Жив колись в старовину цар з царицею. У них замолоду не було дітей, а при
старості родився один син. Вони дуже зраділи. Ну, виріс той син, вирішили вони
його оженити. А він і каже:
— Поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум'я п'є, на
дванадцять верст земля гуде, як біжить, і листя на дубах осипається,— то я
довіку женитись не буду!
Цар зізвав усіх богатирів, почав розпитувать:
— Може, з вас хто знає або чув, де такий кінь є, що жар їсть, полум'я п'є, а
як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?..
Усі кажуть, що ніхто не бачив і не чув такого, і дістать не можуть...
Цар розіслав по всій землі газети:
— Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить. Попала одна
така газета у якусь волость, прочитали. Мужик приходить додому й хвалиться
жінці:
— От яка у нашу волость газета прийшла... Якби такий молодець знайшовся, то
велено йому до царя приїжджать.
А у нього був хлопець, от цей хлопець і каже:
— А я знаю, де такий кінь є! А батько каже:
— Сиди там, коли сидиш. Ти вийдеш за ворота, та й то тебе діти б'ють, а то
ще про такого коня балакаєш.
Хлопець одягся і говорить:
— Ходім, тату, надвір!
Вийшли. Він одною рукою дуба як схватить — нагнув аж до землі, потім пустив.
А батько стоїть, очі витріщив — дивиться на нього, аж злякався сам.
— Ну тепер, синку,— говорить,— повірю.
Пішли у волость — батько хлопця залишив надворі, а сам пішов у хату і каже:
— Дозвольте, панове, мені із своїм словом втрутитися!..
— Можеш, говори.
— Є у мене син, що може дістать того коня. А всі й закричали:
— У холодну його взять, сякого-такого, з його хлопцем! Куди його хлопець
годен? Як він вийде за ворота, то його всі діти б'ють!
Посадили, значить, його з хлопцем у холодну. Сиділи-сиділи вони, а волосне
начальство й говорить:
— Мабуть, нам нічого не буде, коли він збреше. Випустили, а самі до царя
вдарили звістку. Цар прочитав цю звістку і не повірив, щоб мужичий син міг таке
зробити, але все ж сказав послать своїх слуг і карету за тим хлопчиком.
Узяли того хлопця до царя. Як приїхали, цар підзиває хлопця до себе:
— Можеш дістать такого коня?
— Можу!
— Що ж тобі треба?
— Треба мені коня хорошого та палицю добру. Написав цар записку до свого
табунщика.
— Ступай, у полі є табунщик, даси йому записку, а він тобі дасть коня.
Той пішов, показав табунщику записку.
— Підожди,— каже табунщик. — Пожену напувать коней, а як ітимуть, то якого
схочеш, такого й вибереш.
Став той вибирать, і за якого не візметься за хвіст — то хвіст у руках
зостанеться; візьметься за гриву — гриви не стане. Зняв дванадцять кож, а коня
не добрав собі. Йде додому, дивиться — хата обідрана (там бідна бабуся жила), а
тут якраз хмара на току збирається. Бабуся і просить:
— Поможи мені, чоловіче, а то всі мене, бідну, минають. Накрив він шкурами
її хату, щоб вода не протікала, вона йому подякувала, а він і пішов собі.
Виходить цар і дивується, що той коня собі не добрав.
— Іди, Іван — мужичий син, на конюшні. Вибирай собі коня, може, там тобі
кінь.
Той пішов; на которого руку не покладе — так кінь з усіх чотирьох ніг і
впаде. Нема коня, та й годі. Настала ніч, а хлопець як вийшов у степ, як
свиснув своїм богатирським посвистом, от і прибіга один кінь:
— Чого, хазяїне мій милий-любий, звеш мене?
— Пора нам в путь-дорогу вирушати.
— Ну, добре.
Став він заводить цього коня у царські конюшні, поламав усі двері й конюшні
порозвалював. Прив'язав, дав білоярої пшениці, а сам пішов спать.
Цар устав ранком і послав збудить Івана — мужичого сина — чи не бачив уві
сні якого коня.
Той говорить:
— Е, в мене вже є кінь, на конюшні стоїть...
