ЗАБУТИЙ В ГОРАХ КЕТШ
З Хиналига, з витоків його історії, і потече мій расськаз.начну
Я з Біблії:
«І зупинився ковчег в сьомому місяці, в сімнадцятий день місяця на горах Араратських.»
«І вийшов Ной і сини його, і дружина його і дружини синів його з ним; всі звіри і (вся худоба, і) всі гади, і всі птахи, все рухоме по землі, по пологах своїм, вишли з ковчега.»
«І благословив Бог Ниючи і синів його і сказав їм: плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю (і володійте нею).»
«На всій землі була одна мова і один прислівник.» Двічі я відвідував Хиналиг, не знаючи, що чув в селі цю саму мову або одне з його говору... Перший раз - років тридцять тому. Дорогі в Хиналиг тоді ще не було. Вона обривалася у останнього азербайджанського сіла Калі-худат. Поки до нього їхали, гори повзли, як гігантські хвилі, і газік упірнав в них, як Ноїв Ковчег під час усесвітнього потопу. Ось і Калі-худат позаду. Далі вели в Хиналиг кінські стежки, обтікаючи білі валуни, що скотилися з вершин. І наш газік поповз по ним, чіпляючись за трав'янисті схили всіма чотирма колесами. Потрапив в туман. Він виявився хмарою, що налізає на перевал. З перевалу відкривався німий і урочистий вигляд: гори немов висіли навколо, як дим, їх вершини сяяли снігом, а в ущелинах чорніли струмки, ніби тріщини.
Геть Шахдаг, - показав мені рукою водій. Я вглядівся: купол великої гори був прозорий. Він танув вдалині, як невидимий бог, на якого можна молитися. А потім ми з'їжджали в пропасти. Особливо страшно було на осипах: всі камені на схилах були живі; трохи зворушені колесами, вони текли вниз, тягнучи за собою машину. Нічого, обійшлося. Тільки до вечора ми дісталися до річки. До тієї чорної тріщини. На вершинах теснін горів захід, а річка Кара-су - Чорна вода - струмувала по гальці в сутінку. І раптом за її закрутом виник перед нами горб, крутий і високий. Кара-су огинала його підошву. А на вершині горба - Хиналиг у вигляді злиплої купи кристалів. Кристалами були його будинки з плоскими дахами, тісно притиснуті один до одного. Вони нависали над горбом, як шапка. Вулиць не було, були дахи. По дахах поверталися з пасовищ корови, на дахах кричали осли, метушилися люди. Кінчався день, і Хиналиг гудів, як вулик. І наш Ноїв ковчежек, іменований газіком, тихо сплив з глибин часів і пристав на Горбі хиналигськом... Відпочинок у Карпатах
...Що мені, проте, було про них відомо? Які спогади залишили про цих людей античні історики Страбон і Пліній? «...много різних племен мешкає на Кавказі, ховаючись у високих горах, як усередині обложеної фортеці. Взимку із-за сніжних занесень проникнути туди неможливо. А влітку вони самі спускаються з гір разом зі своєю поклажею, лежачи на шкурах і ковзаючи по льоду. А сходять вони на рівнину за сіллю. Це дикі, войовничі і самобутні люди, проте при діловому спілкуванні чесні і не обманщики. Не знаючи числа більше ста, вони займаються лише міновою торгівлею. Від жителів низовинних місць вони відрізняються красою і високим зростанням. Їх одяг - повстяна шапка, хітон з довгими рукавами і шерстяні штани. Вони любовно розмальовують її зображеннями тварин.
