Давним-давно жили собі два брати. Одному бог дав семеро дітей, а в другого
не було й одної. Хоч спочатку ґаздували оба добре, та пізніше той, що мав
семеро дітей, приопав, а бездітний — розбагатів. Та й так разбагатів, що не
хоче з бідним знатися, лише з панами, з начальниками, з суддями. Цьому все йде,
як по маслу, а бідному хата згоріла, у такі злидні впав, що не може з них
вилізти.
Але йдуть свята. Перед Новим роком приходить бідний брат до багатого та й
просить:
— Брате, поможи мені, бо не маю раз що дітям зварити.
— Е, ти пусто дбаєш, тому нічого не маєш. Треба рукави закотити та й братися
до роботи.
— Закочую рукави, брате.
— То, певно, довго спиш?
— Ой, брате, ти, певне, ще обертаєшся на другий бік, як я вже встаю.
— Добре,— каже багач.— Я пшеницю ще не молов і пшеничної муки не маю. Іди,
жінко, та й дай житньої муки братові.
Пішла жінка з мискою, набрала такої муки, що свиням рядила. Бідний приніс
муку додому, жінка зварила пеленички та й плаче:
— Що маю робити? Мусять діти в злиднях свята перебувати. Стислося серце
бідному, каже:
— Піду в ліс, хоч ріща принесу, аби не мерзли діти.
Пішов у ліс, нарубав ріща, в руки так закріп, так змерз. Гріється, а
золотокрила пташка пурхнула, сіла йому на плече та й: «Цвірінь-цвірінь.
Цвірінь-цвірінь». Він узяв пташку за крильця — пташка не тікає. «Ей,—думає, —
принесу дітям, хай бавляться». Пустив пташку в кожух, у рукав, та й приніс
додому. Діти бавилися, пташка пурхала по хаті, сіла на полицю і заснула.
Полягали й старі з дітьми без вечері. Вранці встають — на столі хліб, на столі
м'ясо печене, на столі всякі добра. Думають-гадають:
— І звідки взялося? Невже ми так міцно позасинали, що не чули, як брат нам
до хати все це приніс? Ото буде сміятися, що ми такі сплюхи!
Пташка пурхнула з полиці та й сіла на стіл. Пішла жінка взяти ложки з
полиці, а там дукати. Каже вона!
— Йой, чоловіче, щось у нашій хаті є! Дивися, дукати тут.
— Ей, жінко, добре, що є. Я йду в місто та й запобіжимо наші злидні.
Пішов у місто, дещо покупив, прийшов додому, а жінка знов:
— Чоловіче, на полиці з'явилися нові дукати.
Вже й він задумався. А пташка пурхнула з полиці на комин, а з комина на
жердку. Чують, дитина з печі кричить:
— Татку, осьде чіча на комині!
Ґазда виліз на піч, а на комині — дукати. Що це може бути?
Діти вже не голодні, бігають за пташкою. Пташка втікає, вицвірінькує файно —
всім весело. Спостеріг: де пташка сяде, там є дукати. Через кілька днів знов
поїхав до міста й накупив дітям і вбратися, і взутися.
Зустрів його багатий брат і питає:
— Скажи, чи не від моєї муки тобі так поталанило, що ти багатіти став?
— Ей, говори, брате! Пішов я по дрова та й пурхнула мені на плече
золотокрила пташка. Тепер, де вона не сяде, там є золоті дукати.
Брат, коли це вчув, то каже:
— Я тобі дам мішок пшениці, але віддай мені пташку
— Ні, брате, хіба тільки позичу.
— Позич.
Узяв багач пташку, приніс додому й говорить жінці:
— Заріж зараз оцю пташку й засмаж мені.
Жінка головку скрутила, обскубала пташку, випотрошила та й смажить у ринці.
А хлопчики бідного брата дуже плакали за пташкою і прибігли до стрия просити,
аби віддав. Прибігли, поставали коло пічки, де смажилася пташка. А серце
вискочило з ринки та й упало одному хлопчикові на груди. Він був голодний та й
серце з'їв. Каже хлопчик:
— Стрийно, віддайте нам пташку!
А вона показала на ринку й говорить:
— Ось де ваша пташка! Ми зараз її будемо їсти.
Діти, плачучи, побігли додому, сказали татові, мамі, сестрам — вже плачуть
усі. Каже жінка:
— Видиш, який ти для свого брата добрий: дав добро з хати. Тепер будемо
бідувати.
