Зима
— як нескінченна нитка — тягнеться з дня у день — а дні все нанизуються і
нанизуються на неї. Вона все росте і росте з повісма і біжить, забігає на
веретено. Ця зимова нитка — на цілу родину, на цілий рік, на цілий час. На
увесь одяг, на постіль, на рушники, на верети... Люди комп’ютерної ери, читаючи
про мички, повісмо, терлицю, мотовило, веретено, часто і не уявляють, про що
ідеться. Тож вирушимо у мандрівку — від льону на полі до вишиваної сорочки. А
для цього поїдемо у бойківське село Цінева.
У музеї
Цінева — це передгір’я. Рожнятівський район
Івано-Франківської області. Перша письмова згадка про нього — з 1567 року. Це
давнє село майстрів: будівельників, ковалів, кушнірів, ткачів, шевців,
боднарів...
А ще село може похвалитися
історико-краєзнавчим музеєм, зорганізованим тридцять років тому. У музеї понад
п’ять тисяч експонатів, а серед них і предмети прядіння та ткацтва... І давнє
начиння (по-сучасному — посуд), і народні меблі, і реманент, і одяг. Ось
виграють всіма барвами славнозвісні ціневські кожушки — вишиті квітами. Шкода
того цвіту: кожушки нищать холод, вологість, цвіль.
Крізь
терлицю, гребінь, щітку
Ця зимова історія насправді починається ще у
серпні. Льон причорнів, його головки шелестять на вітрі: час збирати...
Вдома, щоб відділити насіння від стебла,
господиня протягувала льон через дергачку — широку зубату дошку на двох ніжках.
Тепер мандлі (оберемки льону) знов несли на поле, широко розстеляли й сушили.
Але в передгір’ї, щоб добре висушити льон, треба було влаштувати особливу
сушильню. Винахід явно доісторичний: велика яма з вогнищем посередині...
Пам’ятаєте пісню «Як жінки чоловіків продавали?» Там жінка
«...Із
лик мотузки ізсукала,
Взяла свого миленького, залигала
Та й повела на базар,
До терлиці прив’язала»
Не випадково саме до терлиці (довгий горизонтальний
брус із жолобом, в який вставляється рухома верхня дошка)... Господиня мала
стовбичити біля неї, поки перетре, перемне увесь льон... Коли нарешті волокна
відділили від трини (подрібнених стеблин), надходив час його чесати. Чесали
повісмо велетенським дерев’яним гребенем... Потім так само — крізь велику
круглу металеву щітку... А вичесане клоччя потім йшло на грубу нитку (і грубу
тканину) — ніщо не викидалось.
На вечорницях
Хоч
приказка стверджує, що «як грудень, то нудно і в свято і в будень», насправді
було не зовсім так. Найнудніші, наймонотонніші роботи наче спонукали, щоб жінки
і дівчата працювали толокою, збирались до гурту, спілкувались, співали,
жартували...
Основні роботи з льоном починалися після
Покрови (14 жовтня), коли, за народним уявленням, земля заснула і вже нічого не
можна робити в полі. А від Михайла (21 листопада) починався сезон вечорниць.
Вечорниці складалися з двох частин — спочатку дівчата лише пряли, вишивали,
плели, мотали нитки та чухрали вовну, а потім, коли приходили парубки,
починалась розважальна частина: співи, жарти...
Вечорниці — то, властиво, сільський
молодіжний клуб. Тут хлопці й дівчата мали можливість ближче познайомитись,
придивитись одне до одного...
Мабуть,
більшість пісень народжувались таки зимою. На вечорницях вирізнялась завжди та
дівчина, що знала найбільше співанок. Вечорниці тривали аж до Різдва. Піст
диктував скромніший одяг, розваги та частування, але водночас саме на цей
період припадали свята Катерини, Андрія, Миколая — привід дати волю жартам і
фантазії...
Зима — це ще і канікули від важкої фізичної
праці на полі. Звільнявся час та енергія на творчість, на розваги. Всі — і
старі, і молоді — розважались по-своєму. Довгі вечори при гасовій лампі (а
раніше — при скіпці чи каганці) давали всім наговоритися, набутися разом на
цілий рік.
При куделі, з веретеном
Як уже мовилось, на вечорницях передусім
пряли. У дірку в лавці устромляли спеціальну палицю — куделю. Брали жмут
вичесаного льону (кльобик) і огортали ним вгорі куделю, не надто міцно
обв’язуючи шнурком. З повісма витягували волокна і формували пальцями нитку,
яку далі намотували на веретено. Це довгаста з потовщенням посередині
конусовидна шпуля з тонким і гострим вершком і товстим нижнім краєм. Коли треба
прясти, кінець нитки вгорі закріплюють петлею і веретено працює як тягарець.
Коли ж треба мотати, то петлю скидають, нитку звільняють — і намотують на
веретено щойно випрядений її відрізок. Цій технології тисячі років, веретена з
неоліту не різняться особливо від веретен початку двадцятого століття...
При підготовці матеріалу використано книжку
Любомири Васильченко «Шуткова неділя»