Вийшли, подивились, а цар аж злякався, такий великий кінь.
— Ну, тепер зробіть мені палицю, привезіть з лісу на двох парах волів і
пофарбуйте.
Привезли. Він підкинув угору, сам ліг на півтори доби спать. Прокинувся —
палиця летить назад... Він підставив мізинний палець — вона у друзки
розсипалась.
— Привезіть,— говорить,— мені на чотирьох парах волів, бо ця негожа.
Вони зрубали столітнього дуба, привезли на чотирьох парах волів. Він
підкинув угору — сам ліг на три доби спать. Прокинувсь, чує — палка гуде. От
підставив він середній палець — палка вдарилась і на півтора аршина в землю
вбилась.
— Ну, це,— каже,— добра буде. Цар і каже:
— Ну, от, як дістанеш такого коня, то я тобі яку схочеш нагороду видам і
ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.
Поїхав він, але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван — мужичий син та
й коня такого сам дістав. Ну, і дав ще йому своїх богатирів вже панської, а не
мужицької крові.
— Наганяйте,— каже їм цар.
Іван — мужичий син чує — земля двигтить...
— Це або змій летить, або якісь богатирі їдуть... Доїжджають,
поздоровкались, а він і пита:
— Хто ви такі?
— Це нас послав цар разом з тобою їхать.
— Як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, бо так ніякого порядку
не буде. Треба, щоб ми комусь одному підкорялись.
Ну, ці богатирі панської крові зразу ж один наперед другого:
— Я буду старшим, я буду старшим!..
А Іван — мужичий син і каже:
— Ні, не так. Давайте по дорозі палицю кидать: чия далі впаде, той і буде
старшим.
Кинув один палицю по шляху вперед. Ідуть день, їдуть другий — нема... На
третій день бачать — палиця лежить. Кинув другий. Їдуть день, їдуть три —
палиці нема... Найшли аж через тиждень. Кинув Іван — мужичий син. Їдуть один
тиждень — нема палиці, другий і третій — нема палиці.
— Це десь твою палицю проминули...
— Не може бути: мабуть, моя палиця десь у гостях.
Проїхали ще тиждень, бачать: стоїть великий дім — мідна огорожа навколо,
мідний міст аж до дому веде. Дивляться — палиця через паркан перевалилася і ріг
дому одбила. А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх дома не було — воювали
десь далеко.
І говорить Іван — мужичий син до одного богатиря панської крові:
— Сьогодні ти підеш на міст на варту, а ти,— каже другому,— ляжеш коло
коней, а я ляжу в будинку.— І наказав тому, що на мості: — Гляди ж, брат, не
спи, а стережи...
Той ходив-ходив, а як він був з дороги — ліг і заснув на мосту. Тоді Іван —
мужичий син прокинувся, бачить — північ, пора йти. Одягся і пішов на міст,
дивиться — той спить; слухає: земля двигтить — змій шестиголовий летить і
говорить своєму коню:
— Стій, не чмихай, проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван — мужичий
син, але сюди його і ворон кості не занесе, бо він іще молодий.
— Ворон кості не занесе, а добрий молодець сам зайде,— каже Іван — мужичий
син.
— Чи биться, чи мириться прийшов?
— Не мириться, а биться я прийшов.
— Ну,— говорить змій,— бий ти першим.
— Ні,— говорить Іван — мужичий син,— бий ти, ти на всьому царстві старший.
Шестиголовий змій як ударив, то Іван — мужичий син тільки чуть з місця
здвигнувcя, а тоді як вдарив змія своєю палицею, то заразом шість голів зніс.
Посік його, спалив кості, і на вітер попіл пустив та й пішов додому. На
ранок і пита того, що на мості вартував:
— А що, стеріг вірно?
— Так стеріг, що мимо птиця не пролітала,— говорить.
На другу ніч Іван — мужичий син послав другого стерегти на мості, а того на
конюшню.
І той заснув. Дивиться Іван — мужичий син: час іти. Пішов і став під мостом.
Чує — земля гуде. Це дев'ятиголовий змій летить.
