Десь у якомусь-то царстві, в якомусь государстві був жив собі старий чоловік
та жінка. І зроду в них не було дітей.
Поїхав чоловік на базар, от як би й у нас у Корсуні, поторгував він, що йому
було треба, купив собі рибу солону та й поїхав з базару додому. Їде собі та й
захотів він пить дуже. Аж стоїть на горі криниця. Припав він до неї, а чорт
відти хвать за бороду і не пускає.
— Пусти,— каже чоловік.
— Ні, не пущу,— одвічає біс.
— Чом же ти не пустиш?
— Подаруй,— каже чорт,— мені те, що в тебе дома є найдорожче, тоді пущу.
Чоловік і каже:
— Що ж у мене є найдорожче? Є в мене дома коні — візьми їх.
— Ні,— каже чорт і держить за бороду.
— Є в мене воли дома,— каже чоловік.— Візьми їх собі.
— Ні,— каже чорт.
Переказав чоловік усе, що в нього було найкращого, а чорт все каже «ні» і за
бороду держить. Бачить чоловік, що чорт нічого не бере та й каже:
— Є в мене жінка стара, то візьми її та тільки пусти.
— Ні,— відповіда чорт.
Думав-думав чоловік: якщо вже й жінку не бере, котру я зоставив на останок,
а вона ж у мене найдорожча за все, то що ж йому треба? Нічого робить:
— Бери,— каже,— те, що сам знаєш.
Розписався, що оддасть непремінно, тоді чорт і пустив його. Сів собі чоловік
та й поїхав.
А поки його не було дома, народилось у жінки двійко дітей, і ростуть вони не
по днях і не по часах, а по минутах. Уже такі бігунці гарні. Тільки угледіла
чоловіка жінка, зраділа йому дуже і вибігла насупроти його з дітьми. Чоловік як
побачив дітей, та й мало не зомлів. От він і розказує їй свою пригоду.
— Жінко моя люба. Їхав я з ярмарку і захотів дуже пить. От нахилився я до
криниці, а чорт з неї хап мене за бороду та й не пускає. Я і просився і
молився, а він не пускає. Дай мені, каже, що в тебе є дома найдорожчого, тоді
пущу. Я йому і воли давав, і коні, а він не бере. Є в мене жінка люба, кажу,
бери її та тільки пусти. А він не бере. Я й не подумав, що в нас є дітки. Де ж
ми тепер їх заховаємо, щоб не віддати йому?
— А що ж,— каже жінка,— треба якось заховати. Викопаймо ми яму під хатою,
під причілком, та й сховаємо.
Викопали вони яму під причілком, поставили води і їсти всього і їх туди
повпускали. Зверху взяли накрили і замазали, а самі виїхали з дому.
От прилітає до хати змій. А чорт той у змія перетворився. Прилетів, шатнувся
по хаті — нема нікого. Він тоді насамперед до кочерги:
— Кочерга, кочерга, де господар дітей подівав?
Кочерга йому й одговорює:
— В мене господар добрий чоловік був: мною вогонь загребе, то я собі й стою.
Не допитавшись у кочерги, він до помела:
— Помело, помело, де господар дітей подівав?
А помело сказало:
— В мене господар добрий чоловік був: вимете мною піч, то я собі й стою.
І помела не допитався. Він тоді до сокири:
— Сокиро, сокиро, де господар дітей подівав? Сокира говорить:
— В мене господар добрий чоловік був, мною дров наруба, положить мене, то я
собі й спочиваю.
Він до долота:
— Долото, долото, де господар діти подівав?
А долото каже:
— У мене господар добрий чоловік був: мною дірку продовба та положить мене,
то я собі й лежу.
А змій йому говорить:
— Чи ж то добрий чоловік був твій господар? Дивись, як він тобі голову
побив. А ти кажеш, що він добрий чоловік був.
— І то правда,— каже долото.— Візьми ж мене та винеси на кінець хати на
причілок та кинь через себе, то де я впаду та загрузну, то там і копай.