акончив поділа на рівнині, вони знову йдуть в гори, підв'язуючи до ніг із-за снігу і льоду широкі шматки сиром'ятної бичачої шкіри, що утикаються шпильками і за формою своєї литаври, що нагадують...» ...І пропадають в цих горах на два тисячоліття. Щоб знову з'явитися переді мною, спускаючись до машини зі всіх хиналигських дахів! Вони оточують мене жвавим натовпом, їх силуети маячать на тлі гір, а їх незрозуміла мова тече в темноті, як потік Кара-су, із запинками і придихами. І як старого друга, вони запрошують мене в свій будинок. За тридцять років тут нічого не змінилося. Я йду в кам'яний, складений як би з величезних зерен будинок, піднімаюся по сходах услід за господарем, який топче ступені її таким же взуттям, про яке писали Страбон і Пліній. Це шматки сиром'ятної бичачої шкіри, стягнуті шнуруванням. Господар роззувається у дверей. І входить в кімнату в шерстяних шкарпетках, на яких яскравими нитками вив'язали стилізовані зображення тварин. Як тепло і затишно пройтися по килимах, усвідомлюючи, що тебе оточують холодні сніжні гори. Я сідаю на подушки, накидані біля стіни. Килимами завішані стіни, покриті підлоги. Вікон немає. Замість них - круглий отвір в стелі. І глибокі ніші, в яких лежать ковдри, подушки, матраци, килими і ті ж килими. Килими - основне багатство будинку. Від них краса і тепло, і затишок. У кутку на широкому підносі шумить самовар, від нього піднімається сизий дим і ароматною млою розливається під стелею, покидаючи кімнату через отвір в нім. Господар сідає навпочіпки і, розламуючи кизяки, суне їх в самоварну трубу. - Бачиш, як повітрю мало? - говорить він. - Ледве горить. Тут у нас нічого не росте. Окрім цієї трави...
Він стискає кизяк в кулаці і показує цю труху мені:
Від неї - хиналигськая життя. І я згадую, як почалося наше знайомство. Рагиму Алхасу тоді, в мій перший приїзд було всього тридцять років. ...Високий, сухорлявий чоловік з різкими зморшками вольової особи. Він працює в Сумгаїте, а вчиться в університеті в Баку. - На якому факультеті? - питаю я.
На філфаку. Але попіл Клааса стукає в моє серце. Тому, як тільки відпустка, я повертаюся сюди, в Кетш, - він показує пальцем в підлогу.
У якій Кетш? - дивуюся я.
У наше селище - Кетш. Наш народ - кетшський, і мова теж кетшський. А Хиналиг - це тюрськоє слово. Нас називають так.
Мені в Кубі говорили - від слова хна - згадую я.
Хіба може в цих горах рости хна? - усміхається Рагим Алхас. - Це рослина вологих субтропіків. А тут вісім місяців в році дощ, сніг. Дві тисячі триста над рівнем морить. Яка хна?
Може, тоді Хунна-лиг? Тобто від слова «гуни»?
Ні, немає, - відмахується і від цієї ідеї Алхас. - З гунами ми це не зв'язуємо. Тому що, думається, раніше гунів ми тут жили. - Хвилюючись, Рагим починає говорити по-російськи гірше. - Коли ще був Туфан Нуха. Туфан Нуха знаєш?
Це усесвітній потоп? - здогадуюся я. - адже Нух - Ной...
Ну та. Всі основні люди жили тоді в горах. У Нуха, як ти пам'ятаєш, були три сини: Сім, Хам і Яфет. Після потопу вони всі роз'їхалися. Сім поїхав туди, Хам поїхав сюди... І лише Яфет з синами залишився. Від нього зародився кавказький народ, І Росія, Європа, Америка теж. Цей Яфет говорив на своїй мові. Він схожий на хиналигський.
Чому ти так думаєш?
Минулого року в Хиналиг приїжджав відомий учений-лінгвіст Олександр Євгенійович Кибрік. І тринадцять співробітників Московського університету. Вони вивчали граматику хиналигського мови. Я працював у них перекладачем. Хиналигський мова, сказав Кибрік, відокремилася від спільної праязика всіх народів Кавказу на найпершому рівні. А зараз подивися, - уклав Алхас. - Якщо Яфет - прабатько всіх народів Кавказу, то ми говоримо на його мові. Яфетічеськом...
Ти повернувся зовсім? - питаю постарілого Алхаса.
Я вже не виїжджаю з Кетша, - відповідає він. - Тут в школі учу. - Ось ти говориш: Пліній, Пліній... - сказав мені на ранок Алхас. - А хочеш побачити таке, про що ще не писав ніхто? Ні Геродот, ні Страбон, ні Пліній. Підемо, покажу тобі нашу писемність. Ми вийшли з будинку і по кам'яних сходах, ледве помітних в густих уранішніх сутінках, хватаючи ротом холодне повітря, почали підійматися на хиналигський горб. Підйом обірвався у похмурих стенів. Переді мною був кут соборної мечеті. Ще світив місяць, і від темних каменів її йшов металевий блиск. Рагим нахилився до стіни, намагаючись щось розгледіти.