— Стій,— говорить змій до свого коня,— проти нашої сили нема другої у цілому
царстві. Є тільки Іван — мужичий син. Ну, та сюди і ворон кості його не занесе.
— Брешеш,— каже Іван — мужичий син,— добрий молодець сам зайде.
— Чи биться, чи мириться зайшов?
— Не за тим добрий молодець зайшов, щоб мириться, а за тим, щоб биться.
— Ну, бий ти!
— Ні, бий ти, ти на половину світу старший.
Той змій дев'ятиголовий як ударив — так по кісточки Івана-мужичого сина й
увігнав. Але Іван ударив змія — заразом сім голів одрубав. Другий раз замахнув
— і останні дві зрубав... Посік його тіло, спалив кістки і попіл за вітром
розвіяв. Пішов Іван — мужичий син у свій дім досипать. На ранок спитав і того:
— А що, стеріг добре моста?
— Так стеріг, що й миша мимо не пролізла.
На третю ніч зібрав він обох богатирів, повісив рукавичку на стіні і сказав:
— Піду я сам, братці, стерегти моста, а ви глядіть на мою рукавичку: як буде
піт, то гуляйте, а як буде кров з рукавички капать, так пускайте мого коня.
Став під мостом; опівночі чує — земля за дванадцять верст гуде, листя на
дубах опадає. Це вже найстарший змій летить на тому коні, що жар може їсти, а
полум'я пити. Летить і говорить до свого коня:
— Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема сили на всім світі. Є десь Іван
— мужичий син, ну, він ще малий. Йому ще тільки на печі сидіть — сюди він не
зайде, сюди і ворон кості не занесе.
А той:
— Ворон кості-то не занесе, а добрий молодець сам прийде.
— Що, будем биться чи мириться?
— Не за тим добрий молодець зайшов, щоб мириться, а за тим, щоб биться.
— Бий,— говорить змій.
— Ні, ти бий, ти на всьому світі дужчий.
Як ударив змій, то Іван — мужичий син аж зблід. Бились-бились... У змія з
дванадцяти зосталося вже три голови. А Іван — мужичий син уже по самий пояс у
землю загнаний, от-от охляне.
— Слухай, ти,— говорить змій,— у тебе батько був?
— Був.
— Воли у його були?
— Були.
— Орав він?
— Орав.
— А давав оддихать?
— Давав.
— Ну, давай і ми оддихнем.
Іван — мужичий син як став оддихать, та й кинув свою палку навідмаш і розбив
конюшню. Тут його кінь вирвавсь, прибіг до його, став землю одривать...
А ці богатирі прокинулись, бачать — кров'ю попідпливали, та з рукавички кров
іде, але бояться йти виручати Івана — мужичого сина, думають: для чого нам свої
голови за нього підставляти?
Але кінь тим часом землю оббив круг Івана, тоді й говорить Іван — мужичий
син до змія:
— Аж тепер я тебе вб'ю. Змій і говорить:
— Ну, добре, але я хочу тобі сказати ще перед смертю: ти хоч і візьмеш в
мене цього чарівного коня, що цареві потрібний, але ти не доведеш його додому;
єсть у мене ще три сестри і мати та батько, цар Ірод. От вони і тебе, і тих
двох богатирів все рівно з світу зживуть!
Відрубав останні голови Іван, а сам задумався, а тим часом та бабуся, що він
кінськими шкурами її хату укрив, почула, що на Івана біда насувається, бо вона
все знала, що в світі робиться, та послала свого песика до Івана, а песик і
каже йому:
— Будете ви їхать додому, захочете так пить, що один до одного не зможете
слова промовить: буде вам по праву руку криничка, вода як скло чиста. Не пийте
її, а лиш вдар по ній навхрест палкою, побачиш, що з неї вийде. Під'їдете далі,
захочете їсти: стоятиме явір, під явором стіл, там лежатимуть паляниці, яблука
й усякі напитки й наїдки. Не їжте, а ти вдар навхрест, побачиш, що вийде з
того. Приїдете далі, захочете спать — під явором стоятимуть ліжка. Не лягайте,
вдар по них, побачиш, що буде.