От змій так і зробив, і там, де загрузло долото, почав копать і викопав. А
діти вже великі виросли, парубком і дівчиною стали. Забрав їх змій і несе. От
притомився він, сів відпочивати. Лежав-лежав і заснув. Дівчина ськає йому в
голові, а хлопець сидить, горює. Аж біжить кінь. Добігає й каже:
— Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?
А хлопець одказує :
— Ей, конику-братику, не по волі, а по неволі.
— Сідайте на мене,— каже кінь,— я вас винесу. Взяли вони й сіли, а змій
спить. Кінь як пустився вскач, біжить та й біжить. А змій як пробудився,
побачив, що їх нема, та в погоню. От вони сидять на тому коню, а брат і каже:
— Ей, конику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо і ми.
А змій летить, з рота в нього пашить. Уже на коневі й хвіст зайнявся. Бачить
кінь, що невидержка, узяв хвицьнув, сам побіг, а вони, бідні, зостались. Як
прилетить до них змій:
— А,— каже,— кого ви слухаєте? Ось я вас з'їм!
Стали просити брат з сестрою, щоб не їв їх. Змій і каже:
— Ну, цей раз вам прощаю, та тільки не слухайте нікого!
Забрав їх змій та й поніс. Ніс-ніс він і притомився та й сів спочивати.
Заснув змій. Дівчина в голові йому ськає, а хлопець сидить, горює. Аж летить
чмелик. Приліта та й каже:
— Здрастуй, хлопче-молодче!
— Здрастуй, чмелику!
— А що, брате, чи по волі, чи по неволі мандруєш?
— Ей, чмелику-братику, сюди б я не зайшов по волі, а вже видно, що по
неволі.
Чмелик каже:
— Сідайте, я вас винесу.
— Як же ти нас, чмелику, винесеш, коли кінь ніс, та не виніс.
— Та вже,— каже чмелик,— чи винесу, чи не винесу,— одначе вам пропадать.
От взяли вони сіли на того чмелика, він їх і поніс. Змій як пробудився, як
уздрів, що їх нема, та в погоню. Сидять вони на тому чмелику, а брат і каже:
— Ой, чмелику-братику, пече мене в плече. Пропадемо ми, пропадеш і ти.
Чмелик перевернув крильця, скинув їх, вони попадали, а він полетів. От
прилітає змій, упав та й рот роззявив.
— Ага, попались! — каже.— Тепер я вас із'їм. Казав же я вам, щоб нікого,
опріч мене, не слухали.
Стали вони просити змія, щоб він їх не їв, та й упросили. От він забрав їх і
несе знову. Сів одпочити, дівчина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює.
Аж іде волик, такий поганенький та й каже:
— Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?
— Ей, волику-братику, сюди б я по волі не зайшов, мабуть, що по неволі.
— Сідайте,— каже той волик,— я вас винесу.
А вони кажуть:
— Е вже! Коли кінь та чміль не винесли, то де вже б ти виніс?
— Нічого,— каже волик.— Сідайте, то й винесу. От вони сіли, волик і несе їх.
І так несе, що хвилька, то й милька, а як спотикнеться, то й дві. Змій як
побачив, що немає їх, дуже розсердився та як кинувся аж поверх дерева та так
летить, так летить! От хлопець оглянеться та й каже:
— Ой, волику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо і ми.
А волик і каже:
— Заглянь мені, хлопче, в ліве ухо та вийми гребінку і махай нею назад себе.
Вийняв той гребінку, махнув назад себе — і став ліс такий густий, як
гребінка. А волик своє робить: біжить і біжить, що хвилька, то милька, а
спотикнеться, то й дві. Змій як побачив ліс, став його гризти зубами. Прогризся
крізь той ліс і знов став доганяти. Хлопець бачить, що змій доганяє і каже:
— Ой, волику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо й ми.
А волик каже:
— Заглянь мені у праве вухо, вийми хусточку та й махай наперед мене.