Ні, - нарешті сказав він. - Ще рано. Підемо, посидимо вгорі. Ми піднялися на дах мечеті. Піді мною лежав Хиналиг. Його горб самотньо стояв в улоговині. І лише з найближчої гори до села протягнувся вузький насип, схожий на міст. Вона як би пов'язувала Хиналиг з рештою світу. По цьому перешийку рухалося зараз стадо корів, йдучи на пасовищі. Пастух йшов за ними. Якась стара жінка підбирала із землі коров'ячі коржики. Вона була чорна, як священний скарабей. Сліпила з коржиків цілий кому, величиною з кавун, і побрела з ним в селище. Я стежив за нею. Стара сіла на сходинки свого будинку і замісила в гній пук трави. І знов розірвала його на коржики. Трава була в них для фортеці. А потім з розмаху почала нашльопувати ці коржики на стіну. Поряд на даху стояли горбики вже сухих кизяків, точнісінько, як на півночі стога. Хиналиг оживав, прокидався. З круглих отворів на дахах струмував димок, що підсвічується стовпчиком світла з кімнат. Ці отвори в дахах на ніч закривали мідними підносами. Щоб не вивітрювалося тепло. Всі дахи в селенії були плоскими, земляними, і на кожній з них я відмітив кам'яні валики величиною з поліно. Ними земляні дахи укочували, щоб не проникала вода. На такому ж сидів зараз Алхас. Подекуди на вірьовках сушилося м'ясо, схоплене прищіпками. Воно було бурим, як брудні ганчірки. Окрім цього сушеного м'яса взимку їли сушений сир, твердий як галька, гірський мед і пили молоко низькорослих місцевих корів. Взимку в Хиналиге народу мало. Одні люди похилого віку, старі і маленькі діти. Всі дорослі - з баранами на рівнині. У пастухів там кишлак на річці Пірсагат. Цей кишлак важко, звичайно, назвати селом. Просто декілька будинків-кубиків. - А ось раніше там жили в шатрах, - згадує Рагим Алхас. - Ще до радянської влади. І час рахували тоді по-іншому... По стаду овець.
Тобто як?
Ну ось, наприклад, я народився, коли в Хиналиге було сімдесят тисяч овець. А при дідові моєму - сто тисяч. «Дивне літочислення, - подумав я, - Хоча, з іншого боку, як взагалі люди рахують час? Від якоїсь важливої для життя події. Від потопу, від створення світу, від народження Христа... Для Хиналига баран - це життя. Значить - час».
Коли говориш, ти народився? - запитав я з посмішкою. - При поголів'ї в сімдесят тисяч овець? Це який же рік в перекладі на нашу еру?
Тисяча дев'ятсот тридцять сьомий.
А зараз який рік?
Двадцять тисяч овець... Значить, гол тисяча дев'ятсот дев'яносто сьомий. Із-за краю хребта показалося сонце. Я обернувся. Навколо Хиналига тіснилися гори, і сяюче повітря накрило улоговину, поступово сходячи вниз. По схилах її, поцяткованим ярами, повзли промені, і вже заясніли могильні камені, що стирчать усюди. Тіні від них ворушилися, як душі померлих людей. Здавалося, зараз прокидалося все життя Хиналига - від Ноя до наших днів. Крізь це вічне життя, обтікаючи надгробья, рухалося стадо овець, пощипуючи свою траву і нічого, окрім цієї трави, не відчуваючи. Ступали нечутно собаки. А промені всі повзли і повзли по шорсткій землі, пожвавивши могили. Їх були тисячі, цих могил, гір, що густо усіяли схили. Я стояв як би в центрі гігантської воронки, стінки якої йшли вгору. Скільки життів всмоктала в себе ця гігантська воронка? Хиналиг як модель всесвіту: у нім зароджується життя і, розкрутившись, лягає на ці схили. Щоб знову зійти травою, яку щипають вівці. Кожен паросток - як зелена зірочка. Листя розпластане по землі. Гріються... У наший улоговині. Це один відмінок. Другий відмінок: усередині заповненого суцільного простору. Допустимо, що міст потонув в тумані. Третій відмінок: міст на зовнішній поверхні схилу гори. Четвертий відмінок: міст примикає впритул до села. Можна рухатися у напрямку до моста. Можна рухатися через міст. І все це різні відмінки. У вас, наприклад, однаково: жінку бачити, чоловіка, тварину або предмет. Ви говорите: я бачу, і все. А у нас по-іншому. На кожного своє дієслово. «Як пояснити все це? - думав я. - Хиналиши живуть в якомусь іншому просторі. Можливо, дійсно в послепотопном? Все тоді швидко мінялося, вода спадала, і відроджувалося життя. Мир був дуже нестійкий. Ось і було потрібно сімнадцять відмінків. Так історія народу сховалася в його мові...» ...Я потрапив в цей послепотопноє час, нагнавши пастуха, який вранці йшов через кладовище. Тепер він стояв, притулившись спиною до валуна, нагрітого сонцем. Навколо цього валуна паслися його вівці, пощипуючи траву. Там і сям між ними біліли камені, що скотилися з вершин. Ці камені і вівці зливалися в єдине стадо: одне нерухомо стояло, а інше текло... - А це наш предок Вуста Дегот, - пастух погладив валун у себе за спиною. - Від цього каменя пішов наш рід. Я вирішив, що під цим каменем на пастбіще-яйлаге лежить його предок. Проте пастух мав зважаючи на саме камінь.
