Борша із тамтешніми Петросулом (2303 метрів)
та Інеу (2272 метрів),
що розташовані в якихось 50 кілометрах від українського Ділового. Надто
близько, щоби не навідуватися до сусідів. Та поки що маємо відлуння слів із
пісні «Піккардійської терції»: «Я зупинився на березі великої ріки… не подолати
мені глибокої води...».
«П’ятнадцятим» маршрутом
Говерла
залишається значно більше відвідуваною (із відомих усім причин) порівняно із
сусіднім Петросом. Тим часом маршрут №15 через цей двохтисячник добре
промаркований. Тягнеться він від Квасів. Велосипеди лишили в селі. Погода була
відмінною, а підйом по західному найпологішому схилу гори відносно простим. Не
йшлося — біглося!
На горі — тиша і спокій. Група туристів, що
вийшла за нами, досить швидко подалася у бік Говерли. Ми знову залишилися самі
з собою. Медитували. Фотографували. Мріяли. Жували спресовану між каріматами і
підтоплену сонцем «чоколяду», прибережену саме на вершину. Така традиція.
Далі — в бік Говерли. Стрімкий спуск, і
тепер уже траверсом хребта назад у Кваси. На дорозі трапилася хатка-екопункт,
де примістилися двоє одеських студентів. У приміщенні тепло, гріє пічка,
вариться чай. Нинішні господарі розповідають, що у цій хатині не вперше.
Кайфують, споглядаючи ближні вершини. Вилазити із тимчасового житла не
поспішають. Самодостатньо існують на обраній території із чудесною панорамою
навколо. Навиду — ручка та блокнот, куди заносяться рядки чогось, підозрюю,
вельми ліричного.
Гуцулія
«Червона рута» довезла нас з Квасів до
Ворохти. Там знову сіли на ровери і покрутили в бік Кривопільського перевалу.
Підйом був нелегким. Кілька кілометрів довелося штовхати велосипеди догори.
Котитися вниз — заняття значно приємніше. Показники кілометрів на трасі
змінювалися із автомобільною швидкістю, вітер освіжав на всі сто.
Дежа вю прийшло під вечір того ж дня. Тобто
— наступний в бік Косова Буковецький перевал. Подібний затяжний підйом, такий
же приємний вітер на спуску. І розбита дорога. «По Рибниці несло вирвані
дерева, стодоли, сіно», — так місцеві мешканці розказують про недавню повінь у
цьому районі.
Що ж було між двома перевалами? Не дозвольте
собі проїхати на вітрі вниз повз Ільці, Верховину та Криворівню. Гальмуйте,
приглядайтеся, вдихайте атмосферу. Чому сюди свого часу приїхав Сергій
Параджанов, і чому так комфортно почував себе тут Іван Миколайчук? Рай на
землі, але це вже радше із розряду емоцій, а не твереза оцінка. Криворівня у
історико-музейному плані не обмежується знаменитим фільмом «Тіні забутих
предків». Тут часто бував Іван Франко, багато інших класиків нашої літератури.
Його музей, що розташований при дорозі, вартує уваги кожного туриста. Каменяр
повертався у ці краї на літні творчі вакації, для відпочинку, рекреації, натхнення.
Історичні мури
Після
Гуцульщини ще були Буковина і Поділля. Для вражень, оглядин і пригод. Та
переїзд до Чернівців видався досить сірим. Стати на ночівлю із наметом поблизу
міста не вдалося. Зелені масиви на мапі на захід від Чернівців не означали
лісу, води, дров, спокою та затишшя. Близькість сіл, доволі людна дорога, брак
чистої води, порослий чагарниками правий берег Прута. Вирішили їхати далі і до
обласного центру дісталися під вечір. За нами ходили слова із колискової «де
будемо ночувати?». Це питання вирішили із допомогою залізниці.
Дизель-потяг тягнувся в сторону Молдови.
Останній вечірній рейс із Чернівців. У село із смачною назвою Мамалига. Звідси
ближче до Хотина. Це було аргументом номер два. Аргументом номер один було
гіпотетичне місце для ночівлі. А дерев’яні лавки у вагоні виявилися достатньо
комфортними. Ніч у класі «майже-плацкарт» стала винятково заколисливою.
Місцевий ЧМЭЗ 2343 тягав нас по усіх коліях кінцевої станції.
Розформовував, переформовував, доформовував. Нам снилися чужі краї, дешеве вино
і симпатичні молдаванки...
Хотин
«Один із найдавніших і основних оборонних
пунктів Придністров’я», — це із путівника. Багато історії, багато легенд і
доволі багато гідів, які водять туристів. У фортеці проводиться реконструкція.
На стіни впускають не всіх, тому й довелося застосовувати дипломатію і
переконливі слова на кшталт «преса». Місцевий дядько Стьопа став нашим
провідником, а ми — завзятими слухачами і цінителями.
Переїхавши
мостом через Дністер, потрапили на Хмельниччину. На маршруті залишався лише
один пункт програми, але він був справжнім апогеєм подорожі.
Кам’янець-Подільський. Ще одна твердиня із старим містом на острові, який
своїми каньйонами витворила ріка Смотрич. Разом із Старою фортецею усі
довідники радять побувати на Польському та Вірменському ринках, відвідати
Кафедральний та Тринітарський костьоли, масу інших об’єктів.
На
мості «Лань, що біжить» можна спокуситися на вільний політ до річки із
прив’язаним до ніг джгутом. Банджі-джампінґ — задоволення не з дешевих
(200 гривень — ред.), проте охочі, як говорять організатори стрибків,
завжди знаходяться. Не бракує і глядачів.
Нам не вистачало дня, який вже минав. Для
неспішного «докінцяпоглинання» міста, враження від якого неможливо помістити у
одному-двох абзацах, вирішили повернутися ще й завтра, автобусом, без роверів.
А зараз — в Дунаївці, за 34 кілометри від Кам’янця, де нас чекала родина і
такий необхідний після поневірянь відпочинок.
Повернення
На звороті намагалися рахувати кожен
кілометр. Дорога некоротка, графік добирання жорсткий, а часу — лише півдоби.
Легкий екстрімчик, виявилося, можна знайти і на рівному місці. Станція Вовківці
Південно-західної залізниці знаходиться на десяток кілометрів західніше вокзалу
в Хмельницькому. За мапою — кусок ґрунтівки, згодом асфальт та траса на
Волочиськ. Ґрунтівки було на 500 метрів, але цього вистачило. Чорнозем
після дощу — в’язкий та глибокий. Про обертальний рух коліс не було й мови.
Ролі мінялися, і ми, люди,і ставали кіньми для «коней».
Наприкінці — траса, електрички, відчуття
повернення. У рідному місті дощило. «У Львові знову лєє», — популярна місцева
приказка. «Додому дорога ближча», — інша приказка. Та чи було відчуття
повернення абсолютним? І куди ми, зрештою, прямували? Знову до міської суєти?
Добре, що хоч дощ не змив з коліс і черевиків увесь уже підсохлий чорнозем...
Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"
