|
ІДЕАЛЬНИЙ СПОСІБ ПЕРЕСУВАННЯ |
Азія. Континент, який завжди маніла мандрівників і завойовників, учених і просто мандруючих хіппі, підходив ідеально. Щоб глибше зануритися в життя східного миру, ми вирішили під час подорожі знаходитися максимально близько до місцевого населення. Пересування автостопом, тобто на попутному транспорті, підходило для цих цілей ідеально. Спочатку маршрут виглядав так: Украина--Россия--Казахстан--Узбекистан--Афганистан--Пакистан--Индия.
готувалися
Мы до подорожі, вирішували, що узяти в дорогу. Але найскладніше були не візові формальності і не щеплення від різних екзотичних захворювань -- найскладніше було відбиватися від скептичних заяв друзів і близьких, що, мовляв, нічого у вас не вийде, поговорите і заспокоїтеся. Не збулися їх іронічні прогнози, і ось вранці 5 листопада 2007 року Іван і я стояли на Бориспільській трасі в очікуванні машини, яка відвезе нас в східному напрямі. Перший же водій, що підвозив нас, попередив, що в Україні і Росії буде нелегко. Виявляється, у зв'язку з активізацією криміналітету на дорогах водії неохоче підвозять мандрівників. Дійсно, деякі заминки виникали в Росії -- дуже часто водії погоджувалися підвезти тільки одного з нас; двох бородатих хлопців, покритих дорожнім пилом, брати наважувалися не всі. Проте за три доби ми подолали європейську частину нашого шляху і опинилися в країні Центральної Азії -- Казахстані.
ЗА УРАЛОМ -- ВЖЕ АЗІЯ
еськрайная степ, порожня дорога і мороз мінус 15 -- так зустріла нас азіатська частина Казахстану. Не дивлячись на похмурий початок, країну ми проїхали фактично на одному диханні. Під самим Уральськом нас підхопив караван з п'ятнадцяти позашляховиків російського розливу, машини перегонилися в Алмати. На них ми і мчалися по Казахстану -- ночує в машинах і харчуючись на загальній дорожній кухні разом з водіями. П'ять днів ми їхали через Казахстан -- п'ять непростих днів, адже весь цей час ми цілодобово знаходилися в машинах. І ось нагорода за складнощі -- Ташкент, столиця узбекистану, зустрів нас відмінною погодою і традиційною гостинністю. У Ташкенті нас приймали друзі з клубу гостинності (це інтернет-ресурс, де реєструються люди зі всього світу, які готові допомогти мандрівникам з житлом, показати місто і так далі). Приймали нас по-східному широко і з розмахом.
П ередвігаться автостопом в узбекистані виявилося непросто. Зупинялися буквально все, але везти безкоштовно мало хто погоджувався. При цьому в гості на плов звав практично кожен! Але все таки там, де існують машини, є і автостоп, і ось через 3 дні ми опинилися в місті Термез, у самої межі з країною, інформація про яку абсолютно відсутня в туристичних виданнях. Відсутня вона з тієї причини, що країна займає лідируюче місце у всіляких рейтингах місць, що не рекомендуються для туризму. Назва цієї країни -- Афганістан.
ІНШИЙ Міраться
Признатись чесно, до останнього моменту я прагнув не думати про те, що ж нас чекає в країні, яка знаходиться в стані перманентної війни. Старався, але коли підходиш до прикордонного пункту і прикордонники-узбеки говорять щось подібне до «Ну, тримаєтеся, хлоп'ята», всі старання зводяться нанівець. Але мандраж достатньо швидко випарувався при знайомстві з першим же афганцем. З Фазелем ми познайомилися на межі, родом він з Афганістану, але довгий час працював в Москві. Прямував він в місто Мазари-шериф і погодився нас підкинути. На наші питання відповідав достатньо суперечливо, мовляв, в країні зараз безпечно, але все таки не розслабляйтеся... Слухаючи розповіді Фазеля, ми з жадністю спостерігали за картинками, які пропливали за вікном автомобіля. І перше, що приходило в голову --
Призн ми на іншому світі. В світі, де неподільно править релігія. Неозброєним оком було видно, що для цих людей молитва -- це не просто спосіб показати іншим свою релігійність, а священний обов'язок перед Богом. Коли ми опинилися в самому центрі Мазари-шерифа, перше, що прийшло в голову --
Призн та ми ж тут абсолютно одні! У цьому місті не було жодного європейця.
Столиця Афганістану є містом, в центрі якого є декілька будівель традиційної для нас споруди з цеглини і бетону. Основне ж житло рядових афганців приліпилося на горбах, що оточили місто. Будови ці буквально коштують одне на іншому і побудовані з чого потрапило. Ми узяли квиток на рейс Кабул--Поділи. Ну що ж, летіти літаком афганських авіаліній теж виглядало принадно.
«WHAT IS YOUR NA-A-A-A-ME?»