Ось послухай, що я тобі розповім... Говорять, відразу після Туфан Нуха сіло Кетш на плечі Кетш-горы знаходився. По волі аллаха там був землетрус. Жоден кетшський будинок на ногах не стояв, всі впали. Дахи людей задавили. Вмираючий помер, живою кричав. Кетш-гора немов мокрий собака трясся. Камінь, як дощ, на людей кидав. Ніде людині місця не було. Той, хто залишився, річку перейшовши, на маленький горб піднявся. Народ, як стадо, цілу ніч на вершині стояв. Так Хиналиг вийшов. З тієї пори хиналигський народ на чотири сім'ї ділиться. У кожної сім'ї - своє кладовище. У кожної сім'ї - свій яйлаг, - обвів він рукою, все те, що бачив. - Якось опівдні наш предок Уста Дегот на цьому яйлаге обідати сіл. Овець зібрав, молоко подоїв, в миску хліб накришив, початків є. В цей час до нього стара підійшла.
Милий синок, в цю посудину, молока подоївши, хоч краплю старій дай! Наш предок доїв коли, в цей посуд овечий послід потрапив. А він не бачив. І молоко з послідом старій дав. Ця чаклунка пила коли, в мисці овечий послід побачила. І нашому предкові прокляття зробила:
Щоб ти каменем став! І пастух зі своїми баранами каменем став.
А як ви дізналися про це? - запитав я.
Пішли шукати. Вуста Дегота ніде не немає. Потім бачимо - камені. Один великий, а навколо, як вівці, маленькі. Їх раніше не було. Звідки узялися?
Може, зверху впали? - натякнув обережно я. Пастух скрушно зітхнув.
Ми теж так думали. А зараз порахуй, скільки цих каменів.
П'ятнадцять...
І стільки ж було баранів. Що я міг на це заперечити? На цьому світі випадковостей не було. Як в граматиці хиналигського мови. У всьому просвічував задум Всевишнього. Всьому знаходилося своє пояснення. Після потопу людина повинна була встати на твердь. І знайти стійкість. Я погладив рукою валун. Пастух ревниво стежив за мною. Ще б! Для нього цей камінь був живим. У нім мешкала душа його предка Вуста Дегота. Валун весь, як перстень, грав слюдою. Неначе сотнею фасеточних очей він стежив за мною. Воістину, це Вуста Дегот! Як сиве коротке волосся покриває камінь лишай. Взимку палять морози. Ось тріщина. Звідки вона? Чи давно валун розколовся? - Давно, - відповідав пастух. - Років через сто, як він каменем став. В цей час у нас в Хиналиге жили два друзі. У першого були лихі очі, а у другого ще гірше. Один говорить іншому:
Підемо пастуха подивимося, який каменем став. Не вірю, що люди розповідають. Прийшли, порахували овець - все точно. П'ятнадцять. Потім до валуна підішли. Один говорить:
Який ти красивий, камінь! Тільки він це сказав, валун лопнув. Другою говорить першому:
Які у тебе сильні очі! Тільки він це сказав, як у першого друга ока прямо на камінь випали. Розумієш, навіщо?
Не дуже, - потиснув я плечима.
