Бескидом по коліна в снігу

Зима... Особлива пора, коли гори скидають з себе зелений камуфляж і демонструють зовсім інші, позбавлені зайвих деталей ландшафти. Знайомі місця постають у новому ракурсі, легкі влітку дороги перетворюються тепер на важкопрохідні, а затяжні спуски — у веселу розвагу. Пропонуємо здійснити одноденну подорож зимовими Карпатами по хребту Бескид до гори Явірник. Масив Боржави, пасмо гір, що починається від гірськолижного спуску Писана Криниця, витоки річок Стрий та Опір — все це можна споглядати в одному місці...

На хребет Бескид

У Карпатах не так уже й багато місць, куди без вагань поведеш початківця з певністю, що йому там сподобається. Цей маршрут саме такий: не надто складний, але мальовничий, не надто довгий, але доволі насичений, пролягає глибоко посеред гір, але водночас туди легко дістатися. Досвідчених туристів він теж зацікавить…

Шлях можна знайти на карті «Сколівські Бескиди» видавництва «Картографія». Він починається від залізничної станції «Бескид» і закінчується у селі Лавочне. Сама станція знаходиться на висоті 900 метрів перед перевалом Бескид. У цьому велика перевага маршруту, бо не потрібно витрачати сили на виснажливий набір висоти. Добиратися найкраще електропотягом «Львів–Мукачево», який виїжджає зі Львова о 7.10 і прибуває на станцію «Бескид» об 11.30. З інших областей можна дістатися потягами, що їдуть через Лавочне на Ужгород. Туристам з Івано-Франківська краще їхати автобусом з пересадкою через Стрий.

Маршрут починається одразу ж за станцією «Бескид». Від вокзалу слід повернути наліво (якщо стояти обличчям до станції) і рухатися строго на захід. Далі шлях одразу ж іде вгору, по азимуту на перевал Бескид (975 метрів), що знаходиться на однойменному хребті. Під перевалом прокладений залізничний тунель, а через перевал проходять лінії електропередач. Це надійний орієнтир.

Хоча такий шлях найкоротший, він є й найтяжчим: йде напролом через ліс у напрямку перевалу. Зате зразу праворуч від станції прокладена нормальна гірська дорога до села Опорець, якою й треба йти. Через двісті метрів доходимо до роздоріжжя і повертаємо наліво. Після невеликого підйому дорога ще раз повертає вліво і прямує на південний захід.

Рухаємося пологим підйомом та відкритою місцевістю повз вориння (огорожі для худоби). Станція вже здається маленькою плямкою, на горизонті біліють перші вершини. Поки що під ногами 10–20 сантиметрів невтоптаного снігу. Але на висоті його буде значно більше. Питання якісного спорядження в зимових походах особливо важливе…

…Через неповний кілометр дорога плавно завертає вправо і переходить у підйом лісом. Вранці організм ще повен сил, і ліс можна пробігти на одному диханні. Дорога виходить на галявину, це вже майже перевал. Є дві можливості піднятися на хребет: з галявини дорогою наліво, як каже карта, і лісовозною — направо. Якщо вибрати другу, ми минаємо сам перевал, траверсуємо хребет і виходимо на нього вже біля Явірника (1122 метри). Але навіщо пропускати цікаві місця? Та й поспішати нікуди, 15 кілометрів маршруту за день — не так уже й багато. Тож вибираємо шлях наліво.

П’ятсот метрів — аж ось і він, перевал Бескид, про що свідчить напис на стовпі. Якщо на небі ні хмаринки, а повітря прозоре, то панорама відкривається розкішна. Гір — скільки око бачить. Онде велична Полонина Боржава. Як на долоні видно Темнатик, метеостанцію, Високий Верх і десь далеко краєчок Стою. В якусь іншу пору року в бінокль можна розгледіти навіть стежку, що йде траверсом від сироварні до Високого Верху.

На Явірник

З перевалу розходяться чотири різні дороги. Одна (на південний схід) веде на Високий Тин і Маґуру, інша (на південний захід) — у Скотарське. Крім тієї, якою ми прийшли, залишається та, що веде на північний захід по хребту. Її й обираємо — повертаємо направо за вказівником «г. Корна — 11 кілометрів» і йдемо до гори Явірник. Її поки що не видно. Зате з кожним кроком відкриваються все нові неозорі краєвиди. Засніжені вершини гір майже зливаються з сірим океаном неба. А химери замерзлих рослин не викликають жодних відомих асоціацій.