П ервое враження від Делі було таким: ми потрапили в м'ясорубку, де перемішалося все -- люди, машини, корови, мото- і велорикші, знову корови, шедеври архітектури і гори грязі, серед яких ці шедеври розташовані. Убогість і багатство.
Автостоп в Індії своєрідний і дуже повільний. Зупиняється багато хто, але в основному просять грошей. Кілька разів навіть велорикші пропонували везти нас і наші величезні рюкзаки декілька сотів кілометрів! Природно, не безкоштовно. Взагалі, життєрадісний і простій народ ці індуси. Частенько траплялися ситуації, коли з вікна що проїжджає мимо нас на повній швидкості автомобіля висовувалася голова; углядівши іноземця, голова кричала, несучись удалину: «What is your na-a-a-a-me?».
По мимо курйозів, які практично завжди виникали при спілкуванні з місцевими, на нашому шляху була і інша Індія -- країна багатої культури і розкішної архітектури. Рухаючись на південь, ми опинилися в містечку Агра, знаменитому тим, що тут розташований Тадж-махал. У тихому містечку Коджурао з цікавістю розглядали ми стародавні храми камасутри. Після Коджурао ми потрапили до Бомбея, де затрималися на декілька днів, після чого нас чекало увлекательноє знайомство з штатом Гоа.
НОВИЙ РІК В TSUNAMI HOUSES
Гоа відомий тим, що в 70-і роки став местомом глобального поселення хіппі, що втекли від некомфортного для них західного способу життя. Трохи пізніше слава про маленький штат на побережжі Індійського океану гриміла, як про епіцентр транськультури. Дух пережитого живе там і понині. Опинившись в цьому легендарному місці, ми орендували моторолер за смішні гроші і тиждень колесили по околицях провінції. Новий день -- нове місце. Ставили намет прямо на вподобаному пляжі, і так день за днем.
И менно тут, в Гоа, у когось з нас народилася думка дістатися до найпівденнішої точки півострова. Ідея показалася цікавою, так що, трохи перевівши дух, ми рушили далі. Ми дісталися до заповітного місця -- міста Коньякумарі на самому півдні Індостану. Загадкове це місце -- кожен ранок сюди з'їжджаються тисячі індусів подивитися на світанок, і нерозгаданий процес виходу сонця із-за горизонту завжди супроводжується бурхливими аплодисментами.
Все хороше колись закінчується, стрімко наближався час покидати Індію. У подальших планах було потрапити до нескореного Пакистану, а потім через Іран, Вірменію, Грузію і Росію повернутися додому. Але ситуація в Пакистані за час нашого перебування в Індії лише посилилася, і візу нам знову не дали. Івану через обставини потрібно було швидше потрапити додому, тому він зважився на непростий крок і узяв квиток на літак Поділи--Київ. На мене обставини не тиснули, і я подумав, що непогано було б заглянути в країни Південно-східної Азії.
ДЕСЯТЬ ДНІВ Тішиниєрез
Ч тиждень після прощання з Іваном мій літак приземлився в Бангкоке - столиці Таїланду. Тут я познайомився з голландцем Клеймонсом, який хитається по Азії вже близько року. Від нього я дізнався про монастир буддиста, розташований на півдні Танучи. У цьому монастирі можна десять днів пожити життям ченця буддиста. Десять днів абсолютної тиші -- ось головне правило перебування в цьому місці, в порівнянні з яким п'ятигодинний нічний відпочинок на дерев'яній лавці і дерев'яній же подушці виглядав не дуже страшно -- настільки, виявляється, ми звикли базікати. Практично весь час з ранку до вечора ченці проводять в глибокій медитації.
ДОДОМУ!
Час йшов, починала долати туга по батьківщині. Потрібно було думати про повернення. По землі оптимальним варіантом виглядало їхати з Таїланду до Лаосу, потім Китай, Казахстан, Росія і Україна. Саме цим шляхом я і рушив. Вирішив їхати максимально швидко, по можливості ніде не затримуючись. Звичайно, складно було утриматися від спокуси провести месячишко в Лаосі і Китаї, але заклик рідної землі на той момент був сильніший. Приблизно місяць зайняв шлях з Бангкока до Києва. У Таїланді і Лаосі було дуже просто як з автостопом, так і з їжею і нічлігом, будь-який монастир буддиста з радістю запрошував західного гостя переночувати, а місцеві жителі охоче звали до себе пообідати. Переночувати у місцевих теж можна достатньо легко. Китайська гостинність ніяк не поступалася південним сусідам. Загалом, дорога назад була хоч і довгою, але не можу сказати, що складною, тому що всюди є люди, які допоможуть в скрутну хвилину. Є вони скрізь, і це не залежить від того, в Азія ви або в Європі, мусульмани вас оточують, буддисти, християни або індуїсти. Саме завдяки цим людям життя наша завжди насищена і цікава в будь-якій точці цієї дуже контрастної на перший погляд земної кулі.
|