Тому що не можна не вірити. Після цього я вже не сумнівався: тільки так і можна вижити в цих горах. Побудувавши тут свій, невидимий мир. І увійти до нього, твердо віруючи, що живеш не серед байдужих каменів, а у сімейному колі валунів, де мешкає душа твого предка Вуста Дегота... ...За день до від'їзду мене запрошують на бенкет. Кавалькада, гарцюючи, виїжджає з села і по насипу, як по мосту, скаче геть. Чоловіки все в бурках - плавно, як хвилі, злітають вони на спинах коней і знов обпадають на стременах. Їдемо кроком, ланцюжком, по вузькій стежці. Повітря чисте і розріджене. Мій кінь дихає, роздуваючи боки, як хутра. Я озираюся на Хиналиг. Непомітно, стрибком, промайнули тридцять років. Майже ніяких змін. Правда, сам Хиналиг став трохи більше. Внизу, у підошви горба з'явилися удома з кубика. Це школа, правління і магазин. І з іншого боку, у струмка, купка будиночків. Висілки. Вже не зустрінеш на вулицях жінок в домотканих штанях. Не тчуть більше в селенії і тутешні килими, які називалися по-хиналигськи «бци», більше схожі на шкуру ведмедя або вовка - такий довгий був у них ворс. Та зате з'явилися телевізори і антени на дахах. От і все зміни. Рагиму Алхасу зараз шістдесят. Він поет, член Союзу письменників, ашугів і журналістів. Всі ці роки працював директором школи. Тепер вивчається в ній хиналигський мова. Рагим перевів на нього Низами, Фізулі. Випустив на хиналигськом мові дві книги своїх- віршів. Він змінив і алфавіт. У основі його тепер латинський шрифт. Для рідного села він став чимось на зразок Кирила і Мефодія. Читає мені свої вірші, перекладені на російський з хиналигського: Я Алхас, сумгаїтський робочий,
Мои м'язисті рукиусть
П не витончені дуже.
Але молоді і упруги... І я знову згадую свій перший приїзд в Хиналиг...
Так само ось їдемо по гірській стежці утрьох: я, Рагим і Сабір.
Яка тут висота? - питаю я молодого Рагима.
Три тисячі метрів над рівнем морить.
Бреше він! - сміючись белозубой усмішкою, озирається на нас Сабір. - Немає тут ніякого моря! - І завзято пускає коня ускач. Раптом назустріч ньому, із-за повороту, випливає стіг сіна. Із стога видна лише - мотається - кінська голова. Це така велика копиця, що не видно навіть ніг коня, а лише бахромою висить трава. Кінь Сабіра хропе і стає від переляку на диби. Із-за стога з'являється людина. Сабір, який трохи вивалився з сідла, в люті направляє на нього коня. І кричить по-хиналигськи щось подібне до:
Ай син суки! Уб'ю! Кінь хропе, лізе грудьми, змітаючи чоловіка і коня, навантаженого стогом, із стежки.
Стій! - кричу я.
Не втручайся! хапає мене за рукав Рагим.
Цією дорогою що йдуть тільки нашого роду є! - кричить мені в запальності Сабір. - А цей Габіль - син суки! Де він сіно косив? - в люті звертається він до Рагиму. Той знизує плечима.
На нашому яйлаге, немає?
М ужчина ледве стоїть на схилі. Мовчки чекає, коли ми проїдемо. І ще підпирає коня, теж скинутого із стежки. Чарики Га-біля ковзають по траві, а дрібні камінчики сипятся вниз. Проводячи загрозливим поглядом винного, Сабір, а за ним і ми, ховаємося за поворотом. Сабір пояснює мені:
Якщо одна людина з іншого роду одна людина з мого роду вбивала або навіть штовхала, то моя людина теж його штовхав. Зрозуміло?
Більше половини. Сабір нетерпляче махає головою:
Цей собачий син один з іншого роду є. Зрозуміло? У цих горах у нього свій дорога.
Ти їдеш дорогою нашого роду, - терпляче вселяє мені Рагим. - Ти не повинен його захищати. Зрозуміло?
А я можу стати членом вашого роду? - питаю я.
Гостям, що приїхали, пошана робити наш борг є, -улибаєтся мені Сабір своєю белозубой усмішкою.
А можу я одружуватися на дівчині вашого роду?
У наший місцевості син дядька на іншого дядька дочки одружуватися може. Рагим уточнює:
Рід може прийняти в свій склад безрідного. А Сабір підхоплює:
Яка треба допомога - все зробимо. Дружину знайдемо. Весілля зіграємо. Будинок будуватимемо. Камені від Кара-су до селища один одному передамо. Килими подарім.дорога
И знову, зробивши круг, відкриває мені Хиналиг з якоюсь іншої сторони. Та людина з копицею входить вже в село. Слава богу, що все обійшлося. Але я зітхаю:
Якщо весь час так жити, тоді від хиналигських пологів нічого не залишиться.
