Жила собі вдова. Мала вона одного сина. Ніяк він її не кликав, лише:
«Матусю!» Навіть, як говорив позаочі, то так і казав: «Моя матуся». Через це і
його прозвали Матусею.
Бідна мати — бідний і син. А бідного ніхто за людину не мав. Через це з хлопчини
всі насміхалися, не мав, бідака, ні куди вийти, ні до кого прийти. Скоро ліг —
рано встав, отак роки бігли.
Уже він немалий. Одного разу каже матері:
— Знасш що, матусю, піду я у світи. Десь, може, люди будуть мати мене за
людину...
Кожній матері жаль за сином, коли покидає рідну хату, але що робити?
— Йди,— каже мати.
Він зібрався і пішов шукати служби. Йшов не день і не два. Зайшов у темні
ліси, що вже не знає, як із них вийти. Не встиг роздивитися як слід, а хмари
вкрили небо, почорніло в лісі — мав бути такий дощ, що ну...
Стає він під височезного дуба. А то не дощ, а почало градом бити. Щось там,
на дубі, так тяжко пищить, що він не годен витримати: лізе живенько на дуба.
Там таке величезне гніздо, що міг би сховатися під нього, а в гнізді великі
пташенята, але ще навіть у пір'я не вбралися.
Скидає, він з себе кожух, накриває пташенят, а сам над гніздом нахилився.
Стояв, поки град не перестав іти. Так його змолотило, що ледве живий. Він —
кожух на себе, зліз із дерева, але куди йти — не знає. Сів під того дуба та й
сидить.
Раптом прилітає величезний птах. Так плаче, як людина:
Йой, певне, мої діти погинули від граду! І чого я так далеко летів?
Сів на дуба і дуже зрадів:
— Я вже сорок літ живу, але людини ще тут не було. Діти мої, лише людина
могла від такого страшного граду захистити. Якби рятівник озвався, то велику
нагороду від мене дістав би.
А він озивається з-під дуба:
— Я тут!
Птах злетів нижче:
— Ти моїх дітей врятував?
— Я.
— Що хочеш за це дістати?
— А що я хочу? Хочу таку силу мати, щоби дужчим за мене ніхто не був.
Птах каже:
— Копай на тому місці, де стоїш.
Копає він, копає і викопує збанок.
— Що у тім збанку є? — питає птах.
— Вино.
Два рази,— каже,— хильни і два рази ковтни.
Він два раза хильнув, а два рази ковтнув.
— Як чуєшся?
— Таку силу чую, що якби мав за що землю вхопити, то перевернув би...
— Забагато в тебе сили, бо землю не треба перевертати. Копай під самим
дубом.
Копає він у другому місці й здобуває збанок з вином.
— Що там є?
— Вино.
— Раз хильни і раз ковтни.
Надпив.
— Як чуєшся?
— Чуюся слабшим, але ще цього дуба вирвати з корінням — для мене ніщо.
— Досить для тебе такої сили. Йди, але нікому не кажи, що ти такий сильний.
Іде Матуся. Прийшов аж до царя. А цей цар ще не жонатий. Приняв цар Матусю і
питає:
— Що хочеш?
— Служити, царю, хочу.
— Добре. Мені якраз треба робітника, щоб вивозив з міста сміття. Підеш?
— Най буде, царю.
Але сусідній султан мав таку доньку, що вона, як надрукує в газетах свою
фотографію, хто б не подивився на неї, то в ту ж мить хоче її сватати. Приїжджають
сватачі, а вона їм таку роботу завдас, що ніхто з них не може виконати, і
дівчина щоразу наказує відрубати женихові дурну голову, бо хоче мати мудрого
чоловіка. Називалася вона Катерина.
Приходить до царя газета з фотографією Катерини. Цар як глянув на ту
фотографію, як прочитав, що під нею написано, та й каже:
— Я мушу їхати, хоч би мене смерть чекала. Зібрав усіх своїх міністрів,
генералів, офіцерів:
— Стільки і стільки мені треба супутників до чужої держави. Хто зі мною
поїде?
Але добровольців, що хотіли б йти на смерть, нема. Тоді цар виходить перед
військо й питає, хто з вояків хотів би з ним поїхати. Нема таких. Тоді став цар
перед найбідніші слуги.
Озивається Матуся, той, що сміття возив:
— Я поїду з тобою.
Подають голос ще десять наймитів:
— Ми теж поїдемо з вами. Цар каже:
— Я візьму коня, лук, меч, а вам нічого не треба.
— Ой,— каже Матуся,— не ти будеш на коні їхати, не ти будеш мечем рубати, не
ти будеш з лука стріляти. Одягни усіх нас у таке ж вбрання, як ти одягнений.
Приїжджають вони до султана. Султан питає:
— Ти приїхав сюди женитися?
— Так.
— Спочатку маєш виконати три роботи, які моя дочка дасть, а не виконаєш —
буде твоя голова настромлена на палю.
А цар, як побачив султанову доньку, не може від неї очей відвести. Каже
вона:
— Віддаюся за тебе, царю, але, якщо поїдеш на моїм коні, за одним махом моїм
мечем зітнеш дуба, а як стрілиш з лука оцією стрілою — за кілька верств звідси
вцілиш у дах будинку мого брата, але так, щоб півдаху завалило, а півдаху
стояло.
Побачив цар, що йому не під силу це зробити й утікати нема куди.
Сумний-пресумний приходить до своїх слуг і про все їм розповідає.