Він витяг хусточку, махнув і поперед його стало море. А на тому морі золотий
міст. От збігли вони на міст і перебралися на ту сторону. Махнув назад
хусточкою хлопець і не стало моста. Змій добіг до моря та й став, нема йому по
чому бігти.
От волик і каже:
— Повезу я вас до хатки, і тут у цій хатці будете ви жить недалеко від моря,
а мене візьміть та заріжте.
Плачуть брат з сестрою:
— Як же ми тебе будемо різати, коли ти нас од смерті врятував?
— Нічого,— каже.— Заріжте і возьміть одно плечко повісьте на печі, друге на
полу в кутку, третє на покуті, а четверте — коло порога, на всіх чотирьох
кутках.
Зарізали вони того волика, взяли і повішали плічка, як їм сказано, по всіх
чотирьох кутках, а самі полягали спати. Пробудився брат уночі, дивиться, а коло
порога стоїть кінь у такім славнім уборі, що тільки сісти та їхати. Глянув на
покуття, а там у кутку меч-самосіч, а на полу в кутку собака Протиус, а на печі
собака Недвига. Будить брат сестру, а сам сідає на того коня, опоясується мечем
та з тими собаками і їде на полювання. Що вловить, то тим і живляться.
Ну, живуть вони над морем, а сестра ходить туди ложечки та одежину мити.
Змій і говорить до неї:
— Як то ви перебралися? А вона й розказує:
— Єсть у мого брата така хусточка, що як нею махнуть, то зробиться міст.
А він каже:
— Знаєш що: попроси ти в нього ту хусточку начебто прати, та возьми махни
нею, то я до тебе переправлюсь і буду з тобою жити, а брата твого отруїмо.
От вона прийшла додому і просить брата:
— Дай, братику, мені ту хусточку. Вона брудна, я піду та виперу тобі.
Він повірив їй та й дав. Сестра взяла, прийшла до моря, махнула — став міст.
Змій і переправився на цей бік. От радяться вони, як би згубити брата з світу.
А змій і каже:
— Ти візьми занедужай та й скажи: снилось мені, братику, і виділось, що якби
ти поїхав на полювання та дістав мені вовчого молока, то я б і видужала. От він
як поїде, а вовки й розірвуть його собак. Тоді ми і його візьмем, бо в собаках
уся сила.
От приїжджає брат з полювання додому, змій сховався, а вона йому й каже:
— Снилось мені, братику, що якби ти поїхав та дістав мені вовчого молока, то
я б напилася та й, може б, одужала, бо я така слаба, така слаба!
— То й дістану,— каже брат. Сів на свого коня і поїхав. Приїжджає у
чагарець, аж тут вовчиця схопилась. Протиус догнав, Недвига придержав. Брат
здоїв молока і пустив її. Вовчиця оглянулась і каже:
— Спасибі тобі, хлопче-молодче, що ти мене пускаєш. Я думала, що ти мене з
світу згубиш. Дарую тобі за це вовченя.
І наказує тому вовчаті:
— Служи ти цьому чоловікові так, як батькові.
От він і йде. То було в нього двоє собак, а тепер і третє вовченя біжить за
ним.
Вгледіла сестра з змієм, що за братом біжить троє собак, а змій і каже:
— Ото лихо, ще й третього сторожа собі добув. Візьми ж ти ще гірше занедужай
і попроси молока медвежого, то там його розірвуть непремінно.
От змій перекинувся голкою, вона взяла застромила її в стіну. Зліз брат з
коня, а собаки та вовк до хати та так пнуться на стіну до тієї голки. А сестра
й каже:
— Навіщо ти тих собак держиш, вони мені спокою не дають!
Він крикнув — собаки й посідали. А сестра каже:
— Снилось мені, братику, що коли б ти дістав мені ще ведмежого молока, то я
б напилась та й одужала.