Ні, - заперечує Алхас. - Якби все було загальне, кожен би жив, як хотів. Від цих би гір нічого не залишилося. І Хиналиг би зник. ... Хиналиг і справді зник. Він засував кудись за гору, в якийсь раніший час. А ми приїхали на Атешгях. На той самий доісторичний бенкет. Я стою в оточенні сніжних гір, а на рівному майданчику у ніг палає газ. Червоні стрічки його лижуть розжарені плити, висовуючись з-під них з усіх боків. І щоки так відчувають жар. Вдень і вночі, взимку і літом тут постійно тепло. Якщо в горах раптом повалить сніг, розіграється завірюха, я сяду ближче до вогню і накроюватиму буркою. Бенкет мені не дасть померти. І це чи не диво? - Зараз віддамо бенкету жертву, - говорить мені Сабір. Він підтягає до вогню зв'язаного барана. - Ось, вчися. Барана зваливши, його голову в південну сторону змусивши дивитися, ріжемо. Там мекка! Треба різати лицем до неї. Туди не змусивши дивитися якщо, м'ясо барана чистим не буде. Атешгях цю жертву не прийме. Користі не принесе. Ми сідаємо навколо розжарених плит. Рвемо на шматки чуреки. Розливаємо в стакани горілку. Паличками перевертаємо м'ясо на розжарених плитах. Від священного бенкету валить ароматний і білий дим... І Сабір раптом кричить, показавши на небо:
Пахо! Подивися, що він робить! Із-за краю гори вилітає вертоліт.
Це наш падишах про нас думає, - пояснює хтось з чоловіків, здається, Вахаб.
Який падишах? - не розумію я.
Власті, так! - пояснює Алхас. - У нас в мові немає таких слів: президент, уряд. - Він дивиться на вертоліт. - Це геологи залізо шукають.
Іншалла, - говорить Сабір. - Хай вертоліт літає. Хороші поклади щоб шукати. Може, в робочі нас покличуть? Дорогу будувати. Гроші дадуть. Хиналиг у хорошому настрої буде. Не як минулою взимку. І, обернувшись до мене, розповідає:
Минулого року зима подивившись, ти б на небо піднімався! Січня десятого після сніг пішов. Вночі лютий мороз впав. Тридцять градусів! Народ ледве терпів. Хиналигськую піч знаєш? - тендір в підлозі, яма, так! На неї ковдру накинули. Ноги засунувши, сидимо. Шуби, килими, бурки - на плечах тримаємо. Якщо б не цей тендір, наші б діти з рук пішли. Вранці перед будинком, який маємо, сніг заввишки в два стільці був! Худоба замерзнула. Корму немає. Що робити? З м'ясом глек знайшли. Плов з сніжної води зварили. Чоловіки зібралися, в Калі-худат пішли. Йдемо. Гори білі. Людині що йде місця немає. Сніг на дорозі до поясу. Вночі пришли в будинок голови Кадира. Кадир кожному по два мішки зерна насипав. Пригощання пропонував. Ми не залишилися. Вранці знову в Хиналиг пішли.
Ей, Сабір! Геть знову вертоліт покружляв!
Покружляв, покружляв, на Куба полетів...
Нічого, він знову прилетить. Будуватиме дорогу. Сабір з розмаху ляскає Алхаса по плечу:
Я Рагиму тоді скажу: ей, Рагим! Ти учений, сідай на машину, Куба їздь часто! Рис, цукор, сіль вези! Рагим вранці в машину сяде, увечері повернеться. Продукти привезе. Настрій відмінне буде! Рис твого будинку - у дворі, цукор - у дворі, монпасье - у дворі, солодка хитрість - канфет по-російськи - у тебе у дворі, світло, телевізор, машина - все у дворі! І в горах лунає дружний сміх. Я сиджу поряд з ними і слухаю: диво! Вони сміються! Ханкулі смажить м'ясо. Рагим мовчить. А Вахаб і Сабір про щось сперечаються. І дзюрчить дивовижна їх мова. Як потік Кара-су, що народжуючись в горах, біжить мимо нас і вливається в море вічності.
|