Вислухав Іван, подякував бабусиному песику, забрав того коня і разом з двома
богатирями поїхав додому. Ідуть, їдуть, захотілось їм пить — аж справді, над
шляхом криничка праворуч. Ці два богатирі хотіли напиться.
— Ні, підождіть,— говорить Іван,— подивлюся.
Та так рубонув шаблею навхрест, а кров так і потекла (а це змієва сестра
перекинулась криничкою). Поїхали далі — зарубав іще двох сестер, що були у
вигляді їжі і ліжок. Далі оглянулись — хмара наступа попід небесами. Коли вони
придивляються — аж це стара змія-мати женеться. Одна губа в неї аж попід
небесами, а друга понад землею.
Іван — мужичий син і говорить:
— Ех, давайте, братці, втрьох биться з нею, бо сам я її не подужаю.
Але ці два полякались і не хочуть битися — тікають. Ну, Іван тут бачить, що
нічого не вдіє сам, доведеться пропадати, думає. Але згадав, що тут недалеко,
за горами, за лісами, є величезна кузня. От він пришпорив свого коня та чимдуж
до цієї кузні, ну, а ці два богатирі теж за ним — бо ж нікуди більше їм дітись.
Підлітають до тієї кузні:
— Одчиніть.
Ковалі одчинили їм дванадцятеро дверей залізних, вони улетіли, а двері самі
собою й зачинились. А змія сіла коло кузні й давай вогненним язиком двері
пролизувати.
Іван — мужичий син бачить, що не жарти, та до ковалів:
— Миттю робіть плуга, та такого здорового, щоб аж під стелю кузні, і робіть
такі ж великі щипці.
Ну, ковалі враз узялись за роботу, а змія все далі й далі пролизує. Вже
тільки троє дверей залишилось, а тут ковалі вже кінчили плуг і щипці.
Пролизала вона останні двері, встромила голову, а тут Іван за щипці та
щипцями розжареними і здавив її за губу. Накинув на неї плуга, вибіг надвір і
давай нею орать землю — такі скиби, як хата, завбільшки. Оре, і лупить її, та
все щипцями розжареними за губу тисне. Орав-орав змією доти, доки вона і не
лопнула.
Він тоді викинув її в море, свого коня пустив на пашу, а богатирів цих
додому прогнав.
— Ідіть,— каже,— боягузи, а то з вами тільки морока. А ще,— каже,— панської
крові!
А сам поїхав на цьому коні, що в змія взяв. Їде він, їде, зустрічає діда
старого. Проїхав він його і не сказав «здоров». А далі нагадав:
— Що ж я, ще молодий хлопець, і я йому, старому, честі не оддав, не сказав,
«здоров». Треба вернуться, поздоровкаться...
Вернувсь.
— Здрастуйте,— говорить,— дідусю, вибачайте, що я проїхав — честі вам не
оддав, не поздоровкався.
— Еге,— каже дід,— ніколи старих людей не минай, завжди поздоровкайсь...
Їхатимеш ти, а вискоче до тебе такий кривий та капшивий дід на дерев'янці і
буде говорить до тебе: «Ну, молодець, та й кінь добрий, але ти однаково не
випередиш мене». Так ти,— говорить,— не зрізуйся з ним наввипередки. А може,
тобі по путі хто буде трапляться, приймай, не одказуйсь...
Поїхав... Баче — назустріч шкульга на дерев'янці такий поганий, сопливий
дід...
— Ну,— говорить,— молодець, та й кінь же у тебе, але хоч я який поганий, ти
мене однаково не випередиш.
— Ну, та я не стану з тобою сперечатись, ні то й ні...
Та тільки сказав це Іван — мужичий син, а той дід сопливий своєю дерев'янкою
в стремено, а Івана миттю якоюсь гострою стрілою збив з сідла та й загув на
коні. Іван — мужичий син і оглянутись не встиг. А це був не хто інший, як сам
цар Ірод — батько зміїв.
Розсердився Іван — мужичий син:
— Ну,— каже,— я ж тобі цього не подарую, я ж тебе, Ірода проклятого, і пішки
знайду.