— То й дістану,— каже він. Переночував, сів на коня та й поїхав. Приїжджає
знов в чагарець: тут зараз і схопилась медведиця. Протиус догнав, Недвига
придержав. Здоїв її брат та й пускає. Медведиця й каже:
— Спасибі тобі, хлопче-молодче, за те, що ти пустив мене. Дарую тобі
медведча.— А до медведчати каже:
— Слухай його, як свого батька.
Їде брат додому, і вгледіли сестра з змієм, що вже четверо за ним. Змій і
каже:
— Попроси в нього лисичого молока, то він як поїде, то звірі його й з'їдять.
А сам перекинувся голкою, вона й застромила в стіну ще вище, щоб собаки не
дістали. Брат зліз з коня, собаки знов кинулись до хати та так і пнуться на
стіну. Сестра розплакалась:
— Нащо ти так багато собак держиш!
Брат крикнув, вони посідали. А сестра знов своє:
— Снилось мені, братику, що якби ти дістав мені ще лисичого молока, то я б
одужала.
— То й дістану,— каже брат.
От лягає він спати. Недвига примостився в його головах, Протиус у ногах, а
Вовчок і Медведик по боках. Переночував брат, вранці сів на коня, забрав своїх
звірів і поїхав. Приїжджає до чагарця: вибіга лисиця. Протиус догнав. Недвига
придержав. Брат видоїв її і пускає. А лисиця й каже:
— Спасибі тобі, хлопче-молодче, що ти мене пускаєш. Я думала, що ти мене
розірвеш своїми собаками. За те дарую тобі лисиченя.— А лисиченяті каже:
— Слухай його, як рідного батька,
Їде брат додому. Углядів змій, що він добув собі ще п'ятого сторожа, а сам і
не пропав, та аж зубами скрегоче.
— Візьми,— каже він,— занедужай ще гірше і скажи і снилось мені, братику, що
десь в іншому царстві є такий кабан, що носом оре, вухами сіє, а хвостом
волочить. І є там такий млин на дванадцять каменів, що само й мелеться, само й
насипається, само одгортається, само і в мішки набивається. То якби ти дістав
з-під тих дванадцяти каменів борошна, то я б спекла собі коржа з того борошна і
одужала б.
Брат розсердився і каже:
— Не сестра ти мені, а ворог! А вона:
— Чи ж можу я тобі бути ворогом, коли нас тільки двоє на чужині?
Повірив брат, знову сів на коня, забрав свою сторожу і поїхав. Приїжджає
туди, до кабана і до того млина, що казала. Прив'язав коня і йде в млин. А там
дванадцять каменів і дванадцять дверей. І такі ті двері, що самі одчиняються і
самі зачиняються.
Взяв він з-під першого каменя борошна, пішов у другі двері, а двері й
зачинили його звірів. Ото як пройшов він усі двері, вийшов надвір, аж бачить:
звірів нема. Він свистів-свистів, чує, що вони десь виють, але не вибігають.
Заплакав він, сів на свого коня і поїхав додому. Приїжджає, а сестра його гуляє
з змієм. Тільки що брат входить у хату, а змій і каже:
— Ну, журився я за м'ясом, а м'ясо само йде. Велять братові рубати дрова та
наставлять окріп, щоб його зварить та з'їсти. От він рубає дрова, а сорока
приліта та й каже:
— Загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризлись крізь двоє
дверей.
От він поналивав у казани води й розтоплює. А дров нарубав гнилих, вони
підсохнуть трохи і займуться. А він візьме, прихлюпне водою, щоб не так горіли
та й вийде надвір. Сорока й каже:
— Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризлись крізь
четверо дверей.
От як ввійде він до хати, то змій і каже:
— Ей, не годен ти й окропу нагріти! — Та сам візьме кочергу, поштовха, вони
й займуться. А брат візьме та й прихлюпне водою, і дрова знов помалу горять.
Вийшов він знов надвір, ніби за дровами, а сорока й каже йому:
— Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі крізь десятеро
дверей прогризлись.