— Що сталося, жінко, того не вернути. Видно, таке наше щастя.
Лягли спати, вранці встають, а в одного хлопчика на подушці повно золотих
дукатів.
— А це що є?
Каже хлопчик:
— Татку, вчора стрийна смажила нашу пташку, а серце з ринки вискочило, і я
його з'їв.
Стали вони знову жити-поживати в добрі-гаразді. А багач бачить, та не знає,
звідки то все береться. Питає брата:
— Звідки ти такі гроші маєш?
— А видиш, брате, ти хотів моїм добром користати — пташку з'їв, але мій син
спожив з тієї пташки серце, і тепер, де не сяде, там дукати, де не ляже, там
дукати.
Багач заскрипів зубами, пішов до суду й наговорив, що братів син ходить на
грабунки, брат розбагатів з того, й хлопця треба знищити.
Зараз приїхали жандарми, хлопця закували і кинули до тюрми. Сидять з ним
старенькі діди, розповідають різні історії — він слухав, слухав та й заснув.
Вранці пробудився, а один дід питає:
— За що ти, синку, тут?
Він розповів. Дід подає дукати, що за ніч з хлопця насипалися, й каже:
— Но-но, синку, ти довго тут сидіти не будеш.
Через якийсь час приходить шандар і кличе його на протокол. Хлопець говорить
йому:
— Берете мене, то беріть оці дукати.
Узяв шандар дукати, привів його на протокол, а там уже й не питали нічого,
лише сказали збиратися додому. І він пішов собі додому.
А батько його поїхав у ліс по дрова. Та й Мана упізнала, що то є той самий
чоловік, який узяв її золотокрилу пташку. Він є, а пташки нема.
Але чує він синів голос:
— Тату, тату, я йшов з тюрми та й заблудив у лісі!
Батько їде кіньми на голос, а там нікого нема. Чує вже з другого боку:
— Тату, я тут!
Лишив коні, побіг на голос, а син уже в іншому місці озивається. Так Мана
водила батька, аж поки не завела в страшні хащі, між озера. Та й там показалася
йому й зачала дуже сміятися. Каже:
— Лізь у воду. Як у воді скупаєшся, то знайдеш дорогу до свого дому.
Хотіла його втопити.
Він хоч і мав семеро дітей, але був ще гарний і сильний. Говорить Мані:
— Ти мене випусти звідси, бо я маю семеро дітей удома. А Мана каже:
— Бачиш перед собою кам'яну гору? Коли вирубаєш з цього каменю дзвін, аби
він задзвонив, тоді пущу тебе додому.
Став він та й зажурився, як має з тієї скали дзвін зробити? Лупав скалу
день, два, три, тиждень, місяць — уже зробив дзвін, а він розколовся. Починає
другий дзвін робити. Зробив, але дзвін не дзвонить, бо з каменю.
А син прийшов із тюрми й чує, що тато поїхав до лісу і не вернувся. Йде він
до лісу. Ходить, кличе тата, а дерево так його б'є, що не може виховатися.
Біжить до одного дерева — б'є, біжить до другого — б'є... Так хлопець біг від
дерева та й усе кликав тата, а тато не озивався.
Довго блукав лісами, дуже дерево било його, то він ночував на галявинах, а
вранці вставав, збирав дукати, і йшов далі шукати батька. Та й зайшов аж до
Мани. А Мана засміялася та й каже:
— Коли вже прийшов до тата, то я його відпущу, але поможи йому зробити
кам'яний дзвін, і щоб той дзвін задзвонив.
— Спробую.
Привела Мана сина до батька. Дуже щиро привіталися вони. Але батько такий
нужденний, такий згорьований, що не впізнати його. Каже синові:
— Дзвін готовий, але не дзвонить.
— Нічого, він ще задзвонить. Плавмо дукати й обливаймо гарячим золотом оцей
камінь.
Розплавили гроші, обдали гарячим золотом кам'яний дзвін, викували з дукатів
серце до дзвона. Як дзвін задзвонив, Мана впала й умерла. З дерев зробилися
люди, з каменів — будинки, і показалася їм дорога прямо до хати. Батько з сином
ішли з дарами від тих людей, що Мана зачарувала, додому, а люди їм кричали:
«Слава! Слава!» Так щасливо повернулися додому.
А за той час, що їх не було, жінка з дітьми журилася та й сіяла і садила
різні квіти. Між тими квітами пишно розцвіла червона півоня, а цю казку
розказала Юрчачка Доня.
| 