Дорога аж до самого Явірника проходить відкритою місцевістю і промаркована білою та жовтою фарбами. Дві години прогулянки хребтом по коліна в снігу приводять до Явірника. Чітко розпізнати вершину можна по крутому підйому безпосередньо перед нею. І по двох дорогах, що сходять униз — одна на захід, друга на північ. Надійним орієнтиром в умовах поганої видимості може служити газопровід — метровий вал, який чітко виділяється на рівному широкому хребті. В умовах сильної засніженості це єдиний можливий шлях. Вітер здуває з валу сніг, оголюючи дрібне каміння, по якому зручно рухатися.

На Явірнику відчуття, як на Говерлі. Якщо знизу гора здавалася не надто високою і нічим не відрізнялася від решти, то тут, на вершині, враження цілком інше. Стоїш наче над прірвою, а погляд губиться у широкій панорамі…

До витоків Стрия та Опору

З Явірника вниз сходять дві стежки. Широка і протоптана — на захід, а вузенька, непомітна — на північ. Рухатися потрібно останньою. Через 100 метрів стрімкого спуску вона повертає наліво. Далі веде пологим схилом, петляючи аж до наступного перевалу, позначеного хрестом. Відстань до нього приблизно три з половиною кілометри. По дорозі до перевалу справа бачимо залізничний міст поблизу Опорця, яким проїжджали до станції Бескид.

Перевал — це широка болотиста галявина з хрестом на узбіччі. Якщо стати обличчям до нього, то зліва тече річка Стрий, а за сто метрів праворуч — витоки річки Опір. Направду унікальне місце — дві найбільші ріки Сколівських Бескидів витікають з одного місця, несуть свої води багато кілометрів у різних напрямках, щоб у Верхньому Синьовидному злитися в один потік.

Опір витікає прямо з-під скелі при дорозі. На цьому місці споруджена криниця, можна перепочити, попити води. Щоб дістатися до витоків Стрия, йдемо вгору перпендикулярно до дороги ще приблизно кілометр. Перетинаємо просіку з лінією електропередач і підіймаємося майже на хребет…

Лавочне

Спускаємось назад, униз до хреста. Звідси направо, на північний схід, іде широка кам’яниста дорога в Лавочне. Надійним орієнтиром слугує лінія електропередач, гул і потріскування якої чутно за пару сотень метрів. Вона повинна бути весь час зліва. Через два-три кілометри доходимо до розвилки з п’яти доріг. Треба вибрати ту, що йде перпендикулярно до лінії електропередач прямо в ліс. Дорога за якихось 200–300 метрів, попри ще один хрест, виводить до перших будівель Лавочного. Ну, а вже з села «великою дорогою», як кажуть місцеві, — п’ять кілометрів до вокзалу.

Про Лавочне окрема розмова. Село складається з двох частин. Одна — всім відома радянська, попри залізницю. Друга, та, що за горою — невідома й цікава. Цікава насамперед традиційною бойківською архітектурою: практично в кожному другому дворі можна вгледіти дерев’яну хату чи кам’яний льох. На подвір’ї — дерев’яні сани, на ґанку —автентичні речі побутового вжитку. Нагадує Шевченківський гай у Львові. Але якщо в останньому — законсервовані музейні експонати, то у Лавочному все живе та діюче. В будинках мешкають люди, у стайнях тримають худобу, у стодолах — сіно. Окремо слід звернути увагу на ґанки. У кожного поважного ґазди він повинен бути щонайкращим, щонайміцнішим, мати багатий візерунок.

П’ять кілометрів по старовинному селу минають швидко і непомітно. Дорога виходить прямісінько до вокзалу. О 17.30 з Лавочного йде електричка на Стрий. А звідти вже легко взяти квиток у будь-якому напрямку. Можна почекати півгодини та сісти на потяг до Києва. Або, якщо гори манять і є бажання ще трохи побути тут, — двадцять по сьомій вирушає електричка Мукачево–Львів.

Джерело: Всеукраїнський туристичний журнал "Карпати"

[Івано-Франківськ]

[Драгобрат]

[Івано-Франківськ]

[Різне]

[Різне]

[Івано-Франківськ]

[Драгобрат]

[Озеро Синевір]