А брат набере якнайгниліших дров та й вкине в піч, щоб не так горіли. От уже
й казани начинають закипати. Знов вийшов він надвір, нібито по дрова. А сорока
й каже:
— Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризли усі
двері і спочивають.
От уже закипіли ті окропи, він і каже до змія:
— Зятю мій милий, зятю мій любий, дозволь мені перед смертю на дерево
вилізти та з білим світом попрощатися.
— Ну, лізь,— каже змій.
От поліз брат на явір, і ні одної гілки не пропускає, все на кожну ступає,
щоб тільки загаятись хоч трохи. Виліз аж на самий верх. Прилітає сорока:
— Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо от-от прибіжать твої звірі.
А змій вибіга з хати та й кричить:
— Доки ти сидітимеш там, злазь, бо вже в мене терпцю немає!
Став злазити брат назад, та все на кожну гілку ступає, щоб загаяти час. От
став він уже на останню гілку та й хоче додолу скочить, коли це звірі його —
неначе що загуло — прибігли й стали круг нього. А він тоді скік на землю та й
гукає радісний на змія:
— А йди лиш, любий зятю, може, я вже й готовий!
Змій вийшов, а він до звірів:
— Вовчук! Медведчук! Протиус! Недвига! Беріть його!..
Звірі як кинулись — і розірвали в шматки.
Зараз він взяв труп склав, спалив, а лисичка хвостом змела, винесла в поле
та й розвіяла. А як змія розривали, то сестра вхопила зуб його та й сховала. От
брат і каже:
— Коли ти, сестро, така, то зоставайся собі тут, а я поїду в інший край.
Взяв зробив два цебра, повісив на яворі і сказав їй:
— Оце, сестро, як будеш ти плакати по мені, то оцей буде повен сліз. А як
будеш плакати по змієві, то оцей буде повен крові.
Сів собі на коня, забрав своїх вірних друзів та й поїхав. Приїжджає він в
один город та й узнає, що в тому городі є криниця і в ній сидить змій з
дванадцятьма головами. Як ідуть люди по воду, то й ведуть одну дівчину. Змій
з'їсть її, а вони наберуть собі води, бо інакше не можна. Того дня настала
черга цареві вести свою дочку. От хлопець-молодець і каже:
— Я можу побідити отого змія.
— Як побідиш його,— кажуть люди,— то цар обіцяв віддати свою дочку ще й
половину царства.
Ну, ведуть ту царівну, а за нею й хлопця-молодця ведуть, а за ним ідуть його
звірі і кінь. Привели ту царівну, таку убрану. Тут змій тільки що виткнувся,
щоб з'їсти її, а хлопець-молодець і каже:
— Меч-самосіч, рубай його! Вовчук, Медведчук, Протиус, Недвига, беріть його!
Тут той меч-самосіч січе, а звірі рвуть. І розірвали його зовсім. Взяли
труп, склали, спалили, а лисичка хвостиком змела попіл і розвіяла. Дякують люди
йому, що вода стала свободна. А царівна дала йому перстень.
От ідуть вони до царського палацу, а дорога далека була, він притомився, ліг
на траві, царівна ськає йому в голові. А лакей прийшов, одв'язав той
меч-самосіч од тороків та й каже:
— Меч-самосіч, січи його!
Той меч і посік його на маленькі шматочки. А звірі поснули й не чули. Лакей
тоді до царівни:
— А скажеш, що я тебе од смерті врятував? Як не скажеш, то буде тобі те, що
й йому.
Царівна злякалась та й погодилась. Приходять вони додому, а цар такий радий.
Зараз одежу надів гарну на нього і почали гуляти.