Та палку в руки, шаблю до боку і пішака... Іде він, але відчуває, що та
ранка від стріли царя Ірода все розбухає і розбухає, все більшою робиться і
більшою, вже так, що Іван і знемагати почав.
«Е, це вже біда,— думає Іван — мужичий син.— Це, виходить, цар Ірод отруєною
стрілою мене вдарив».
Пройшов ще трохи Іван та вже й зовсім охляв.
«Це,— каже він сам до себе,— тепер не побити мені царя Ірода, тепер він мене
одним пальцем поборе...»
Іде Іван — мужичий син, сумний-сумний, а назустріч йому дід — борода до
землі. Поздоровкались, розпитались — хто, куди? Дід і каже:
— Піду й я з тобою.
— Хто ж ви такий?
— Я — той, що може од собак оборонить.
Здвигнув Іван — мужичий син здивовано плечима, але згадав пораду старого і
мовчить.
Підійшли далі, являється їм другий дід, пристав до них:
— Я,— каже,— Мороз.
Ідуть... Третій дід... Розпитались — хто, куди? Той каже:
— Я — той, що море викосить і в копиці складе.
— Ну, ходім і ти з нами!
Далі — четвертий, що «їсть і не наїсться». Там — п'ятий, «що п'є й не
нап'ється». Шостий — «біжу й не набіжуся». Сьомий— «я за двадцять верст бичем
улучу». Восьмий— «я на двадцять верст бачу»...
Ідуть вони до царя Ірода, у його государство. Цар Ірод бачить, що ніхто й до
границі не підходив, а то — в землі його увійшли... Звелів випустить на них сім
тисяч злих-презлих собак-гієн, кожна по дві голови має.
Собаки біжать — як хмара синіє.
— Ну, що ж, братці,— каже Іван — мужичий син,— порозривають нас собаки, я
слабий, ледве ноги переставляю, не можу боротись з ними.
— Да ось я, що од собак одбороню,— сказав самий перший дід.
Як захватив їх... Вибив усіх і на скирти постягав усіх собак-гієн. Цар Ірод
бачить — й собаки не помогли, йде цілий гурт в його государство. Приходять до
його дому, ввійшли в двір, під таке велике залізне склепіння, а воно, це
склепіння,— р-раз, і закрило їх. І опинився Іван — мужичий син з своїми
супутниками ніби у великій залізній хаті. Аж тут цар Ірод наказав своїм слугам
топити під стінами так, щоб всі попеклись. Навалили вони гору лісу під стіни і
ну давай топить. Але Мороз-дід як почав прижарювать, то на залізних стінах аж
іній став. Спалили весь ліс слуги царя Ірода, а Ірод і каже їм:
— Відчиніть вже та вигорніть лопатами жужелицю з мого ворога — Івана —
мужичого сина:
Відчинили — аж вони всі живі, а Іван і каже:
— Що ж ти, царю, такий немилостивий, у таку холодну кімнату посадив нас —
трохи не померзли...
— Все одно,— каже Ірод,— зараз я тобі голову відрубаю, бо я знаю, що ти
отруєний і не можеш воювати зі мною! А сам думає: «Вбити його я ще встигну,
давай помучу ще добре». Та й каже:
— Ну, от я вам задам задачу; як зробите — пущу живих, а як не зробите — голови
всім позрубую. За одну ніч море висушіть, пісок у купу зложіть, а ні, то...
Ліг Ірод спати на ніч, а той, «що міг косить», викосив його за ніч і в купи
поскладав. Прокинувся ранком Ірод, бачить — нема води й краплі ніде. «Гм! —
думає.— Що за чудасія». Задає другу задачу:
— Скільки в мене є худоби — я приготую обід, як усе з'їсте — живі будете, а
як ні, то голови постинаю.
А Іван — мужичий син і думає: «Скоріш би рана заживала, скоріш би, я йому
покажу, як нас мучить».
А в Ірода була полонена одна, дуже красива дівчина. От вона і взялась Івана
лікувати. Знала вона всякі ліки. Ну, а тим часом наварив цар Ірод стільки
котлів, що й у дворі не вміщається, горілки поналивав кілька тисяч бочок.
