З літа в зиму, з Апецької на Боржаву

То була давня мрія: поєднати в одній мандрівці хребти Полонина Красна і Боржава, а також побувати біля ТереблеРіцької ГЕС. Зробити це взимку — мрія в квадраті. Для зручності заїзду включили у плани хребет гори Апецька. Так народився представлений нижче маршрут — не позимовому довгий, але дуже плідний і цікавий.

«Стою на асфальті я в лижі узутий...»

День виїзду виглядає традиційно: пакування наплічників, збір загального спорядження, продуктів, ремнабору, підготовка лиж. Місто проводжає дощем, а ми з лижами викликаємо здивування перехожих.

…З Великого Бичкова до Кобилецької Поляни доїжджаємо на орендованому мікроавтобусі. Снігу в горах нема, накрапає дощ. Перепаковуємося, прив’язуємо лижі до наплічників і приблизно пів на четверту вирушаємо від моста через річку Шопурка в північнозахідному напрямку. Тягар наплічника з лижами і стрімкий схил диктують відповідний темп. Виходимо на хребет і прямуємо в бік гори Кичера. Дощ змінюється на мокрий сніг, «водонепроникне» взуття поступово промокає. Ще трохи підйому, і виявляється, що не марно взяли з собою лещата — стаємо на лижі. Так іти веселіше. Перші спуски, перші падіння. І перші втіхи лижника — коли не ти щось несеш, а тебе щось несе.

О шостій вечора знаходимо нічліжку лісорубів — приміщення з трьома стінами, дахом і пічкоюбочкою. Як на гірські умови, то майже тризірковий готель. Після заготівлі дров, трансформації снігу в воду і приготування вечері мостимося на нарах. У кого холодніші спальники, ті лягають посередині...

Так минув перший похідний день: шість кілометрів і три години пішого переходу від села Кобилецька Поляна до нашої першої ночівлі за горою Кичера.

Апецька і повний «капець»

Дотримуючись запланованого режиму дня, черговий прокидається о 4.50, розпалює пічку, починає готувати сніданок. За годину піднімаються всі решта, і вже близько восьмої стартуємо. Інакше не вдасться вкластись у світловий день.

За ніч усе припорошило снігом, йдемо на лижах, тримаючись хребта і напрямку на північ. Підйоми чергуються зі спусками, падіння зі вставаннями, туман зі снігом. Трохи втрачаємо орієнтацію в районі гори Цунгу, але друг GPS рятує…

Після третьої виходимо з зони лісу. Навколо туман, як безмежне море молока. Час і простір немовби завмирає. Живемо тільки ми — п’ять яскравих крапок, що рухаються у цьому безкрайому океані. Йдемо за навігатором у напрямку на північ із плавним поворотом на захід.

Вершину Апецької (1512 метрів) «пролітаємо»: 16.10 на годинниках, фото на пам’ять, і швидше далі, бо вітер пронизує до кісток…

Рухаємось на захід. Вже б час зупинитись, та де це зробиш тут, у царстві снігу, вітру і туману? Хочеться сховатись у колибі або хоча б дотягти до лісу. А тут ще й задощило — одяг і взуття промокають. У лісі вмикаємо ліхтарі, беремо лижі на буксир і рухаємось далі. Стрілка компаса дає зрозуміти, що до колиб, позначених на карті, ми не потрапимо — спустились не на той відріг. Ставити намет на стрімкому схилі ніде, та й не хочеться, адже всі і все мокре. Вирішуємо тягнути до села…

На крижаному хребті

Увесь третій день байдикуємо та вагаємось, повертатися чи йти далі. Але на наступний ранок розпогоджується. Дощу нема, на небі з’являються просвіти. Отже, є сенс продовжувати похід.

…Проходимо вершину гори Угорська і приблизно о п’ятій виходимо на хребет Полонини Красної — суцільне льодове поле. Ставимо намет, закопуємо його якомога глибше, топимо сніг на газі й варимо вечерю. Морозець явно посильнішав. Отже, завтра вже не буде цієї неприємної аномалії — дощу зимою в горах. З такими думками усі спокійно засинають. День не минув марно — за 9 годин ми прочесали 17 кілометрів від села Красна через гору Угорська на хребет Полонина Красна.

Бракує «кішок»

…Швидко і легко вискакуємо на Климову. Звідси напрям руху змінюється, тепер ми йдемо на південний захід. Та незабаром знову поворот, і ми вже рухаємось на північний захід. Хребет Красної — неначе крива, що застигла між небом і землею. Орієнтуватись у погану погоду важко, можна сплутати хребет і його відроги.

Навкруги усе блищить під панциром криги. У такі моменти шкодуєш, що не взяв із собою «кішок» (спеціальне спорядження, що вдягається на взуття, для пересування по твердому снігу, кризі — ред.), і з силою вбиваєш ранти взуття у снігову кірку.

Проскакуємо найвищу вершину хребта — гору Сигланський. Вдалині, як ракета, стирчить вишка на горі Топас. Прямуємо туди…

А далі — спуск на лижах. І цим усе сказано. У темнооранжевих променях вечірнього сонця зупиняємось на табір західніше гори Восова. За теплою ватрою біля розкладеного намету обговорюємо плани на завтра. Нині ми виконали неабияку програму — 27 кілометрів закрижанілим хребтом з цілою вервечкою вершин протягом десяти годин.