Як пробудився Недвига, побачив, що немає господаря, побудив усіх. Стали
думать-гадать, хто найпроворніший з них. Вирішили, що лисичка. От І посилають
її дістати води живущої і цілющої і молодого яблучка. Побігла лисичка діставати
тієї води і того яблучка. Аж ось і криниця з цілющою та живущою водою, і біля
неї росте яблунька з молодими яблуками. От тільки криницю і яблуню та стереже
солдат. Та такий здоровий і махає раз у раз шаблею, так що й муха пролетіти не
може над тією криницею. Що тут робить? Пустилася лисичка на хитрощі. Зробилася
ніби кривою, біжить повз криницю і шкандибає. Солдат як побачив та за нею: дай,
дума, спіймаю. А лисичка від нього все далі і далі. От як одвела вона того
солдата далеко та як чкурне до криниці. Солдат тільки став та й очі вирячив. А
лисичка до криниці, набрала в пляшечку води, зірвала яблучко та й поминай як
звали.
Прибігла лисичка. Зараз Протиус взяв ту воду, помазав нею шматки
хлопця-молодця, вони й зцілились. Влив йому в рот живущої води, він і ожив. Дав
йому з'їсти молодого яблучка, він помолодів і зробився ще кращим, ніж був.
Встав хлопець-молодець на ноги та й каже: — Ох, як же я довго спав!
— Добре б ти спав, якби ми не дістали води живущої і цілющої.
— Що ж тепер ми будемо робити? — кажуть усі. Порадились і вирішили, щоб він
перебрався за старця і йшов у царський дім.
Передягнувся він і пішов. Приходить, а лакеї його й не пускають. Став він
просить, а царівна й почула і звеліла впустити. Ввійшов він у покої, став шапку
знімати, а перстень той, що йому подарувала царівна, так і засяв. Царівна і
впізнала, та ще не вірить собі і каже:
— Ходи сюди, старче божий, я тебе почастую.
Підійшов він до столу, царівна налила йому чарку вина та й дає. А він бере
лівою рукою. Побачила, що він бере не тією рукою, на котрій перстень, та й
випила сама ту чарку. Налива другу, а він бере правою. Вона зараз і впізнала
свій перстень і каже до батька:
— Оце мій муж. Він мене одволив од смерті. А цей,— показує на лакея,— цей
пройдисвіт убив його і заставив мене, щоб я сказала, що він мені муж.
Цар так і скипів. Звелів вивести з конюшні такого коня, що на нього ще ніхто
й не сідав, прив'язали того лакея до хвоста та й пустили по полю. А
хлопця-молодця посадили за стіл і тут же одгуляли весілля.
От живуть вони собі щасливо. Аж одного разу згадав брат про свою сестру.
Велів осідлати коня, забрав звірів та й поїхав до неї. Приїхав і бачить, що той
цебер, що назначений для змія, повнісінький крові, а його цебер розсохся і
розсипався. Бачить брат, що вона жалкує ще й досі за змієм, та й каже:
— Раз ти така, то більше я тебе і знати не хочу. Сиди тут, я більше й не навідаюсь
до тебе.
А вона як почала просити й благати та й упросила, щоб він її взяв з собою.
От як приїхали вони додому, вона взяла та під ту подушку, що він спить, і
підкинула змійового зуба, що колись сховала. Ліг спати брат, а той зуб і вбив
його. Жінка думала, що він сердиться чого та не говорить до неї, та так
просить, щоб не сердився. А далі взяла його за руку, а рука холодна, як лід.
Вона як закричить! А Протиус у двері та цмок його! Він ожив, а Протиус умер.
Далі Недвига цмок Протиуса. Протиус ожив, а Недвига вмер. От він до Медведчука.
— Цілуй,— каже,— Недвигу!
Недвига ожив, а Медведчук умер. Дійшла черга до лисиці. Як вона вмре, то її
цілувати нікому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона Медведчука, поклала
на порозі та цмок його, а сама за двері. А зуб як вискочить та в двері та там і
застряв.
Ну, бачать вони, що всі живі, що ніхто не загинув од того зуба, та такі
раді, такі раді. А сестру взяли прив'язали, як того лакея, до хвоста коневі та
й пустили по полю.
Самі ж вони тепер живуть-поживають і добро царське проживають. Я там був,
мед і вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Оце вам і казка вся.
| 