А Матуся каже:
— Не сумуй. Казав я, царю, що не тобі на коні їхати, не тобі дуба рубати, і
не тобі з лука стріляти. Бери мене з собою. Як скаже султан на коня сідати —
говори, що в тебе такі коні сміття возять. Скажеш, щоб я сідав. Буду і дуба
рубати, і з лука стріляти.
— Добре.
Прийшли на султанське подвір'я. Дванадцять чоловіків виводять зі стайні
такого коня, як змій. Хто би сів на нього — розтрясе. Подивився на коня цар і
каже:
— Слухай, султане, ти мене цілком не поважаєш. Сідай на свого коня й поїдемо
до моєї держави. У нас такі шкапи сміття возять, а не царів. А як вже султанові
хочеться нас перевірити, то сідай ти, Матусе.
Матуся вхопив коня за вуздечку. Як сів, то кінь аж присів від великої ваги.
Але схопився і давай скакати — хотів його рознести.
Та де там! Матуся такого йому духу дав, що кінь ледве йде.
Цар каже:
— Нема чого мені на коня сідати, як його так слуга втомив. Шкода худобини.
Подивився султан і говорить:
— Ну, добре, бери меч і рубай дуба.
А то такий величезний меч, що десять чоловік не піднімуть. Подивився молодий
цар — і до султана:
— Ти мене береш на сміх. У мене таким мечем перший-ліпший жовнір сорок
зіщибує. Побачив би ти наші мечі!.. Хіба бери ти, Матусе, той меч і покажи, як
треба дуби рубати, бо я таку зброю до рук не візьму.
Матуся як схопив той меч, як ним розмахнувся, так той дуб упав одразу.
Султан вже злякався і каже:
— Даю тобі ще одне завдання. Бери того лука. Взяв він лук, попробував і
сміється:
— Та що то за лук? Ним хіба горобців бити, а не стріляти по палацах. Ану,
Матусе, покажи султанові, як у нас звичайні стрільці стріляють.
Як пустив Матуся стрілу, то через дві години приїхали гінці й сказали, що
половину даху з палацу знесло, а половина ще стоїть, а коли дах падав, то вбив
султанового брата.
Нема що султанові робити — віддає доньку за царя. По весіллю сідають на
коней і їдуть додому...
Довго їхали. Але в дорозі царівна додумалася, що не цар виконав її завдання,
а його слуга Матуся. І каже:
— Я з тобою жити не буду, бо ти мене обманув.
Велика злість взяла царя, але нічого не каже. Уже ніч. Усі подорожні в лісі
над морем лягають спати. А цар не спить — думає: «Такий нещасний Матуся, що в
мене сміття вивозив, а він сильніший за царя, і його моя жінка любить. Та то
буде сміх, якщо дізнаються люди, що він, а не я висватав доньку султана».
Підкрадається цар до сплячого Матусі, відрубує йому ноги і кидає сонного в
море.
А рано питає жінка чоловіка:
— Де подівся твій товариш?
— Я не знаю. Може, пішов купатися та й втопився.
— Це ти його, напевне, втопив.
— Та ти що?!
Вона більше нічого не сказала. Зібралися і поїхали.
А Матусю хвиля викинула на берег, і він живий, але без обох ніг. Думає собі:
«Отут я вже загину». Але дивиться, йде сліпий чоловік, мацає дорогу.
Матуся подає голос:
— Куди ти, чоловіче, йдеш? Вернися, бо далі море. Втопишся!
Сліпий питає:
— Хто ти такий?
— Я,— каже,— бачити бачу, але не маю ніг.
— Ти без ніг, а я без очей. А як ми звідси виберемось, коли нема ніде ні
міста, ні села?
Питає Матуся сліпого:
— Ти сильний?
— Та руки ніби міцні.
— Бери мене на руки та й неси. Ти будеш мені за ноги, а я тобі — за очі.
Довго вони мандрували, аж до того лісу, де великий птах гніздо має. Прийшли
під дуба, і Матуся почав розповідати птахові про свої пригоди. Птах вислухав
його і каже:
— Йдіть туди і туди, під тим і тим деревом є дві кринички: з цілющою і
живлющою водою. Промий водою з першої криниці свої обрубки, а ти — очі, а з
другої криниці напийтеся води.
Знайшли вони у лісі дві криниці. Матуся змочив обрубки — і виросли ноги. Але
сил не має, щоб стояти. Той промив очі — прозрів. Понапивалися обидва води і
пішли, ніби нічого й не було.
Довго йшли вони. А як дістали коней — поїхали. Приїжджають у державу того
царя, що обрубав Матусі ноги. Бачать: пасеться худоба. Матуся придивився: цар
пастушить.
Цар, як побачив його, заволав:
— Матусе, ти мій рідний! Матусе!
А він каже:
— Геть з моїх очей, щоб я тебе більше не бачив!
А цар плакати:
— Не виганяй мене! Досить того, що жінка вигнала з дому і пастухом своїм
зробила.
— Йди, аби я тебе більше не бачив, бо від сьогодні царство не твоє, а моє.
Якщо почую, що ти знаходишся в державі, то жити не будеш. За добро ти заплатив
мені злом.
Прийшли друзі до царівни. Знають, що вона дуже сильна і любить за руку
вітатися. Як Матуся потис її руку, то на очах царівни сльози виступили.
Вона каже:
— Я зрозуміла відразу, що ти все робив за царя.
Розповів Матуся, як цар відрубав йому ноги й кинув у море. Царівна слухала
та з жалю аж заплакала.
І Матуся оженився з нею.
Товариш, що був сліпим, жив разом з ними, а пізніше теж оженився. Матуся дав
йому півцарства.
І кінець кінцем, бо курка з яйцем.
| 