Приємна зустріч

День шостий. Не доходячи до вершини гори Перехрестя, повертаємо ліворуч і починаємо спуск у південнозахідному напрямку до Тереблянського водосховища. Через три години переходу зауважуємо, як крізь стовбури дерев блискає око замерзлої водойми. Ще трохи стрімкого схилу — і ми на березі водосховища. Прямуємо до дамби, що видніється вдалині. Переходимо сухе русло Тересви і починаємо підйом на наступний хребет. Що ж поробиш — на те вони й гори, щоб підійматисьспускатисьпідійматись, рухаючись уперед.

…А от у долині Ріки знову літо... Докуповуємо дещо з продуктів у місцевому сільмазі й починаємо стрімкий підйом по стежині на відроги хребта Полонина Боржава. Дорогою зустрічаємо родину верховинців — батька, матір і дочку…

Прощаємось із хорошими людьми і йдемо далі. Швидко вечоріє. Останній підйом — і неподалік гори Скеля, в місці, де дорога заходить у ліс, таборуємось. Сьогодні всі відчувають втому, адже здолали 23 кілометри спусків та підйомів — від ріки Теребля на Бовцарський Верх, через потік Ріка і хребтом Палений Грунь. Важкий день завершується ватрою, вечерею і міцним сном у вже трохи відвологлих спальниках.

Хто зламав хребет Боржаві?

На горах туман, видимість метрів триста. У швидкому темпі проскакуємо вершину за вершиною: Скеля, Коритище, Волосянка. Гора Кук спиняє наш стрімкий перехід. Тут — суцільна крига. Доводиться знімати лижі й підніматись пішки…

Доходимо до місця, де на хребті велика западинапролам. Таке враження, що хтось «зламав» хребет. У цьому місці проходять газопровід та лінія електропередач…

Вечоріє, гори затягує туманом, стає прохолодно. Проскакуємо перевал Прислоп, гору Ополонок і на галявині розбиваємо табір. Сьогодні вийшов особливо швидкісний день — в часі не довший за інші, але у просторі «рекордсмен» — 32 кілометри.

Крига і вітер, небезпека і краса

Стартуємо у піднесеному й водночас настороженому настрої. Сьогодні важливий день — подолання півторатисячного хребта Полонина Боржава. Та гори зустрічають нас туманом і ураганним вітром. Вдягаємо маски, теплі рукавиці і премо на північ. На такому вітрі навіть на карту глянути ніколи, тому бредемо за стрілкою GPS. Перед підйомом на гору Граб усіх хвилює питання — а що ж буде далі, на безлісій частині хребта? Адже дерева хоча б частково захищають від вітру…

Наближається час обіду, та зупинитися ніде. На такому вітрі не те що обідати — навіть фотоапарат витягнути стає проблемою. Врешті знаходимо місце, де пориви вітру не такі дошкульні, робимо стінку з наплічників і за цим сховком нашвидкуруч закидаємо в себе їжу й гарячий чай. Стає легше, ноги впевненіше вбиваються в кригу, пориви вітру не так докучають.

…Деремось на гору Великий Верх. Вершина лишається північніше, а напрям нашого руху різко змінюється, йдемо тепер на південний захід — на найвищу вершину хребта, гору Стій. Починаються найнебезпечніші місця на Боржаві — справжній Кавказ…

У швидкому темпі виходимо на Стій. Та розслаблятися рано. Вершина — це тільки половина справи. Ще треба спуститись…

Мальовничою лісовою дорогою вже мчимо на лижах. Ще трохи спусків — і виїжджаємо до фундаменту зруйнованої колиби. Що ж, і останню ніч нам доведеться спати в наметі.

Так закінчуються 11 напружених годин, за які ми встигли подолати 28 кілометрів крижаного хребта.

Снігопад на прощання

Цієї ночі пішов сніг, лапатий, пухкий і білий. Він заховав усе: небо, гори, ліси, наш намет і лижі, що купою лежали збоку. Вирушаємо, як звично, о восьмій. Снігопад то перестає, то починається знову, і ми раді, що якраз пройшли маршрут, бо вже не доведеться спускатись по крижаних схилах, присипаних свіжим снігом.

На лижах продовжуємо спуск по дорозі в долину ріки Ждимир. Гори закінчились, почалась цивілізація. Вона накотилась на нас завиванням вівчарок, що охороняли чиїсь садиби, бурчанням квадроцикла, що розчищав дорогу від снігу і гуркотом залізниці. Виходимо в долину ріки Віче. Попереду чекає десять кілометрів асфальту, та попутній автомобіль позбавляє нас цього «задоволення». Водій безкоштовно підкинув у Сваляву, за що йому велике спасибі.

Ну, а далі — вокзал, переодягання, перекуси, квитки, дорога і спогади, частину яких ви щойно прочитали...

Короткий опис маршруту читайте в журналі.

[Гори]

[Івано-Франківськ]

[Маківка]

[г. Грофа]

[Гори]

[Драгобрат]

[Івано-Франківськ]

[Красія]