Посідали вони їсти. Не більш із'їли, як одного вола, а Іван — мужичий син і
журиться: «Ми й за три роки не з'їмо...» Коли тут нагадали, що єсть один дід —
«їм — не наїмся» і один дід — «п'ю — не нап'юся». Як почали вони обидва
трощить, то казали, що ще й мало, ще б їли...
Бачить цар Ірод, що нічим їх не візьмеш, хотів уже різать, але рішив ще
помучити.
— Хто завтра,— каже він,— принесе раніш води з моря, чи моя
дочка-скорогонка, чи ви? Як ви — живі будете, а ні, то...
А Іван усе думає: скоріш би рана заживала, скоріш би... А полонена дівчина
каже:
— Не журись, скоро вже.
Переночували. Дочка-скорогонка чуть світ наділа чоботи-скороходи,
шапку-невидимку, за відерце — й подалась до моря. Вона побігла, а вони всі
сидять, думають — которому бігти? Згадали, що є «біжить — не набіжиться». Побіг
він, набрав води, раніш Іродової дочки-скорогонки біжить, а вона бачить це, та
взяла і сипнула йому під ноги сонного порошку, він і впав та заснув біля відра.
Бачить Іван — мужичий син і його супутники, що Іродова дочка вже біжить, а
того їхнього «біжить — не набіжиться» й не видно ніде. А Той, що на двадцять
верст бачить, подивився і бачить, що «біжить — не набіжиться» спить. Тоді Той,
що на двадцять верст бичем улуча, розпустив свій бич та як потягне того, що
спав, той прокинувсь — за відро,— біжить і приніс воду раніше, ніж Іродова дочка-скорогонка.
Тоді Ірод бачить, що вже нічого для них важкого нема, та й вихопив меча і
наказав тягти Івана і його супутників на залізний тік. Виводять Івана, а
дівчина полонена і каже:
— Уже зажила твоя рана.
Вивели Івана, тільки хотів цар Ірод рубать, а Іван як хватне царя Ірода, та
як шпурне ним на гострий шпиль його замку, так цар Ірод і дух спустив. Ну, взяв
він тоді того коня, що Ірод в нього викрав, дівчина полонена теж з ним
збирається, а ці діди і кажуть:
— Ну, а ми послужили тобі, Іван — мужичий син, та тепер підем далі своєю
дорогою, іншим добрим людям служити.
Поцілувались з Іваном та й пішли.
Приїжджає Іван — мужичий син в своє царство та й оддає так, як обіцяв, бо
завжди любив слова дотримувати, цареві коня того, що жар їсть, полум'я п'є, а
як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя з дубів осипається. Але
тут якраз стояли цих два богатирі панської крові, що їх цар посилав разом з
Іваном, та як побачили вони ту дівчину, що Іван з полону у царя Ірода її
визволив, та й зразу до царя:
— Так і так, негоже Іванові — простому мужичому синові, одружуватись на
такій красуні, вона може бути за жінку тільки богатиреві панської крові.
— Молодці, правильно говорите,— каже цар та до Івана: — Ти, Іван, є мужичий
син, і негоже віддавати за тебе таку красуню, вона може бути жінкою тільки
богатиря панської крові.
Поблід Іван-мужичий син та й каже:
— Я її з полону визволив, вона мене любить, я її люблю і нікому я її не
віддам.
— Ні, віддаси! — каже цар.
Тоді Іван скипів та до царя:
— Ти обіцяв мене нагородити, чим я захочу, і ніякої ніколи кривди мені не
чинити. Я трьох зміїв-велетнів убив, стару зміїху в море загнав, царя Ірода на
той світ перевів — то коли ти мені будеш за мою добрість так платити і так
слово своє ламати, то я й тебе і весь твій рід одним махом з світу зведу!
Та як замахнеться своєю палкою, то аж всі дерева пригнулись, а царський
дворець аж затрясся. Ну, тоді цар злякався та вже й ні слова. А Іван — мужичий
син одружився з дівчиною-красунею та й зажили щасливо. Але вже ніколи не вірив
ні царському, ні панському слову.
| 
